Вiн торкнувся кiнчиком язика нижньоi губи; знову ж таки: Марiя того не бачила (вечiр i освiтлення поблизу нiякого), а здогадалася – як-не-як, добре вивчила його манери, – заклав руки за пояс, хитнувся вправо-влiво i повторив, розтягуючи слова:
– Навiщо думати, якщо впевнений?
– У чому? У чому ти впевнений? – ще стримувалася, та вiдчувала, що самовладання може зрадити iй будь-якоi митi, i це лякало ii, лякало найбiльше: не мала права спасувати, бо тодi все, тодi кiнець…
Вiн знову гойднувся.
– Ти знаеш!
– Що я знаю?
– Ти знаеш: я впевнений, що ти будеш моею!
І (знову!) гойднувся вправо-влiво.
… чи, може, навпаки?
влiво-вправо?
спершу влiво, а потiм вправо?
влiво-вправо, влiво-вправо…
а втiм, яка рiзниця?
влiво-вправо, вправо-влiво…
Але вона вхопилася за це, наче за рятiвну трiсочку.
Врештi, чому «наче»? То й справдi було для неi рятiвною трiсочкою: все вмить вiдступило на другий, третiй, чортзна-який план, i вже нiщо бiльше не турбувало Марiю, окрiм – вправо?.. влiво?..
Вiн збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програе, але ж i його так само важко, майже неможливо було вивести з рiвноваги, позбавити самовладання, змусити вiдступити: те, що вiн зараз пiде, аж нiяк не вважатиметься за поразку! Те, що вiн зараз пiде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповiщаючи про закiнчення чергового раунду, i тiльки це, i нiчого бiльше!.. Та однак вiн не втримався, аби не зiмiтувати пiд завiсу атаку.
– Ну, що ж, – посмiхнувся все тiею ж трафаретною своею гримаскою, причаеною у кутиках тонких губ. – Ти можеш змiнити ще десятки квартир, можеш навiть переiхати до iншого мiста, але вiд мене тобi нiкуди не подiтися. Я знатиму про кожен твiй крок..
6
І знову – весь тиждень Текля сама неприступнiсть. Марiя чекае п’ятницi, i що ближче вона, тим неспокiйнiше Марii. Неспокiйнiше… Нi, не те слово – неспокiйнiше. Не те. Душа Марiiна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, i боязко. Боязко, бо вiдчувае: щось Текля замислила. А що – не збагнути i не розгадати.
І коли збiгла п’ятниця – яке там збiгла, коли цей день тягся, немов похоронна процесiя! – а Текля так i не покликала Марiю до кабiнету, та роздвоенiсть переросла в неясну, та цiлком, однак, усвiдомлювану пекучу тривогу, й даремними були Марiiнi сподiвання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» мае прийти полегкiсть. Навпаки, навпаки! Вона до глибокоi ночi не стулила повiк, i все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?
7
Вранцi ii розбудила хазяйка:
– Там тебе якась жiнка.
Марiя схопилася, накинула на голе тiло (спала завжди без нiчого) халатика i, защiбуючись на ходу, вибiгла на передухiддя.
То була Текля.
– Ви? – здивувалася.
Текля усмiхнулася i, не чекаючи запрошення, ступила через порiг до коридорчика.
– Я, – вiдказала, прискiпливо роздивляючись.
– Як ви мене знайшли? – Марiя незвiдь-чому розхвилювалася.
Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбiльше у свiтi ii цiкавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, i не вдавала. Може, ii й насправдi воно займало зараз найбiльше у свiтi.
Нарештi, хмикнувши, обернулася до Марii.
– Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.
Марiя промовчала. Втiм, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.
– Маеш, сподiваюсь, окрему кiмнату, а не тулишся на розкладачцi в кутку?
– Ну, звiсно ж…
Марiя, здаеться, щойно тепер отямилась.
– Проходьте, – запросила, – дверi праворуч…
– Чого це ти викаеш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.
– Пробач, – дiвчина винувато всмiхнулась.
Винувато – хоча нiзащо не змогла б сказати, у чому та провина…
Текля владно штовхнула долонею дверi до Марiiноi кiмнатки. Стала на порозi, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.
– Так, – сказала, надаючи голосовi вiдтiнок неприемного враження.
Чи намагаючись надати голосовi вiдтiнок неприемного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправдi (i Марiя це вiдчула) побачене не справило на неi хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподiвалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсiонерки; лiжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоiк самогонки?); два стiльцi; столик пiд вiкном, а на ньому – настiльна лампа за сiм сорок, прозвана дотепниками «жидiвочкою».
– Так, – повторила Текля й поглянула через плече на Марiю. – Ну що ж, хоч чаем почастуй… А втiм, не треба! – передумала раптом. Впiймала пальцем рукав Марiiного халатика: – Зайдемо, без свiдкiв поговоримо, – скосила очi у бiк кухнi; була впевнена, що за непричиненими ii дверима причаiлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненоi iнтуiцii, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять вiдсоткiв, що саме так воно i е! Всi цi бабусi ох же й грiшнi на вухо – то, бувае, недокричишся до них, але як стае нагода щось пiдслухати, почують навiть, як у непошлюбленоi курвочки iз сусiднього будинку диван вночi порипуе…
8
Марiя вагалася, але Текля усiм своiм виглядом демонструвала, що свого намiру не вiдступиться.
Нi, вона не переконувала, не агiтувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сидiла на лiжку й терпеливо чекала, коли дiвчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоему…»
Чекати iй довелося довго. Марiя кiлька разiв намагалася щось сказати, але Текля не давала iй вимовити i слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспiшай, подумай добре!» Марiя двiчi чи тричi виходила з кiмнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тiй же позi, все з тим же незмiнним виразом на обличчi, все з тим же незмiнним, рiшучим наказом в очах: «Не поспiшай, подумай!»
І врештi здалась:
