– Їй-богу? – здивувавсь Грицько.
– То вже ж би я не стояв, коли б було що! – гукнув Івась.
Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька – Івась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбирае.
– Еге-е, – затяг вiн, – значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцiй самiй будячинi – бач, i головка збита, отут вона сидiла, отут ii голова лежала, червона та люта, – розказував Грицько.
Івась подивився на будячину – зелена, нерозцвiчена квiтка ii лежала свiжо збита долi, – подивився в очi брата, чи не бреше лиш, – нi, Грицько так смiло дивився на його.
– Так, так, утекла! – промовив вiн, досада ущипнула за серце. – От раз приходилось побачити – узяла i втекла, проклята! Куди ж би iй тiкати?
– Куди? у болото! – одказав Грицько.
Івась задумавсь i пiшов уперед. Разiв з двадцять окрутнувсь вiн коло того мiсця, проходив його i вздовж, i впоперек, додивлявся, чи немае де ямки, прогортав траву – нiгде немае гадюки i слiду нiякого не видно.
– Хай iй бiс! Ходiм назад, – рiшив вiн.
Вертаючись, хлопцi почали шпурляти груддям i цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здiймали угору стовп зеленоi, аж чорноi води; накидалися на жаб, i – боже! – який радий був Івась, коли йому довелося одну розчавучити здоровенною цеглиною.
– Ото б було i гадюцi! – скрикнув вiн…
– Де то се наш Василь? – спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дiйшли до бурти.
– Та вiн i не вертався з того часу, як пiшов ховатись, – одказав Івась, сiдаючи коло брата.
– Дума, що шукають? Чудний! – рiшив Грицько i повернувсь на травi лицем до неба. Глибоке i широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому нi хмарочки, нi плямочки, нi об вiщо очам зачепитись по його аж синiй блакитi.
– А ти знаеш, його мати з ким не стрiнеться, то все розказуе, який вiн у неi розумний, – перекидаючись на живiт, знову почав Грицько. Івась лiг на бiк i пiдпер голову рукою. – Оце, каже, у дяка вивчу та ще i в школу вiддам. І батько, каже, пише з полку: вiддай безпремiнно Василя у школу.
– То що, як у школу вiддасть? – якось призро спитав Івась. – Щоб навчився сестру дужче бити.
– Вивчу, каже, та й одiшлю до батька – батько, кажуть, полковим писарем, чи що, так до батька ото й вiдiшле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарi або в дяки.
– Буде горобцiв на дзвiницi лякати! – додав Івась.
– Пiди ж ти! А он як розказуе та розписуе, коли лучилося раз апостола у церквi прочитати, – так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батьковi: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з мiсяць усе учив, та й то разiв скiльки у церквi помилявсь. І що б вiн не зробив – то все гаразд, усе до ладу, а от як Галя що зробить – то все не так, – помовчавши, додав Грицько.
Іван нiчого не одказав, тiльки глибоко зiтхнув.
– Якби i в нашого батька були такi достатки, Грицьку, як у його, хiба б i нас не вчили… – не швидко обiзвавсь Івась.
– Якби ж то! – зразу одказав Грицько та й схопився. – Ти думаеш, i в Василевого батька багато iх? То тiльки вона слебезуе всюди, що вiн сотню рублiв у рiк получа. Получа, а де вони? Додому ж нiколи нiчогiсiнько не шле. То вона тiльки таку ману пуска та витiва i грамоти, i школу. Дума, як з ратiевськоi дворнi, так i велика панi. Прищиться куди як! А про Василя вже того – i такий, i он який, трохи не зорi з неба знiма. А батько каже, що Василь ii нi к бiсу нiкчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цiлi днi вилежуватись – йому дай. От i тепер, що хоч дам, тiльки ходiмо шукати – то десь у бур'янi i знайдемо.
Іван зареготавсь:
– Ану, ходiмо, справдi.
– Ходiмо.
Брати разом посхоплювались i кинулись iти.
– Ти бачив, куди вiн iшов? – спитав Грицько.
– Вiн туди, на Ратiевщину подався.
– Ну, так i е. Десь у ровi або спить, або лежить.
