– Ну добре, – замирливо проказала Терендиха. – Не буду, раз не хочеш.
Милоська ступила крок убiк, другий. Хотiла обiйти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очi ii не видiли.
– Еге ж, доню, – долинуло до неi, – мене, звiсно, можеш обминати, але вiд долi свеi не втечеш. Хотiла тобi щось виповiсти, та як не хоч слухать, то й не стану…
– Нема менi про що говорить з тобою! – огризнулася Милоська. – Досить, що ти вже чоловiку мому всякого натерендiла!
– Та що ж я йому такого сказала?
Милоська пристала: а й справдi, подумала, що вона Стьопцi такого натренчила? А вiн же не розказував нiчого, тiльки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи не?»
Може, завагалася, баба нiчого такого й не казала. Може, сам придумав, щоб нерви потрiпати.
– Ну? – Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. – Що ж ви йому набалакали?
Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, нiби доминаючи щось.
– Та нiчого такого! – перехрестилася. – Ось тобi й хрест святий, що тiльки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя iй.
– А то чого ж не дасть? – пiдступила Милоська до баби.
– Бо й не дасть, – вела стара далi, промовляючи спокiйно й розмiрено. – Покинула б ти його, доню, поки не пiзно, а то надбаеш дитинку, а життя все’дно не буде, i покинеш ти його все’дно, а дитятi без батька нащо ж тодi рости? Та й сама ти гулящою станеш.
– Та що ти, стара курво, мелеш! – спаленiла Милоська. – Та я тебе зараз як перетягну штахетиною, то й ноги задереш!
І, потверджуючи щирiсть своiх слiв та злу-презлу лють, пiдбiгла до плота, вхопилася руками за штахету, смикнула ii, а та, чорти б ii узяли, струхлявiлою була, й за мить лежала Милоська навзнак у вуличнiй курявi, сама задерши ноги i скавулячи з болю та досади.
– Бог все видить! – прорекла баба й поволеньки закрочила до свого двору.
Перед хвiрткою зупинилася, оглянулася на Милоську, котра все ще корчилась на дорозi, поойкуючи, зiтхнула й проказала сама до себе:
– Яке йшло, пiд таке й лягло…
6
Про кляту цю пригоду не обмовилась Милоська нi словом нi Степановi, анi батьковi з матiр’ю.
Молоде-дурне! Якби ж знала, що з того утаення вийде!..
А вийшло он що: роздягнулась увечерi, а Стьопка й вирячився.
– А що це у тебе за синець на задницi?
Затрусило його, аж зуби зацокотiли дрiбко-дрiбко, а очi кров’ю набрякли.
Милоська й губи не встигла розтулити, як вiн – з кулаками.
– Ой! – верескнула.
– Де, падлюко, шлялася?
Та й – хрясь!!! – в перенiсся.
Потемнiло Милосьцi в очах, як ото електрику несподiвану вимкнуть.
Як прояснилось, побачила: лежить Стьопка посеред хати, з носа в нього кров юшиться, а над ним мати Милосьчина з вазою кришталевою стоiть i горланить:
– Я тобi покажу, як до моеi донi руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!
А Стьопка скавулить псом недобитим:
– Повiшусь! Повiшусь, гади ви такi!..
7
Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Якi потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слiд простиг – ще вночi звихрився…
Смiху й пересудiв було на селi i до зими, i цiлу зиму, тiльки пiд весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зiйдуться двi чи три кумасi поплескати язиками, то вже ж неодмiнно хоч кiлькома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводi?»
Не лишалося Милосьцi нiчого кращого, як вивтiкати од глузувань та насмiшок людських до мiста.
Ех!.. а було ж послухай батька з матiр’ю!..
8
Влаштувалася на фабрику, дали iй спецiвку i папiрця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендант – навiдрiз:
– Мiстов нету!
– Як же нема? – тицькае Милоська йому папiрця. – Та мене ж послали!
– Куда?
– До вас, ось i направлення.
– Можешь подтiреть iм коi-чьто! – розлютився комендант. – Ілi заместо затичькi прiспособiть, а мiстов у мiня нету!
– Та ж мене послали до вас! – мало вже не вмиваеться рясними слiзьми Милоська.
– Будiшь мне здесь права качать, так я тiб’я знаiш куда пашлю?!
– Права не маете! – занервувала Милоська.
– Да iдi ти в пень!
Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.
– Попрiiзжают тут у город всякii шавкi дiрiвенскii i вийобуваютця! Ідi падмойся сначала!
