Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiше, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих; сухе, жовте, аж червоне повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Івась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж iх так мало? І руденького теляти немае… Де се воно подiвалося? Івась кинувсь до Грицька:
– Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?
– Василь погнав до водопою, – промовив Грицько, лупнувши очима i позiхаючи.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
