– То що? Вiн же витреться, – спокiйно вiдказав Василь.
Хлопцi знову сплюнули.
– А дивись, дивись, якi гарнi хрящики, та як ловко уляглися, мов квiточки, – казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сiрi очi блищали, у iх свiтилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, i Івась, стоячи бiля його, виглядали такими вродливими, тiльки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таемна краса задуманоi голови, котра вiддае вiд кожного, у кого нарождаються глибокi, розумнi думки.
– Ходiмо, Іване, хай йому бiс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши. – Ми прийшли за ним, його кликати iсти, тепер хай вiн до нас i не доторкаеться, хай оту ящiрку злопа.
Грицько пiшов. Івась стояв i боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лицi пробiгали уразливi смуги i гидливо кривили рота. Василь робив свое – довбавсь.
– Та покинь, Василю! – сказав Івась.
– А ти чого пристав? – скрикнув Василь. – Той пiшов, iди i ти за ним! – Вiн ще на Грицька розсердився, а тут i цей доiда. Його сiрi очi вип'ялись, мов хотiли вискочити з лоба.
– Не займай його, Іване, – гукнув з-за чорнобилi Грицько, – iди сюди. Ти ж бач, який вiн розумний та письменний, – ящiрок уже рiже. Мати як почуе, то на увесь свiт оповiстить. – І Грицько уiдливо зареготався.
– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш i мене, – покiйно i твердо вiдказав Василь i, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилi лицем; воно у його стало аж муре, однi сiрi очi свiтили, як у кота, горiли аж зеленим огнем.
– Чого ви до мене прийшли? – скрикнув вiн. – Кликав я вас? Ви там собi що не робили – я не йшов пiдглядати, не мiшайтеся i до мене!
Івась порвався не йти, а бiгти – такий грiзний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побiг i Грицько.
– Хай тобi бiс! Зоставайся з своею ящiркою. Рiж ii i iж та ще й матерi на борщ понеси – подякуе! – кричав на бiгу Грицько.
Здоровенна грудка землi прошумiла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далi.
– Проклятий москальчук! – жалiвся вiн Івасевi. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так i продзижчала. Пiдожди ж ти менi! – i вiн посварився кулаком.
– Що ти йому зробиш, такому здоровковi? – сказав Івась.
– Хто здоровий? Вiн? – скрикнув Грицько. – Здоровий, як бугай, а трусливий, як заець! Хiба не вiяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, – украду уже в батька тютюну на люльку, як тiльки дам, то так накладе йому боки, що тiльки держись!
– Чуеш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його нi овець, нi теляти. Коли ж так, хай сам, чортiв цвик, гоне, а то звик панувати…
– Менi, Грицьку, вже iсти хочеться, – сказав Івась i напрямився до балочки, де пiд лихою сiрячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбi, витяг чималий шматок хлiба, невеличку тараньку i, зайшовши у тiнь, пiд бурту, почав тараню чистити. Грицько пiдiйшов до брата.
– Давай усю тараню поiмо, – сказав Грицько, – йому нiчого не зоставимо.
– Нехай йому з його таранею, – одказав Івась.
– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! – Очi у Грицька весело заграли, вiн мерщiй схопився i побiг переховувати торбу.
Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотiв заховати у бур'янi – видно, намiрявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.
– Годi тобi носитись з нею, iди вже iсти! – гукнув на його Івась.
Так Грицько i не переховав торби, тiльки кинув на сонцi у травi та й побiг до брата.
