– А ви мене, що, сватаете, дядько Іван?
– І сватаю, дивися, який козак! А як лозу на скоку рубае!
– Знаю, знаю я. Ось повернемося з Корсуня, весiлля справимо, – пообiцяла Явдоха i пирснула.
– Знову смiешся, – не повiрив Микола, – комедiю ламаеш?
– Нi, я серйозно, засилай сватiв, – посмiхалася Явдоха.
– Дивись, дiвка, обiцялася, договiр дорожче грошей, як повернемося – прийду сватати за Миколу, – зрадiв дядько Іван.
Микола сидiв, як iменинник. Чи жарт – Явдоха на людях обiцяла вийти за нього. Роки три вiн вже ходив за нею i тепер вiн не вiрив своiм вухам.
А Марiчка, мiцно дрiмаючи на пiдводi, бачила сон. Дорогу, уздовж неi дерева, прикрашенi рiзнокольоровими стрiчками, якi розвивалися по вiтру. Вона – панночка на конi, на головi у неi багата сорока – головний убiр, прикрашений шиттям i дорогоцiнним камiнням, нитками бiсеру на чолi. На скронях довгi перлиннi нитки, а зверху над сорокою – бiла тонкого шовку хустка. Вона в платтi з довгими рукавами i манжетами. Поруч з нею на конi ставний панич. Скаче, посмiхаеться iй.
Несподiвано пiднявся сильний вiтер, головний убiр зiрвався з голови, розметалося волосся. Кiнь понiсся. Гiлки б’ють по обличчю, по бiлiй шкiрi. Марiчка прокинулася вiд сну. Вiдкрила очi, спочатку не зрозумiла, де вона. Над головою – сине небо з розсипами зiрок. Полином пахне. Цвiркуни спiвають своi трелi. Неподалiк бiля вогнища баби снiдають з козаками.
Марiчка потягнула кожух, укутавши ноги, i задрiмала. Перед очима стояв ставний панич на конi.
6. Шляхтич
Корсунська операцiя Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельностi противника, пiсля наради вирiшив вiдступати iз Корсуня на Богуслав пiд захистом табору з возiв, але на шляху вiдступу козаки на чолi з Максимом Кривоносом перекопали прохiд глибокими ровами i завалили деревами. Вiйсько Потоцького в широкiй балцi, затиснутоi з одного боку болотом, а з iншого кручами, наштовхнулося на перекопи i завали, та змушене було зупинитися. На стрiмкому схилi вози переверталися, табiр втратив порядок, не мiг розгорнути артилерiю. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащi Кривоносом, визвав панiку у ворожому вiйську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького i татари Тугай-Бея. За чотири години армiя Речi Посполитоi була розгромлена[7 - Самойло Величко. Летопись, Летопись Самовидца, Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе i о военных его делах. – М., 1847. – С. 1–39.].
Пiсля бою сотник Тихон Лобода пiд'iхав до обозу, органiзованому Гликерiею.
– Ну, що, жiночки, святкуйте перемогу славних синiв землi нашоi, – сказав в запалi Тихон, стираючи слiди пороху зi свого обличчя. – Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть пiдiйти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.
– То вам свято, а нам робота – поранених шукати, – сказала баба Одарка.
– Нашi втрати повиннi бути невеликi, – вiдiзвався Тихон, – хорошу засiдку придумав Хмельницький, славний гетьман!
– Ти Павла не бачив? – запитала Гликерiя чоловiка.
– Вiн увiрвався в середину польського стану, коли один з польських полковникiв зi своiм загоном у двi тисячi абияк пробився i пiшов. У польського вiйська стався страшний розлад, бiгли врозтiч. А звiдусiль iз засiдки вискакували нашi козаки, стрiляли, кололи, рубали. Я там i Павла бачив.
– Та де ж вiн? – переживала Гликерiя. – Марiйка, баби, гайда, шукати поранених.
Марiчка взяла коня за поводи i повела по балцi до мiсця битви. Балка була всiяна трупами. Повз проiхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького i iнших панiв, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дiвчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорницi, приклала до рани i наклала пов'язку.
– Зараз, козаче, допоможу тобi, вставай, сiдай на пiдводу, – сказала Марiчка i стала тягнути козака.
