– Що ж, – сказала, – хай буде, як ти хочеш…
9
Вiн пропав ненадовго. Не минуло й кiлькох днiв, як заявився знову. Чекав бiля пiд’iзду, на лавцi пiд дашком, мав на колiнах трiйцю жоржин i курив люльку.
– Здрастуй, – мовив спокiйно, нiби й не було помiж ними нiяких непорозумiнь, нiби зустрiч ця цiлком природня i навiть звично-буденна. – Як справи?
Марiя не вiдповiла й не глянула в його бiк. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах i поготiв. Та, якщо по правдi, квiти ii дещо заiнтригували. Це було щось нове й незрозумiле: навiщо цей маскарад? Невже думае, що вона клюне на цей банальний трюк? Хiба не вiдчувае, що може розраховувати тiльки на те, щоб отримати ними по мармизi?
Вiн помiтив той ii позирк i, здаеться, зрозумiв його.
– Не переживай, – посмiхнувся, не виймаючи люльки з рота, i вiд того посмiшка вийшла кривою й злостивою. – Не переживай, це не тобi. Йду на iменини до тещi, треба засвiдчити свою повагу…
Марiя зробила крок улiво – обминаючи його наваксованi штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, i зготовилася дати вiдкоша. Але вiн навiть не поворухнувся. Тiльки коли зайшла вже до пiд’iзду, кинув навздогiн:
– І все-таки пам’ятай: iз моiх рук не вислизнеш!
10
Думки плутаються, перестрибують п’яте через десяте, перемiшуються зi спогадами, сумнiвами, здогадками; попiд стелею пливуть, снуючись i колихаючись, сивi пасма диму – Марiя викурюе цигарку й одразу ж береться за другу, не докуривши, розчавлюе в попiльницi, а за хвилину рука знову тягнеться до пачки; так тривае, доки не лишаеться жодноi…
Весь вечiр i ось уже майже пiвночi на душi iй тривожно i важко. Навiть не так, а:
…на душi порожньо i тяжко. Я нiяк не можу дати раду своiм почуттям, в менi борюкаються зневага i цiкавiсть, страх i цiкавiсть, неприйняття i цiкавiсть, бiль i цiкавiсть… цей ряд можна продовжувати i продовжувати, продовжувати до безкiнеччя i навiть за безкiнеччя, едине, що лишаеться незмiнним за всiх варiантiв – це ота сама цiкавiсть… У рибини, що спiймалася на гачок, до жалюгiдностi мало шансiв зiрватися з нього, iй залишаеться сподiватися тiльки на невмiлiсть та недосвiдченiсть рибалки…
І далi:
…тiеi ночi я ще не знала, що заковтнула одразу два гачки…
І ще:
Сильнi, благороднi, чеснi почуття не в модi. В модi тепер вiдчування, i цi вiдчування нiщо iнше, як спрощена форма хiтi, спрощений вид тiлесних взаемин. Врештi: яких ще взаемин? Контактiв. Суцiль – лише контактери, суцiль усi лише камасутряться…
11
Прокинутись, виповзти з-пiд ковдри, стати босонiж на пiдлогу, навмання намацати п’ятою капця, навмання ж рушити до ванноi. Так для Марii починаеться ранок.
Майже завжди.
Бо сьогоднi Марiя спершу йде на кухню.
Деренчнула електрозапальничка, спалахнув синювато-жовтавий вогник, струмiнь води залопотiв по денцю чайника.
Безсонна нiч давалася взнаки: вiдчувала в тiлi ваготу, рухи i жести млявi, думки розхаращенi й невиразнi. А може, iх, думок, не було й зовсiм. Мабуть, що й справдi не було, бо, крiм ваготи, вiдчувала ще i якусь навальну порожнечiсть. Чи, може, та порожнечiсть i породжувала ваготу? Вiдчувала ii не стiльки в собi, скiльки довкола себе.
Закипiв чайник. Марiiна рука сипнула у чашку заварки, влила окропу, вкинула три грудочки цукру, – було таке враження, нiби стежить за собою звiддалiк; а може, i не було нiякого враження? Може, таки i спостерiгала звiддалiк?.. Мiстика? Та яка там до бiса мiстика, коли реальнiше й не бувае! Вона була розчахнута, Марiя, розтерзана, четвертована, подрiблена, пошаткована. Вона була, але ii й не було. Вона була тут, але була й далеко звiдси, там, де не живуть i не iснують, де не думають i не балакають, де, може, i не чують нiчого – анi волань, анi проклять, анi освiдчень, анi погроз, де не чують i не бачать, де тiльки спостерiгають, та навiть i не спостерiгають, а тiльки фiксують.
