– От шкода. А я подумав – поговоримо iще…
– А ти далеко?
– В гори.
– В гори?
– В гори. Я законник.
– Що? Мисливець?
– Зовсiм нi! Я чесний виконавець i судовий службовець. Я служив у полiцii Рiно.
– Пробач, – вона всмiхнулась трошки зверхньо. – Менi здалось, ти надто молодий.
Вiн ледь почервонiв.
– Я полiсмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, i до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головорiз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.
– Працюеш на Бушемiв?
– Зовсiм нi!
Вiн спалахнув.
– На мешканцiв Рiно… Ми не якiсь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають нi за що i просто так, а ми…
– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… цi убивства. Вистежувати покидькiв i все оце.
Чого вона iз ним патякае? От лихо…
А вiн же не вмовкав.
– Чому б i нi?
– І ти… вбивав до цього?
– Ну…
Вона поглянула пильнiш, а вiн опустив погляд.
– Так. Вбивав, – сказав.
– Неправда.
– Що неправда?
– Не вбивав.
Вiн одповiв не зразу.
У вiкнi промигнули кiлька поодиноких вогникiв – ховеркари супроводу так i шмигали над темною пустелею.
– Це неважливо, – сказав вiн. – Я вб’ю тепер.
– Це дiйсно того варте? – запитала ще вона.
А вiн прорiк мов сам до себе:
– Так, уб’ю.
– Ти милий хлопець. Може, грець iз ним? До того ж – вбити можуть i тебе.
– Не можуть.
– Помиляешся.
– Не можуть. Я вправнiший за усiх.
– Так не бувае.
– Нi! Бувае!
– О повiр… Ти ж зовсiм ще дитина.
– Не дитина.
Вона поглянула на його руки в дрiбненьких гнiйниках – хлопець тримав iх на колiнах.
– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав вiн.
– Нi, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаеш про те, що забираеш.
– Забираю?
– Про життя, котре ти забереш в людини. Навiть покидька… Ти вб’еш, а потiм будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.
– Чого б це?
– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От i все. Ти милий хлопець, зовсiм юний…
– Ну то й що?
– Навiщо тобi це?
– Бо я це можу.
– Що?