Сонце стояло якраз над головою; не грiло – палило; польовий вiтер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по травi, шукаючи тiнi, i, не знаходячи, жалiбно деренчали, голови iх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там i лiг, руденьке телятко бекало, мов жалiлося: та й душно ж як! Справдi було душно, аж варко, так душно. Нiгде було заховатися, нiгде голову приткнути у тiнь, бо й тiнi не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав пiд тим свiтом, зв'ялена трава хилилася додолу, нiгде нi птичого гласу, нiякого гуку не чутно, хiба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратiевщинi помовкло птаство; одно поховалося по гнiздах, друге полетiло за здобиччю, одна тiльки бездомна птиця – зозуля, перелiтаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообiдавши своею сухою стравою i напоiвши овечат i чорного бичка – Грицько так-таки i не схотiв гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на травi, на сонцi. Їх запечена шкура казала, що не первина iм лежати при такiй спецi. Тепер вони тiльки трохи набiк поодвертали голови, сонце догрiвало найбiльше у спину. Івась зразу заснув, Грицьковi ж не спалося; йому хотiлося дiждатися того часу, коли вернеться Василь i почне iсти: чи справдi вiн буде тим ножиком, що рiзав ящiрку, рiзати i хлiб. Для сього разу вiн i нове прозвище пригадав Василевi: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб i вони так його дражнили, – думав вiн, – я йому не сим, то другим вiддячу!»
Нi з ким вiн нiколи так не ворогував, як з Василем, i Василь не любив Грицька; брати двоюрiднi – вони жили гiрше чужих, гризлися, як кiшка з собакою. Аби що запримiтив Грицько за Василем – зараз i вибива йому очi, на глузд пiднiмае. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицьковi дозолити; тiльки все стиха, крадькома, як кiшка, мов i не вiн, то кийок мережаний поламае, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде i захарпае, а часом i боки накладе Грицьковi. Така спiрка, така ворожнеча нiколи мiж ними не втихала, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От i тепер досада iсть Грицькове серце, i вiн тiльки дожида случаю оддячити, дожида Василя.
Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи вiд Ратiевщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, мiцно сидiла на короткiй шиi, кругле, широке лице лиснiло вiд поту; сiрi очi бистро бiгали. Ось вiн уже наближаеться до того мiсця, де лежить Грицько. Ступiнь-другий… i високо стрибае через його.
– Тобi не можна обiйти! – обiзвавсь Грицько, пiдвiвши голову.
– Чого ж ти лiг на дорозi? – вiдказав Василь i прямо почвалав до торби. Тута ж коло неi опустився вiн на траву, витяг хлiб, тараню i почав трощити. Вiн не чистив таранi, як Івась, а з цiлоi кусав шматки, випльовуючи луску з рота.
– Іч, проклятi! Положили торбу якраз на сонцi – хлiб на сухар зiсохся! – сказав вiн, витяг ножик з кишенi i, як штрикав ящiрку, почав штрикати та колоти хлiб.
Грицько крадькома поглядав на його i про себе реготавсь. «Хоч би подавився, Яшучур!» – подумав.
Василь, поколовши хлiб, глитав його, як iндик зерно.
– Чи вже напували? – спитав вiн, попоiвши i вмощуючись на торбi лягати.
– Своiх напували, – повагом одказав Грицько.
– А моiх?! – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.
– Сам де був? Ящiрок поров? – уiдливо спитав Грицько.
Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що, розплатавшись на травi проти сонця, спав, як убитий, i штовхнув його у бiк ногою.
– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув вiн. Івась спросоння не розiбрав нiчого, пiдвiвся, сiв i, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.
– Навiщо ти його будиш? Нащо займаеш? – скрикнув Грицько, схопившись з мiсця й пiдбiгаючи до Василя.
– А твое яке дiло? Ти спрос?
– Дуля тобi в нос! – скрикнув Грицько. – Тiльки менi його займи – то дивись! – вiн показав йому кулака.
Івась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу заснув.
– Не дуже лиш носися з своiми кулаками, бо поодбиваю! – сказав, одходячи, Василь.
– Хто, ти? – кричить Грицько.
– Я! – одрубав Василь.
Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i, вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився – Василь утiк вiд його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очi.
Василь, походивши манiвцями, одлучив своiх овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.