І, здавалося, нiщо не виведе ii вже нiколи iз цього стану вiдстороненостi i самовтраченостi, та раптом якийсь окрайчик ii розчахнутоi, подрiбленоi, пошаткованоi свiдомостi (чи напiвсвiдомостi? чи пiдсвiдомостi? чи позасвiдомостi?) вихопив, зафiксував, а тодi вже й помiтив предмет, та й не предмет навiть… рiч? але й не рiч… але ж як це назвати? навiщо це тут? i звiдкiль? хто принiс ii сюди? хто поклав? чи, може, менi тiльки здаеться? але ж нi, я бачу ii, я можу пiдiйти, я можу доторкнутися, я можу пiдняти… ну ось: пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу… торкаюся, пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю!
12
Текля з’являеться несподiвано i на диво вчасно: Марiя все ще роздивляеться, тримаючи у витягнутiй перед собою руцi, ту рiч, що невiдомо як i чому опинилася на кухонному столику.
Та рiч була звичайнiсiнькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз.
Несподiвано, непомiтно i вчасно постала Текля перед Марiiнi очi, i поява та Марiю не здивувала. Та навiть по тому, як завважила Теклю, вона й далi роздивлялася карту.
– Що з тобою? – занепокоiлась Текля. – Чи не хвора?
– Ось, – кивнула Марiя на карту, i в очах ii нарапт зблимнуло щось божевiльне. Нi, не божевiльне, i навiть зовсiм не божевiльне, але… Але й божевiльне теж.
Одначе Теклю це не збентежило. Зобiч могло здатися, що вона i не помiтила нiчого, хоч не помiтити того зблиску Марiiних очей було просто неможливо.
(Тепер, з вiддалi часу, прокручуючи плiвку подiй знову i знову, ми змогли б, може, розгледiти i в Теклиному поглядi на ту мить щось подiбне… Але то ми i тепер, але не Марiя i не тодi…)
– Що це? – ще сухiше (нiби!) i байдужiше поцiкавилась Текля. – Карта?
Марiя нарештi опустила руку, а заразом з нею i погляд.
– Карта. Туз. Хрестовий…
– Ну туз, – струснула плечем Текля. – То й що?
Дiвчина мовчала.
– Поясни, – Текля зробила крок до неi. – Що з тобою? Чим ти так стурбована?
– Пояснити? – Марiя тiльки тепер, та й то не одразу, глянула на Теклю. – Що ж пояснювати, коли сама нi чорта не збагну?!
13
Текля зосереджено помiшувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладiнь столика. В очах ii таiвся чи то сумнiв, чи смуток, i пальцi ii то стискалися, то розслаблювалися.
Тепер, з вiддалi часу, прокручуючи плiвку подiй, я можу все детально вiдтворити, я можу з певнiстю написати: «В цiй чарiвнiй iстотi жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навiть тодi, коли поруч нiкого не було; отже, приховувала ii i вiд самоi себе… Але чи вдавалося iй докiнечно обдурити себе – того я не знаю…»
Раптом вона здригнулася – здаеться, iй почулися кроки: м’якi, скрадливi, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвiтила люстру) – i не побачила нiкого.
Нiкого не було нi в коридорi, нi у ваннiй, як не було на кухнi i в туалетi…
– Дурепище! – вилаяла вголос себе, розмiялася: – Рехнутися можна!
Та нараз погляд ii ковзнув по пiдлозi i – що за мана?! – вона запримiтила на килимку пiд вхiдними дверима хрестового туза…
14
Рехнутись можна! Хай би швидше ця сучка прийшла… І де ii лиха носить? Сказала на часинку, а минуло вже, мабуть, годин три! Даремно я ii пожалiла, даремно взяла до себе! Думала: веселiше буде, та й… чого там критися перед собою? Яке «пожалiла»! Вона менi потрiбна, як… Так-так, а що хiба?.. А воно, це дурне дiвчисько, i справдi кiзка нiвроку, позиркують в ii бiк i безбородi козлики, i рогатi одруженi козли, та й навiть цапи, яким вже давно пора на цвинтарi тлiти, а не жiнок очима мацати! Глядуни нещаснi, лiдери iвнистi, гемороi смердючi, iздюки недоробленi, всiх би повбивала!.. Нiякого вiд вас дiла, тiльки повiтря даремно псуете… І зиску нiякого, i порятунку вiд вас немае. Куди не поткнешся – там i ви, цвiркуни мiлiметровi, без клепок в головi i язикiв в ротi! Якого чорта штани носите?! Що ви в матнi ховаете? Та ж у вас того добра – нi сховать, нi показать… Жах! Жах!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