Посадивши його на пiдводу, вона пiшла далi. Стiльки трупiв Марiчка не бачила ранiше. Сонце грiло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марiчка посадила на пiдводу iще пораненого жовнiра[8 - Жовнiр – солдат польськоi армii.], зовсiм молодого. Бiля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з iх хутору. Марiчка постiйно вдивлялася в обличчя убитих i поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрiв десять, дiвчина побачила обезголовленого польського офiцера. В головi ii помутнiло, i вона втратила свiдомiсть. Лежачи на травi, прийшовши до тями i вiдкривши очi, Марiчка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнiсiнько, як у того, котрий iй приходив увi снi. Марiчка встала i пiдiйшла до нього. Вiн ледь дихав. На спинi у нього була глибока рана вiд шаблi, не рахуючи безлiчi ран на грудях. Дiвчина зупинила кров iз рани на спинi i побачила, що удар шаблею прийшовся iще i на шию. Голова шляхтича вцiлiла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
– Ух, важкий, – Марiчка нiяк не могла затягти його на вiзок.
– Позвол мi помоч, панi, – звернувся до неi поранений поляк.
– Допоможи, – сказала Марiчка, – i сам сiдай на пiдводу.
Немолодий жовнiр допомiг пiдняти драгуна i сiв поруч з ним.
7. Знахарки
Вечорiло, Марiчка прийшла з пiдводою поранених до мiсця, де жiнки домовилися зiбратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усi вже були в зборi, Микола вивiв коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав бiля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похiдний кулiш.
– Скiльки у тебе поранених, Марiйка? – запитала бабуся.
– Восьмеро, один сильно важкий, – вiдповiла Марiчка.
– Зараз рани почистимо, вiдпочинемо, конi попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усiх розiбрали, я бачила тут жiнки з пiдводами ходили з Яблунiвки, Кам'янки, Березнякiв, – сказала Гликерiя.
– А Пашка знайшовся? – запитала Марiчка у матерi.
– Вiн сам мене знайшов, – вiдповiла Гликерiя, – цiлий, неушкоджений, слава Богу. Пiшли, подивимось твоiх поранених.
Гликерiя, Явдоха i Марiчка пiшли до пiдводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марiчка знайшла першим, вiдкрив очi.
– От дiвка, одних полякiв понаходила, – засмiялася Явдоха. – Двое козакiв, шестеро полякiв.
– Зараз усiх лiкувати будемо, потерпiть милi, – сказала Гликерiя, – хто може встати, йдiть до вогнища зараз i нагодуемо вас, а що ж ти, соколе, блiдий такий, ледь живий.
– Вiн, мамо, багато кровi втратив, рана на спинi глибока, я кров зупинила, – Марiчка пiдклала сiна пiд голову драгуна.
– Красунчик, але не видужае, марний клопiт, треба його залишити, не доiде, – зауважила Явдоха.
– Не каркай, будемо виходжувати, – обiрвала ii Гликерiя, – не таких на ноги пiдiймали.
– Ну, ну, лiкуйте, – Явдоха обняла пораненого в ногу козака i допомогла йому дiйти до вогнища.
– Микола тiльки на випас коней повiв, а вона вже козака обнiмае, непостiйна ти, Явдоха, дiвка, – пожартував дядько Іван.
– А що менi, я молода, а хлопцiв – чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовнiра. Он Марiчка собi драгуна пригледiла, лежить на пiдводi весь бiлий, ледь живий.
– Зараз вiн не ворог, Явдоха, вiн зараз повержений ворог, значить, будемо його лiкувати за законами вiйськового часу, як вiйськовополоненого, – заключив дядько Іван. – Сiдай, хлопець, сiдай зручно на кожух, зараз тобi жiнки рани намажуть. Лiкувати. Розумiеш?
– Джьенкуе[9 - Дякую.], – вiдповiв на запрошення жовнiр, сiдаючи, – ай! – закричав вiн вiд несподiванки.
До нього пiдiйшла Василина:
– А ну, покажи рану, – вона розiрвала штанину, – так, осколок в нозi, операцiю тобi будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовнiра. – Твое iм’я?
– Мам на iм’е Радзимиш, – вiдповiв жовнiр.
– Скiльки ж тобi рокiв? Лят скiльки? – запитав дядько Іван.
– Мам дваджьешьчя лят[10 - 20 рокiв.], – поляк показав двiчi обидвi долонi.
– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моему Олесю буде тридцять, а серце матерi болить.
