Фауст

Я слухаю, мостивий пане!

Ф а у с т виходить.

Цей закохáнець навісний,Хай сонце, місяць, зорі – все дістане,Розвіє все на втіху дорогій.
У СУСІДНІМ ДОМІ[61]

М а р т а

(сама)

Простибіг мужу мойому,Що жінці кривду учинив,Кудись світ за очі зблудив,Лишивши тут мене саму.Чи я ж його коли гнівила?Чи я ж його та й не любила?!

(Плаче).

А може, вмер на чужині…Коли б хоч посвідку мені![62]

Увіходить   М а р ґ а р и т а.

М а р ґ а р и т а

Пань Марто!

М а р т а

               Ґретхен, що тобі?

М а р ґ а р и т а

Аж трусяться мені коліна!Відкільсь взялась ізнов скринчинаУ мене в шафі, вся в різьбі,А в скриньці тій – прикрас, прикрас!Стократ пишнішí, як той раз…

М а р т а

Ти ж хоч матусі не показуй,Бо знов попу віддасть одразу.

М а р ґ а р и т а

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!

М а р т а

(убирає її)

             Щаслива ти, вродлива ти!

М а р ґ а р и т а

Коли б їх на вулицю одітиАбо до церкви отак сходити.

М а р т а

А ти сюди приходь частішВбиратись нишком в ці оздоби.Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,Мені до любої вподоби.А там, при нагоді, в святковий день якразЩось зможеш одягти і людям напоказ —Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,А матері якихсь накажемо казок.

М а р ґ а р и т а

Від кого ж ці обидві скриньки?Якісь непевні базаринки!

Хтось стукає.

Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

М а р т а

(визирає)

Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

Даруйте, пані, що так заходжуІ, може, пані у чімсь тривожу.

(З пошаною відступає перед Маргаритою).

Я Марту Швертляйн хтів спитати.

М а р т а

Це я. Що має пан казати?

М е ф і с т о ф е л ь

(тихо до неї)

Прошу пробачення; у вашмостіСидять такі вельможні гості,То, може, я собі піду,А по обіді знов зайду.

М а р т а

(вголос)

От тобі, дочко, й даровизна:Пан за шляхтянку тебе визнав.

М а р ґ а р и т а

Ні, я собі з простих міщан,До мене дуже добрий пан;Усе це вбрання – не моє.

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, крім вбрання, іще щось є;І погляд ваш, і ввесь ваш склад!То можу лишитись? Дуже рад.

М а р т а

То що ж приніс нам любий гість?

М е ф і с т о ф е л ь

Гай, гай! Не дуже веселу вість!Не тим би я хотів послужити:Ваш чоловік наказав довго жити.

М а р т а

Помер? Мій голуб? Бідна я!Мій муж помер! Ой смерть моя!

М а р ґ а р и т а

Ох, тітонько, не плачте, ну…

М е ф і с т о ф е л ь

Слухайте ж повість оцю сумну!

М а р ґ а р и т а

Краще зовсім ні з ким не кохатись,Ніж після смерти до смерті вбиватись

М е ф і с т о ф е л ь

В радощах горе, і радощі в горі.

М а р т а

То як же вмер він, розкажіть!

М е ф і с т о ф е л ь

Він при Антонівськім соборіУ місті Падуї лежить,Край велеліпної святиніСпить вічним сном у домовині.

М а р т а

А що ж мені він передав?

М е ф і с т о ф е л ь

Та побажання все побожні:Він триста панахид одправить наказав;Кишені ж геть були порожні.

М а р т а

Як! Ні гостинця? Ні шага?Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,Щось для домівки відкладає,Хоч сам старцює, голодає.

М е ф і с т о ф е л ь

Мадам, я спочуваю вам;Та марнотратником не був ваш муж ніколи.В своїх гріхах він каявся вже й сам,Нещасної украй зазнавши долі.

М а р ґ а р и т а

І випаде ж такий талан гіркий!Молитимусь і я за його упокій.

М е ф і с т о ф е л ь

Таку дитину чемну й любуХоч зараз повести до шлюбу.

М а р ґ а р и т а

Ох, ні! Це буде не тепер.

М е ф і с т о ф е л ь

Коли не муж, то кавалерБез краю буде раювати —Таку красуню милувати.

М а р ґ а р и т а

Такого не ведеться в нас.

М е ф і с т о ф е л ь

Але трапляється не раз.

М а р т а

Доказуйте ж!

М е ф і с т о ф е л ь

                 Так я йому догледів смертіНе те щоб на гною – на мéрві перетертій.Та, як християнин, він, каючись, помер.«Як я клену, сказав, себе тепер,Що так подавсь знеобачки в дорогу,Худобу кинувши і жіночку-небогу!Мені та згадка – гострий ніж.Коли б мені простила жінка мила…»

М а р т а

Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!

М е ф і с т о ф е л ь

«Та свідок Бог! Вона жила грішніш!»

М а р т а

Та бреше ж він! У смертний час брехати?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, це було й по ньому знати,Що то була вже маячня.«Недбальство, мовив він, моя найменша хиба;Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,Та не було такого дня,Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі».

М а р т а

Оце і дяка вся моїй любові щирій,Моїм турботам і трудам?!

М е ф і с т о ф е л ь

Та ні, він був такий удячний вам.«Коли од Мальти, каже, я одплив,Молився ревно я за жінку й діток;І небеса послали нам пожиток —У турка наш фреґат ґалеру захопив,Ладовану султанськими скарбами.Одвага високо в ціні —Як паювали луп між нами, вояками,Припала дещиця й мені[63]».

М а р т а

Оттак! То він, либонь, той скарб десь закопав?

М е ф і с т о ф е л ь

Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі!В Неаполі, гуляючи на волі,Він панночку гарнесеньку спіткав,І щиро так вони удвох кохались,Що аж по скін сліди на нім зостались[64].

М а р т а

Лайдак! Ледачеє ледащо!І в злиднях він бахурував!Рідних дітей обкрав нізащо!

М е ф і с т о ф е л ь

За те ж його й Господь скарав.Я б, бувши вами, може, з рікДодержував як слід жалóби,А там уже когось знайшов би до вподоби.

М а р т а

Е, ні, таких, як перший чоловік,По цілім світі треба пошукати —Таке дурне й плохе було воно!От тільки що любив, сердега, мандрувати,Чужих жінок, чуже виноТа в розпрокляті кості грати.

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, ну, це не такі вже вади!Бо, може, й вам він попускавЗ таких робити дещо справ.Коли б мені такі умови —Каблучки я змінять готовий.

М а р т а

Та що ви, пане! Пан жартує!

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

Чи не пора звідціль тікать?Ця й чорта може упіймать!

(До Марґарити).

А ваше серце що віщує?

М а р ґ а р и т а

Не розумію вас.

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

             Дитина!

(Вголос).

                      Прощайте!

М а р ґ а р и т а

Прощавайте!

М а р т а

                     Паночку, стривайте!Я хтіла б посвідку дістать,Коли, де й як мого сховали чоловіка.Порядку зроду я прихильниця велика, —В газетці б вість про смерть хотілось почитать.

М е ф і с т о ф е л ь

Що двоє свідків будь-яких посвідчать,Папери те, як факт, увіковічать.У мене ще і приятель є тут,Ми можем разом піти у суд.Що, привести?

М а р т а

                 Ой, приведіть!

М е ф і с т о ф е л ь

А панна теж буде тут сидіть?Бравий, бувалий такий панич,З паннами вміє вести річ.

М а р ґ а р и т а

Мушу червоніти перед паничем…

М е ф і с т о ф е л ь

О ні, хоч би й перед королем!

М а р т а

Цей вечір у нашому садуЯ з нею панів сьогодні жду.
НА ВУЛИЦІ[65]

Ф а у с т

Ну, як? Іде? Як справа наша?

М е ф і с т о ф е л ь

Ви весь в огні! Пождіть ладу.Небавом Ґретхен буде ваша.Цей вечір стрінетесь в сусідки у саду.Циганкувата то кумасяІ свашкувати придалася.

Ф а у с т

Гаразд!

М е ф і с т о ф е л ь

         І ти ж їй щось за те зроби.

Ф а у с т

Так, ти мені, а я тобі.

М е ф і с т о ф е л ь

З тобою вдвох посвідчити я мушу,Що муж її віддав вже Богу душуІ в Падуї похований лежить.

Ф а у с т

Отак! То це нам перш туди летіть?

М е ф і с т о ф е л ь

Sancta simplicitas![66] Навіщо це робить?Лиш підпишись, та й по всій справі.

Ф а у с т

Негоден я здійснять ці заміри лукаві.

М е ф і с т о ф е л ь

Святенник! Це тобі мерзить!Фальшиве свідчення давати —Хіба ж тобі це первина?Що Бóг, щó світ, щó дух, щó неба таїна,Щó серце й ум людей, щó подорож земна —Давно ти перестав про все це толкувати,Наповнений зухвальства вщерть!Багато брав тоді собі на плечі!А глибше глянь – про всі ті мудрі речіТи знав не більше, як про Швертляйнову смерть.

Ф а у с т

Ти був і є крутій, софіст.

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, я наскрізь твій знаю зміст!Ти ж завтра будеш намагатисьДо Ґретхен в душу увібгатись,В коханні щирім присягатись…

Ф а у с т

Та ще й од серця.

М е ф і с т о ф е л ь

                      Гарний ти!А там почнеш про вічну вірність,Жаги єдиної безмірність, —Це теж од серця буде йти?

Ф а у с т

Облиш! – Як серце мре без краюВ однім битті, в однім чутті,Як я ім'я йому не знаю, —Тоді я у світи усім єством ширяюІ слів найвищих добираю.І пломінь той, що в нім згораю,Я вічним, вічним називаю —Невже то лжа, слова пусті?

М е ф і с т о ф е л ь

Таки я прав!

Ф а у с т

                  От, щоб ти знав,Не хочу я надсаджувати груди;Хто має язика і хоче правим бути, —То той і прав.Ходім! Обрид цей вічний спір мені.І згоден я – хоч правий ти, хоч ні.
САД[67]

М а р ґ а р и т а  під руку з  Ф а у с том, а  М а р т а  з  М е ф і с т о ф е л е м  гуляють по саду.

М а р ґ а р и т а

Я бачу, ви, жалкуючи мене,Знижаєтесь – мені аж сором.Життя, напевне, мандрівнéНавчило вас не буть суворим.Не для таких досвідчених людейУбожество моїх простих речей.

Ф а у с т

Один твій зір, одне слівце твоє —Чи ж де дорожча мудрість є?

(Цілує їй руку).

М а р ґ а р и т а

Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?Вона негарна, шкарубка.Мені доводиться усього пильнувати,А мати строга ще така.

Проходять.

М а р т а

Ви так ото й мандруєте весь вік?

М е ф і с т о ф е л ь

Така у нас вже служба подорожня!Буває – так у іншім місці звик, —А залишитися не можна.

М а р т а

Хай молодий іще літаМетеликом з країни до країни;А вбившись у такі літа,Старим бурлакою брести до домовини —Це справа вже зовсім не та.

М е ф і с т о ф е л ь

Та я вже й сам, признатись, потерпаю.

М а р т а

Тож, паночку, робіть, що я порáю.

Проходять.

М а р ґ а р и т а

Аби з очей, то вже й з думок.Хоч ґречність вас і прикрасила,У вас розумних друзів сила,Мені до них – як до зірок.

Ф а у с т

О серце, вір, те, що розумним звуть, —То інколи обмеженість пуста.

М а р ґ а р и т а

Як?

Ф а у с т

      Ах, свята невинність, простота —Ніяк собі ціни не пізнають!Сумирність, лагідність – що краще є в природі?Ці найкоштовніші з окрас…

М а р ґ а р и т а

Хоч раз мене згадайте при нагоді,А я про вас гадатиму всякчас.

