Нарештi, вона прокинулася i присiла на лiжку. Сон пам'ятала в деталях. Їй здавалося, що вона до сих пiр вiдчувала дотик крила ворона.
Марiчка встала, пiшла в сiни, зачерпнула кiвшиком прохолодноi води з вiдра i залпом випила. Встала мама, запитала:
– Що ти, дочка?
– Сон приснився, – шепнула Марiчка.
– Куди нiч, туди i сон, – сказала Гликерiя, перехрестившись, – лягай, донечко, спи.
Марiчка пiшла в кiмнату, лягла. Іще довго вона не могла заснути, згадуючи красеня в ллянiй сорочцi, тiльки нiяк не могла розгледiти його обличчя, заслiплена променями яркого сонця. Так вона лежала, доки сон не зморив ii.
4. Зустрiч за хутором
Вранцi Марiчка проснулася вiд шуму. Вона встала, одяглася, заплела косу i запитала:
– Куди це батько i Павло збираються?
– Пiд Корсунь, йдемо по п'ятах за польським вiйськом, – сказав брат, збираючи амунiцiю.
Дружина Павла, Оляна, кинулася йому на шию i заридала.
– Чого ти його оплакуеш передчасно, перестань, повернеться вiн, – заспокоiла невiстку Гликерiя.
Оляна витерла очi платком i стала збирати вузол з провiзiею, поклала кусок сала, буханку хлiба, сiль, редиску, цибулю i мiшечок крупи.
– Ну, бувайте, – сказав глава сiм'i Тихон Лобода, – розiб'емо Потоцького i повернемося.
– Бережи вас Господь, – сказала Гликерiя, перехрестилася, обняла чоловiка, а потiм i сина.
– Оляна, дивись за дiтьми, – наказав Павло, – прощавай сестра, побачимося, дасть Бог.
– А ми з Марiчкою приiдемо слiдом за вами, – сказала Гликерiя.
– Чого iще вам туди тягтися, – мимоволi вирвалося у Тихона.
– А як же! Як козаки без знахарок? А хто вам рани залiковувати буде? – запитала Гликерiя. – Козацька справа воювати, а наше дiло – на ноги пiднiмати. Так що, ми з Марiчкою обоз зберемо з трьох-чотирьох пiдвiд i приiдемо.
– Ось невгамовна баба, – вилаявся Тихон, – а, роби що хочеш, – вiн махнув рукою, знаючи характер своеi жiнки.
Коли мова йшла про лiкування поранених, вона була непохитною, i Марiчку такою ж виховала.
– Доню, ти йди в балку, збирай побiльше трав, суши, готуй зiлля, настоянки, – розпорядилася Гликерiя, – а я схожу до Василини, баби Одарки та Явдохи домовитися, коли рушимо.
– Добре, мамо, – сказала Марiчка, беручи кошик.
За хутором Марiчка зустрiла дiда Якима.
– Здрастуйте, дiд Яким, – привiталась вона.
– Здорова була, Марiчка, – вiдповiв дiд.
– А що, допомагае вам розтирання, дiдусь?
– Розтирання добре, але менi би такого, щоб рочкiв двадцять скинути, – сказав дiд, скручуючи тютюн, – я би на коня i гайда з хлопцями воювати. А то сиджу тут на пеньку, комах кормлю.
– Чи ви, дiдусь, iще не навоювалися?
– Ех, i на мiй вiк випало, i Хотинську пройшов, i пiд Переяславом. Так, були часи, як польське вiйсько пiд Цецорою програло у османiв, так поляки звернулися до козакiв за допомогою, обiцяючи нам права i привiлеi. Ми ж з поляками плiч-о-плiч стояли, не дали Осману завоювати Украiну i Польщу. Так, ми тодi в третiй раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але вiн був поранений в руку отруеною османською стрiлою i незабаром помер, залишивши нас у великiй печалi. Ось так, – дiд закурив люльку. – А ти куди?
– В балку йду, за травами.
– Мабуть, Гликерiя обоз збирае? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козакiв на ноги поставила. Я коли пiд Переяславом поранений був, мене теж одна козачка лiкувала, зеленоока, кров iз молоком, коса до поясу. А я так i не змiг твою бабусю забути, Уляну. Ось так-то. Ну йди, козачка, збирай трави, доки сонечко-ведришко Господь дае. Слава тобi, Господи, – перехрестився дiд Яким.
5.Обоз
Третiй день iхали пiдводи на Корсунь. Вечорiло. Вирiшили зупинитися на нiчлiг.
– Он мiсце гарне, – сказала Василина, козацька вдова.
Василина була мiцноi статури, сама грузила поранених козакiв на пiдводи, збираючи iх пiсля кривавих боiв. Чоловiк ii, козак Назар Писарчук загинув, коли iй було неповних двадцять п’ять. Дiтей завести не встигли. Вже вiсiмнадцять рокiв вдовувала вона. Сваталися до неi козаки, та не могла вона свого Назара забути.
– Зараз, баби, кулiш зваримо, – сказала баба Одарка.
Бабусi було вже шiстдесят три. Багато горя вона вхопила за свое життя, поховала спочатку чоловiка, а потiм старшого сина. Ось i молодший поiхав з козаками пiд Корсунь. Дома Одарка оставила на господарствi двох невiсток i чотирьох дiточок. Нiчого не могло утримати бабусю на мiсцi, коли ii единий син десь-то в походi.
А Явдоха була дiвка молода, висока, шумна i весела. Кiстки вправляла, лiкувала розтягнення зв'язок. Нiяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шiсть стукнуло. Любила вона одного гармонiста, але вiн одружений був, а iншi iй не сподобались.
Супроводжували обоз двое козакiв. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всi його намiри зводила на жарти.
Жiнки сiли бiля вогнища. Василина, нарiзаючи хлiб, запитала:
– А що, Гликерiя, твоеi Марiчки не видно?
– Спить на пiдводi, степне повiтря зморило, – вiдповiла Гликерiя.
– Може, розбудиш, нехай поiсть?
– Хай спить, вранцi поiсть.
– Хлопцi, iдiть кулiш iсти, – позвала баба Одарка.
– Ой, пахне як, – сказав Іван, сiдаючи, – спасибi, жiночки, за частування.
– Спасибi, дядько Іван, будете говорити, коли поiсте, – сказала Явдоха. – Микола, а ти чого, сiдай, не соромся, не вкушу, – засмiялася вона.
– Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлiбу, ось сало, iж, Микола, – пригощала Гликерiя.
– І я кажу, все шуткуеш, Явдоха, так i в дiвках засидишся, – сказав Іван.
