І так турнув бiдолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зiтерла носом фарбу на пiдлозi.
– Научiсь вопервих с начальством разговарiвать, дiрьовня!
Побiгла Милоська назад на фабрику – скаржитися.
До директора хотiла, та секретарша не пустила.
Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валiдолу дала, мiнералки.
– Випей, девушка, а я сiйчас всьо устрою.
Натисла наманiк’юреним пальчиком на кнопочку селектора.
– Іван Денiсавiч? Чьто же ви не предупредiлi, чьто мест в абщежiтii нет?
«Кто ета сказал, чьто нет?» – озвався динамiк голосом коменданта.
– Значiт, есть места?
«Єсть! Пачему би iм не бить?»
– Тагда не пайму я, Іван Денiсавiч, пачему ви атказалi в паселенii девушке, каторая полчаса назад прiхадiла к вам?
«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався вiд обурення. – Клiвiта ето! Формiнная клiвiта! Я бил занятой i папрасiл ейо абаждать за двер’ю, а через мiнуту вихажу, так ейо i след простил!»
– Ну, харашо, Іван Денiсавiч, харашо! Ана, наверное, не поняла вас. Самi понiмаете, только в город прiехала, не прiвикла ешьчо к абщенiю в нових условiях. Ви уж прастiте ейо i паселiте.
«Ладно, пускай прiходiт. Па правде гаваря, рабочiй день у мiня канчаеца, но пайду навстречу, пасiжу ешьчо, покамест прiйдьот…»
– Ну вот, – посмiхнулася секретарша до Милоськи, закiнчивши розмову з комендантом. – Нiкакiх праблем! Ти же женщiна, должна действовать умно, дiпламатiческi. Не митьйом, как гаварiцца, так катанiем. А напралом лесть не стоiт. Паняла, мiлая?
9
Ох, зрозумiла Милоська, зрозумiла!
Та лiпше, може, було б iй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.
Бо прийшла до коменданта, а вiн – ехидненько:
– Ну чьто, дiрьовня, подмилась уже?
А тодi зачиняе дверi, ключа в замку повертае й каже:
– Замужем, в анкетi запiсано, ти. Да?
Милоська мовчки кивае.
– Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своiми й масними очицями, немов у лупу, запитуе: – Какую комнату хатiшь? Харошую, да?
– Якщо можна, – тихо й несмiливо одказуе Милоська.
– Можна! – смiеться комендант. Приязно так смiеться, доброзичливо навiть. – Всьо можна! Здесь всьо в маiх руках. Думаiшь, званка iспугался? Ха-ха! Да мне проста жалка тiб’я стала, вот i всьо, а еслi б нет, так i нiкто б мiня не заставiл тiб’я пасiлiть. Паняла?
– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч нiколи нею в життi не розмовляла. – Всьо я поняла…
– Ета харашо, чьто ти панятлiвая, – похвалив комендант. Та й пропонуе: – Вiнца випьешь са мной?
Милосьцi, правду кажучи, не хотiлося, але й вiдмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?
Отож, сказала:
– Можна, якщо нiмножечко…
Комендант вiдчинив шафку, дiстав двi гранчастi склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) i пляшку з високим горличком та темно-червоною рiдиною. Розлив у склянки по горiшнi обiдки, кивнув Милосьцi, вказуючи очима на стiльця:
– Садiсь! Вип’ем за твойо прiбитiе в наше благословенное царство!
Милоська пригубила й поставила склянку на стiл.
– Не-не, так не гадiцца! Да дна нада! – i комендант втиснув iй гранчака в долоню. – Пей, а то не вiдать тiб’е харошай комнати, как сваево заднево прахода без зеркала! Паселю в пьятiмесную. А еслi всьо будет у нас палюбовна, то магу в двумесную тiб’я апределiть. Панiмаешь? Да чьто там в двумеснаю! Я магу даже тiб’я адну в трьохмеснаю. Жiть будiшь, как в масле качацца! Лавi, как гаварiцца, мамент!
Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатii, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатiя закiнчитися може!..
Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмесной», згадала, що було, i жах крижаним панцирем скував iй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забiремiнiю?»
Днiв зо три ходила, мов прибита, ледве дiждалася вихiдних, щоб у село поiхати. А в автобусi, коли дорога заспокоiла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокiйно – i визрiв у Милоськи простий, але й генiальний, план: «Поiду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведенi, якщо й справдi забiремiнiю, то вже не вiдкрутиться!..»
І стало Милосьцi, як так придумала собi, легко й вiльно, та так, що навiть на спiв потягнуло. Ледве дочекалася доiхати, i, вийшовши з автобуса, пiшла не селом, а вздовж крайньоi вулицi полем, та й наспiвалася ж, поки батькiвського обiйстя дiсталася, аж у горлi запершило.
10
Як задумала, так i зробила.
Побачив Стьопка ii та й онiмiв. Обмацував зголоднiлим поглядом цицьочки Милосьчинi, що двома тугенькими горбками видималися пiд блузкою (зумисне тiснувату зодягла), по тiм очi його опускалися нижче й нижче, дiйшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькi й налитi – тут природа не поскупилася, вдiлила iй саме те, що треба.
– Так ось, – сказала Милоська, усмiхаючись, – приiхала я, значить.
А Стьопка (ну, не придурок?):
– А чого приiхала?
Милоська очi заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило ii з пантелику, – нiяк-бо не думала, не гадала, що така оказiя може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собi: як забачить Стьопка ii, кинеться з обiйманням, приставатиме, зiйтись умовлятиме. А що ж? «Чого приiхала?» Прикидаеться, що нерадий, гордiсть, бач, свою показуе!
Хотiлося Милосьцi розвернутися та й пiти, – але куди ж ти розвернешся к лихiй годинi, куди пiдеш?! Хочеш чи нi, а треба укоськувати цього придурка. Нiкуди не подiтися – треба!..
Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усмiхнутися й промовила:
– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!