Ф а у с т

Не часто ходиш ти гуляти?

М а р ґ а р и т а

Та в нас хазяйство не яке,Але, нівроку, клопітке:В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,Сама вари й печи, сама і ший, і мий,А мати в мене ще такі чепуркуваті,Що боже крий!А стан у нас не дуже і скрутний;Таки не гірш, як у людей, достаток:Од батька нам оставсь порядний статок —Будинок свій, садок при нім густий.Тепер уже спокійні дні настали;В солдатах братик мій[68],Сестричку поховали…Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,Та я б воліла з ним возитися і далі —Воно…

Ф а у с т

         Таке, як ти, було мов янголя…

М а р ґ а р и т а

Мене любило дуже те маля.Воно знайшлось уже по смерті тата.А мамі тяжко так прийшлось —Вже думали, що їй більш рясту не топтати,Але таки очуняла якось.Куди вже їй було гадатиТе пташенятко годувати!От я й давай його тодіПоїть на молоці й воді…В моїх руках воно й росло —Таке гарнесеньке було…

Ф а у с т

Ти щастя чистого зазнала.

М а р ґ а р и т а

Та й горя гіркого немало.Вночі, було, по десять раз встаюЯ до колиски немовляти;І напою,Й візьму до себе, і давай люляти;А як кричить, беру я лялечку своюТа й ну по хаті взад-вперед гуляти…А вранці вже над ночвами стою,А там базар, а там в печі попорай —І так щодня, сьогодні, як і вчора.Отак-то, паночку, доводиться усяк.Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.

Проходять.

М а р т а

Все винуваті бідні ті жінки,Все кривдять їх старі холостяки.

М е ф і с т о ф е л ь

Як хто натрапить на таку, як ви,То зразу вийде дур із голови.

М а р т а

Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?Комусь таки ви серце віддали вже?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, власний дім і добра жінка нам,Як той казав, – то скарб усім скарбам.

М а р т а

Та я не те; чи вже ви почували?

М е ф і с т о ф е л ь

Мене завжди і всюди шанували.

М а р т а

Та ні, всерйоз траплялось вам любиться?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, жартувать з жінками не годиться.

М а р т а

Не зрозуміли ви!

М е ф і с т о ф е л ь

                    Це дуже жаль мені.Але я зрозумів, які ви приязні.

Проходять.

Ф а у с т

То ти мене впізнала враз,Як тільки ми зайшли до вас?

М а р ґ а р и т а

Ви ж бачили, як очі я спустила?

Ф а у с т

І ти мені зухвальство те простила,Що я тебе так зачепив,Коли на вулиці зустрів?

М а р ґ а р и т а

Мене тоді аж кинуло у кров,Бо зроду я ще не ходила в славі;Я думала: невже в моїй поставіНечемне щось, нахабне він знайшов,Що він до мене прямо так підходитьІ жарти, мов із дівкою, заводить!Признаюся, щось у мені в той часОзвалось в вашу кóристь мимовільно;Я гнівалась сама на себе сильно,Що гнівалась не дуже я на вас.

Ф а у с т

Серденько!

М а р ґ а р и т а

                  Гетьте лиш!

(Зірвала айстру і обриває пелюсточки один по одному).

Ф а у с т

Це що? Вінок плести?

М а р ґ а р и т а

Ні, гра така.

Ф а у с т

                Яка?

М а р ґ а р и т а

Вам все на сміх звести.

(Обриває пелюстки і щось шепоче).

Ф а у с т

Що шепчеш ти?

М а р ґ а р и т а

(півголосом)

Любить – не любить…

Ф а у с т

О дивний ангел красоти!

М а р ґ а р и т а

(ворожить далі)

Любить – не любить, любить – не любить…

(Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи).

Любить!

Ф а у с т

           Так, дитино! І це слово квіткиХай буде словом Бога. Любить!Ти знаєш, що це значить? Любить!

(Схопив її за обидві руки).

