В рот?..
Вона (та, що у снi) спиняеться посеред кiмнати: це так нагадуе те, вчорашне.
… хтось пiдхопив безживне майже тiло
i поволiк до ванноi
… дзюркотiла вода
… дзюркотiла вода
… дзюркотiла
І вона прокидаеться.
4
Текля нiби стояла за дверима напоготовi: ще не встигла Марiя забрати пальця з пiгулки дзвiнка, як клацнув замок.
– О, привiт!
На Теклиному обличчi – лише привiтнiсть; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках.
Ямочки тi ледве помiтнi, i з’являються тiльки тодi, коли Текля усмiхаеться, та й то не завжди; Марiя зауважувала вже не раз: якщо Текля усмiхаеться не щиро, а силувано, задля годиться, то iх тодi й видивлятися годi.
– Заходь!
Марiя переступае порiг, знiмае туфельки-«човники», взувае капцi i йде за господинею до «великоi кiмнати».
– Хочеш, вiдика увiмкну?
Марiя знизуе плечима – так, нiби iй байдуже, нiби ii це зовсiм не цiкавить, нiби весь вiльний час свiй вона тiльки те й робить, що дивиться вiдик i що вiн iй смертельно остогид.
Теклю чомусь Марiiна байдужiсть насторожуе, навiть дратуе, i вона пiдступно запитуе:
– Що, тебе вже нудить вiд порнухи?
– Порнухи? – бентежиться дiвчина. – Нi… Звiдки ти взяла, що я…
– Куди поклала, звiдти i взяла!
В голосi Теклиному жодного натяку на поглуз, нi бодай на легку, дружню iронiю. Такий собi мимовiльний жарт, експромт, каламбур, гра слiв i тiльки. Але Марiя певна того, що це не так.
Вона знае це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може.
… ти просто приречена повсякчас почуватися поруч з нею дурнуватим дiвчам… вона в усьому, завжди, на кожному кроцi дае тобi це вiдчувати, вона вивищуеться над тобою, не вивищуючись нiбито, вона насмiхаеться з тебе, нiби й не насмiхаючись…
– То ти категорично проти порнухи? – лукаво дивиться Текля, вже заранi вгадуючи Марiiну реакцiю на свое запитання, i не помиляеться: Марiя знiяковiло, дещо присоромлено навiть, переводить погляд на екран телевiзора i поспiшае заперечити:
– Та нi, чому ж…
– Якщо так, – бiсикувато вистрiлюе очима Текля, – то поставлю тобi новеньку касетку, щойно вчора придбала. Гарантую, що нiчого подiбного ти ще не бачила!
…Боже, який жах! невже вона може це дивитися? але ж дивиться, дивиться таки, i так спокiйно, зрiдка навiть посмiхаючись, i очi ii iнодi ледь-ледь спалахують, загоряються… ну, гаразд, хай навiть так: «дивиться без огиди»… але ж невже iй це справдi подобаеться?..
Марiя довго (надзвичайно навiть довго) вагаеться й нарештi насмiлюеться:
– Скажи… Тобi подобаеться це?
– Що? – перепитуе Текля, не вiдриваючи погляду вiд екрану. – Лесбiянки?
– Та нi! – розгублено заперечуе Марiя: вiд раптовоi думки, що Текля може запiдозрити ii в «такому iнтересi», дiвчинi зробилось не по собi. – Такi фiльми взагалi…
Текля скоса зиркнула на неi. Схоже, це запитання було для неi цiлком, ну зовсiм, несподiваним. Вона замислилась на мить, на крутому чолi ii з’явилися тоненькi павутинки зморшок. Врештi промовила, не дуже впевнено промовила:
– Не скажу, щоб так уже й подобались, але iнколи це заспокоюе, знiмае втому, стрес…
– Заспокоюе? – Марiя не приховуе, що вражена Теклиною вiдповiддю, вражена настiльки, що, вiдкинувши будь-якi застороги, вже не вважае за можливе й потрiбне критися зi своiми справжнiми почуттями: – Ти серйозно?
Текля випросталася в крiслi й метнула на Марiю вбивчо-зневажливий позирк.
– А що? – спитала сухо. – Думаеш, що не так? Але навiщо б менi здалося лукавити перед тобою?! Навiщо? Подумай, дiвчинко!
Це «подумай, дiвчинко», мовлене таким пiдкреслено ввiчливим (а насправдi нищiвно холодним) тоном, примушуе Марiю здригнутися…
Яка велика, яка безглузда необачнiсть – забути, хто перед тобою! Бiс знае, що науявляла собi! Приятелька, старша сестра, подруга… Ну, чого ти лiзеш зi своiми запитаннями?! Дивись собi вiдика, роби вигляд, що тобi це все байдуже, невже тобi конче треба знати, що думае Текля про це? Вона вiльна у своiх вподобаннях…Так-так, вона вiльна. А ти? Ти хiба не вiльна? Вiльна. Мабуть… Але вона… вона вiльнiша. Бо хто ти?
«Подумай, дiвчинко»– цим усе сказано…
Отож: подумай, дiвчинко!..
5
Вiн таки пiдстерiг ii, таки дiзнався, де ii нове помешкання: коли Марiя вiдхилила хвiртку, стояв пiд кущем безу й посмiхався; вона вiдчула ту посмiшку, бо бачити ii не могла – вечiр i освiтлення поблизу нiякого.
– Тобi не набридло? – спитала вона, анiтрохи не здивувавшись йому.
Вiн зробив крок уперед i зупинився.
– Набридло? Що менi мае набриднути?
– Сам знаеш, – вiдказала, причиняючи хвiртку. – Невже ти не розумiеш, що все це даремно.
– Я так не думаю.
– І погано, що не думаеш.
– А навiщо сушити мiзки, коли впевнений?