– Вассси-и-лю! – гуконув Івась своiм чистим i тонким голосом, аж луна роздалася.
– Пiдожди, не гукай. Ми його i так десь у ровi або в бур'янi набредемо. Ти йди туди, а я – сюди. – І брати розiйшлися, похиливши в обхiд Ратiевщини.
Кругом високоi кам'яноi стiни, колись бiлоi, а тепер полупаноi, пролiг не так глибокий, як широкий рiв. Окiп порiс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугиловою. Вiд того, що сонце нiколи не заглядало у се тiнисте мiсце, дощова вода нiкуди не стiкала, тут завжди було вогко, аж холодно. На днi рову пiд лопухами копицями гнiздились жаби, чорнi, здоровi, окатi, а на окопi, знай, бiгали сiрi та зеленi ящiрки. Тута ж iнодi i дохла собака або кiшка дотлiвали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарi дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике i пустельне мiсце! І нащо цей рiв здався коло такоi високоi кам'яноi стiни? Вiд татарви лихоi? вiд злодiiв, розбишак лютих? Нi.
Покiйний князь Ратiев, як заходився будувати собi дворище, велiв той рiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiльки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то воду спускали аж iз озера – тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, – кругом двору, наче рiчка текла, облягав його водяний рiв; тiльки коло глухоi залiзноi брами перекинули залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався. І нiяким побитом тодi не можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу проти мiста i грiзно дивилося на його своiми високими бiйницями, у широких пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята, от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони, ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратiевцi святкують свято… Чудний той був князь Ратiев – низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звiр, воно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивився, все у землю; коли ж зводив iх на кого – то не даром! Грiзний вiн був, палючий, як порох, упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити – роби. Оце висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок… Чуеш гвалт собачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi – одно i знай – палять, гукають, – ото Ратiев полюе зайцiв у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять iх у рiв на воду, ще й позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок… огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнiв тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, спiвають, – ото Ратiев загадав покататися. І нiкого вiн до себе не приймав, нiхто в його нiколи не бував, все те сам iз своею двiрнею витiвае. Городяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують – Ратiев оте загадав зробити, – трохи не усе мiсто виходило дивитися на ту чудну i дивну затiю.
І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже нiколи для iх нiякоi забавки. Справдi, з старим умерла i його Ратiевщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всiх усюдах кревнi сльози та гiркi жалiбницi, – чого iм стоiли пановi затii, що вони там терпiли, як бiдували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зiгнувся, а борода бiла, як молоко, по колiна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсiм не видно, хiба уночi почуеш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, вiщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкiш-багатство. Старий i досi не стеряв вiри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тiльки приiде молодий панич з столицi. Роки минали, панича не було. Широкий рiв без пiддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, i от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила своi широкi листи, i хiба тiльки уночi кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.
З приiзду стiна трiснула, сипалася, бiйницi попадали, i пушок не видно – сховалися пiд своiми руiнами; мiцнi залiзнi штаби, що держали глуху браму, iржа проiла, зламалися, брама лежала долi, нiхто ii не пiднiмав, i в роззявленi завжди ворота видно було, як колись чистий двiр зарiс бур'яном, як самий палац опустився. Дверi його були наглухо забитi; шибки у вiкнах, та й то з половини, поцвiли, заплiснявiли – жалiбно вiтер свистав у iх чорнi пробоiни; колись зелена залiзна покрiвля злущилася, iржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один рiг угору, нiкому було те полагодити, вiльно вiтер гуляв по всiй оселi, дощ лив у дiрку; стiна трiснула, розiйшлася, балки пiдгнивали-падали, димарi наполовину стримiли – мов калiка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А вiд кухонь, вiд сараiв, вiд людських хат – мало чого було видно; i дерево, i глина, i цегла позлазилися вкупу i виглядали страшною руiною. Одна тiльки каплиця, пiд котрою сховали пана, веселенько визирала своею гострою головою, на невеличкiй баньцi ii блищав невеличкий злотий хрестик; у сонячний день вiн свiтив серед руiн двору, мов зоря серед чорних хмар… Та ще садок на волi розрiсся, мов лiс. Колись невеличкi, замлiлi дубки, кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж пiд хмарами, похитуючи своiми чубатими головами; помiж ними пустилося молоднику – як конопель на доброму пiдметi. То було не в родючiй половинi саду, а в родючiй… дивнi заморськi яблунi, кримськi грушi повимерзали, повсихали, замiсть iх пустилися такi цвьохкi, такi розхилястi дички! Кущова рослина: порiчки, агрус – розпросторилася, розширилася, мiшаючись з глухою i жалкою кропивою; сизий бузок, котрим обсадженi були стежки, перелiз на iх гладеньке мiсце i вiльно рiс собi там, де ходили людськi ноги; хмiль, березка чiплялись за його тонкi гiлки, лiзли угору, спускалися униз, уростали у землю i знову пiднiмалися вгору – непролазною сiткою оповивали його. Бузина, котру так не любив старий князь i велiв з корнем викорчувати, де й набралася – висока та розкiшна поросла. Все казало, що тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловiка рука; все, почувши волю, i росло на волi. Улiтку стiльки тут було птицi i якоi тiльки не було? Солов'i сотнями щебетали, зозулi, iволги, ракшi, горлицi, а горобцiв? Тi i зимою, коли над сим глухим, пустельним мiсцем жалiбно гула одна буря, крутячи страшного веремiя i закидаючи усе снiгом, – тi i зимою хмарами носилися i несамовито цвiрiнькали… Така-то стала тепер ся Ратiевщина!
Брати пiшли в обхiд понад ровом. Івась на лiву руч, Грицько – на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто повертав поза стiною. Зайшовши за неi, зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як вiн скриеться за стiною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця, – якраз забiжить у Пилипенкову траву.
– Не йду далi! – рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди, мов, сюди мерщiй бiжи!
Івась, як вiтер, понiсся назад.
– Не бачив? Де вiн? – таемно питае Івась.
– Цить… На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь довбаеться. – І тихо, мов тi котята, рачки покрались хлопцi.
З-за густоi чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один голос скрикнули:
– Тю-у-у!
Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопцiв, одвернувся i знову над чимсь пригнувсь.
– Що то ти робиш? – спитав Грицько, забiгаючи уперед.
Перед Василем на травi лежала розпанахана надвое сiра ящiрка, гидливо виглядали з-пiд ii шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки одстовбурчились геть i казали, що не покiйна смерть спостигла ii. Василь у лiвiй руцi держав хвостик, кiнчик його хитався на всi боки, мов живий, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз зарились i Грицько, i Івась, i другi хлопцi з iх улицi.
Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цiсарця, аби тiльки добре учився ii син. Який то був радiсний час у життi Василевому! Цiлiсiнький той день бiгав вiн по всiй улицi i хвалився знайомим i незнайомим хлоп'ятам, яку то мати йому обнову купила. Новенький, бiленький, гострий, як бритва, вiн усiм удивовижу дався; усi ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складаеться, аж цока! а рiже як? а блищить? усього тебе, як у дзеркалi, видно. Василь спершу не знав, де його i подiти; то заховае у кишенi, то подума: «А що як випаде?» – витягне i зав'яже у пазусi. Назнарошне для сього i нитку держав i зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кiлочку!» – казала мати, радiючи синовiй одрадi. І справдi, пройшов тиждень-другий – блискуча сталь потемнiла, ручка закалялася i, хоч другi хлопцi не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже i в пазусi не ховав, а в кишенi; уже i вищербив, i в хлiб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь рiзав ним хлiб на невеличкi шматочки. Тепер ото i ящiрку поров ним; слизький жир лиснiв на кiнцi; щось жовтогаряче прилипло до щербини.
– Що се ти робиш? – спитав удруге Грицько.
– Хiба не бач? – одказав понуро Василь i шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кiнчик замотався-затiпався.
І Грицько, i Івась разом струснулись, сплюнули.
– Господи! i бадляеться… Ящiрку рiже-рiже, а там i хлiб буде рiзати, – промовив Івась.