М а р ґ а р и т а

Я вся тремчу…

Ф а у с т

О не лякайсь! Нехай мій зір,Хай потиск рук тобі те скаже,Що словом не сказать.Віддатись повністю, й блаженстваЗажить, що вічним бути мусить!Вічним! Кінець його – то був би розпач!Ні, без кінця! Без кінця!

(Марґарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).

М а р т а

(надходить)

Вже поночі.

М е ф і с т о ф е л ь

           Так, нам додому час.

М а р т а

Я довше б вас лишитися просила,Але лихі тут люди в нас.Неначе їм нема другого діла, —Вони завсідиРозглядують, що робиться в сусіди,І пустять поговір – хоч хай хто як живе…А наша парочка?

М е ф і с т о ф е л ь

                      Десь аж у тій алеї…Прудкі метелики!..

М а р т а

Він закохавсь у неї.

М е ф і с т о ф е л ь

Вона у нього. Діло світове!
АЛЬТАНКА[69]

М а р ґ а р и т а  вбігає, стає за дверима, притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.

М а р ґ а р и т а

Іде!

Ф а у с т

(увіходить)

Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,Узнаєш!

(Цілує її).

М а р ґ а р и т а

(обіймає його й цілує)

Голубе! Я так тебе люблю![70]

М е ф і с т о ф е л ь  стукає.

Ф а у с т

(аж тупнув ногою)

Хто там?

М е ф і с т о ф е л ь

                 Свої!

Ф а у с т

Ну й гад!

М е ф і с т о ф е л ь

              Налюбишся потóму.

М а р т а

(надходить)

Так, пане, пізно вже.

Ф а у с т

                            Провести вас додому?

М а р ґ а р и т а

Та мама ж… Прощавай!

Ф а у с т

                            Ти кажеш, щоб я йшов?Прощай!

М а р т а

             Adieu!

М а р ґ а р и т а

Ми стрінемося знов.

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь виходять.

М а р ґ а р и т а

Мій Боже, що за чоловік!Він думав, думав цілий вік,А я ж – дурнісіньке дівча,Лиш слухаю, як він навча.О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,І що він міг в тобі знайти?
ЛІС І ПЕЧЕРА[71]

Ф а у с т

(сам)

Високий духу, дав мені ти все,Усе, чого просив я. НедаремноМені явив ти лик свій пломенистий.Природу дивну дав мені в уділ,Дав силу – почувать, зажить її,Не подивлять споглядачем холодним,А глибоко у надра таємничі,Немов у серце друга, зазирнути.Ти показав всю безліч животвору,Навчив мене вбачать своїх братівВ воді, в повітрі, в тихому гаю[72].Коли в бору реве-бушує буряІ падає стовбур'я дужих сосен,Ламаючи і тлумлячи сусідів, —Аж хряскотом одгримує од гір,Ведеш мене ти в зáтишок печериЙ показуєш мені мене самого —Які дива таяться в мене в грудях.А як засяє місяць-білозір —Леліють в блиску лагіднім навколо,На брилах скель і у гіллі вологім,Часів прадавніх постаті сріблисті, —І м'якша пал суворий споглядання.Ох, для людей ніщо не досконале,Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,Що до богів мене все ближче зносить,Супутника, що став вже необхідним,Хоч він зухвало й холодно знижаєМене в моїх очах і обертаєОдним слівцем твої дари у нíвець.Роздмухує в мені він ярий пломіньДо видива прекрасного того.Я рвуся од жаги до насолоди,І в насолоді я жаги жадаю.

М е ф і с т о ф е л ь

(приходить)

І хто таки кумедно так живе?Чи скоро вже тобі це все обридне!Раз спробувать – воно іще догідне,А там розшукуй щось нове.

Ф а у с т

Ти знов завзявсь нагнати нуду?Чи більше нічого робить?

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, ну, не буду більш, не буду,Бо ти ладен вже бучу збить.Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.Розстанемось – то небагато втрачу.Кручусь-верчусь для тебе день при дні,А що тобі у лад, що ні —Того тобі по носу не побачу.

Ф а у с т

Ти що ж, за витівки всі зліОд мене й дяки ще б хотів?

М е ф і с т о ф е л ь

А як, злиденний син землі,Без мене б ти і животів?Чи ж од уяви злої тліЯ не зцілив твоїх чуттів?Коли б не я, ти взагаліВже в безвість був би полетів!Чого ж отут, в тісній печерній щіліСидиш, мов пугач на могилі?Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…Аж сміх бере од цих химер.Ні, доктор ще в тобі не вмер.

Ф а у с т

Чи знаєш ти, яку снагу живущуВідчув я тут, зайшовши в дику пущу?Коли б ти тільки міг збагнуть,То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.

М е ф і с т о ф е л ь

Розкóші неземні, божисті! —Лежать вночі десь на скалі росистій,І землю, й небо яро обіймати,Себе до Бога гордо підіймати,До надр землі пустить чуттів коріння,Вмістить в собі всіх шести днів творіння,Утіхами незнаними упиться,В любовнім захваті в природі всій розлиться,Земних позбувшись тягарів,І ввесь небесний цей порив

(робить сороміцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться,

Ф а у с т

Бодай тебе!

М е ф і с т о ф е л ь

               Не до смаку те диво?Бодайкаєш ти надто соромливо!Од того в'януть всі невинні уші,До чого прагнуть всі невинні душі.Я не хотів тобі заборонитиСебе самого часом одурити, —Та в тебе ж витримки не гурт.Я бачу, ти от-от схибнешсяІ знов знеобачки зірвешсяВ жахних марінь шалений нурт.Облиш це все! А там твоя коханаДесь сохне-в'яне од нудú,Все виглядає милодана,Що покохала назавжди…Любов'ю перш так яросно бурлив ти,Як бистрень навесні, в час танення снігів.Любов їй в серце перелив ти,І струмінь твій ізмеженів.Ніж тут лісним царем бродитиПо диких нетрях навмання,Вертайся те дівча-бідняЗа всю любов нагородити.Помалу-малу йде їй день;Стоїть край вікнá, зорить в неба муть,Де хмари хмурі над муром пливуть…«Чому я не пташка?» – їй тільки й пісеньІ день і ніч, і ніч і день…То звеселіє, то хмурніє знов,То вдариться у плач,То ніби вщухне… От бач,Яка там любов!

Ф а у с т

Змія! Змія!

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

                Таки тебе впіймаю я!

Ф а у с т

Не спокушай, не говориІ рани в серці не ятри!Не розпаляй в душі безумній хотіДо ярої, незайманої плоті.

М е ф і с т о ф е л ь

Вона гада, що ти її забув уже…Тобі ж, здається, байдужé.

Ф а у с т

І вдалині я все близький їй буду,її повік не кину, не забуду.Я заздрю й на розп'ятого Христа,Коли його торкнуть її уста.

М е ф і с т о ф е л ь

Бува й мені, що аж жижки трясутьсяДо сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].

Ф а у с т

Геть, звіднику!

М е ф і с т о ф е л ь

                    Ну лайсь, нехай і так; про мене!Створивши хлопця й дівку, БогДокупи тут же звів обох,Щоб сповнили покликання священне.Тяжка біда мені з тобою!Та я ж до милої покою,А не на смерть тебе веду.

Ф а у с т

Що за небесний рай – її обійми!Нехай вона мене в них палко прийме!Чи ж я забув її біду?Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,Недолюдком без просвітку й мети,Неначе водоспад, що в льоті карколомнімШумить в зівущу хлань з жахної висоти…А ось вона – в невинності дитиннійНа тихому альпійському лужкуЖила собі в своїй хатині,Як у малесенькім світку.І я, богомерзенний,На тім не перестав,Що скелі величенніНа друзки розбивав!Я ще й її життя розбив зухвало!Ти, пекло, цеї жертви вимагало!Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!Що мусить буть, хай збудеться притьмом,Нехай судьба її впаде й мене роздавить,Нехай загинемо разом!

М е ф і с т о ф е л ь

Знов закипів, в огонь метнувсь!Йди, дурню, любку потішай!В безвихідь головою ткнувсьІ думає: усьому край!Хоробрим будь, дивися ширш!Ти чортом вже помазався незгірш.Ніде нічого гидшого не знаю,Як чорт, що знизивсь до відчаю.
КІМНАТА ҐРЕТХЕН[74]

Ґ р е т х е н

(одна за прядкою)

На серці жаль,Мій спокій зникІ вже не вернетьсяПовік, повік.Де його нема —Могильна тьма,І білий світ —Зів'ялий цвіт.В голівоньціЖурба тяжка,На думоньціПечаль гірка.На серці жаль,Мій спокій зникІ вже не вернетьсяПовік, повік.Я виглядаюЙого в вікно,Я дожидаюЙого давно.Ой коли б прийшов,Хорош, ласкáв,Пройняв очима,Словом заграв,ПосмішкоюЗачарував,Потиснув руку,Поцілував!На серці жаль,Мій спокій зникІ вже не вернетьсяПовік, повік…До нього рветьсяДуша моя,Його обнятиЖадаю я,І цілувати,І любо мліть,В його цілункахІ смерть зустріть.
САД МАРТИ[75]

М а р ґ а р и т а   й   Ф а у с т.

М а р ґ а р и т а

Пообіцяй же, Гайнріх!

Ф а у с т

                         Все, мій друже!

М а р ґ а р и т а

Скажи, як із релігією ти?Ти серцем повний доброти,А от до віри мов байдужий.

Ф а у с т

Облиш, дитя! Міцна моя любов;Кого люблю – проллю за того кров,А вірити не бороню нікому.

М а р ґ а р и т а

Ні, треба вірити й самому.

Ф а у с т

Чи треба ж?

М а р ґ а р и т а

                 Ох, щоб я на тебе мала вплив!Ти ж не шануєш і святих дарів!

Ф а у с т

Шаную.

М а р ґ а р и т а

А приймати не приймаєш.На службі, сповіді ніколи не буваєш.Ти віриш в Бога?

Ф а у с т

А чи змогаКомусь сказать: «Я вірю в Бога»?Чи ти в священика спитай,Чи в мудреця про те – вважай,Їх відповідь – мов глум.

М а р ґ а р и т а

                             То ти не віриш?

Ф а у с т

Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.Хто б міг назвать йогоІ так признать його:«Я вірю в нього»?Чи не відчуть йогоІ відметнуть його:«Не вірю в нього»?ВсеобіймительІ вседержитель,Хіба ж не обіймає, не держить вінТебе, мене, себе?Хіба ж над нами не склепіння неба?Хіба ж під нами не земная твердь?Хіба ж нам не зоріютьПривітно зорі вічні?Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?Хіба ж усе це не проймаТвій ум і серце,Не віє в вічній таємниціНезримо й зримо вколо тебе?Наповни ж ним все серце, аж по вінця,І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,То зви його, як хочеш:Любов! Блаженство! Серце! Бог!А я ім'я не знаюЙому! Чуття – то все[76];Ім'я – то звук і дим,Що пал небесний сповива.

М а р ґ а р и т а

Втішаєш ти мене всім тим;Священик каже те ж; словаВін тільки інші ужива.

Ф а у с т

Ти обійди усі світи, —Це кажуть всі од серця повноти,Та кожному своя властива мова;Чому й мені свого не вжити слова?

М а р ґ а р и т а

Послухаєш, то й гарно кажеш ти,А все ж тривога обіймає,Бо у тобі Христа немає.

Ф а у с т

Дитино!

М а р ґ а р и т а

                    Горе мені тяжке,Що встряв ти в товариство таке.

Ф а у с т

Яке?

М а р ґ а р и т а

      Того, що ходиш завше з ним,Ненавиджу я всім нутром своїм;Такого не було ще ніколи;Побачу – аж у серце коле,Той чоловік страшний якийсь.

Ф а у с т