Твоя зоря
Олесь Гончар
«Твоя зоря» Олеся Гончара – соцiально-фiлософський роман, в якому автор пiднiмае низку актуальних для його епохи питань: гуманiстичнi iдеали, жахiття колективiзацii та вiйни, сутнiсть мистецтва, екологiчнi проблеми тощо***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камень», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.
Олесь Гончар
ТВОЯ ЗОРЯ
ЧАСТИНА ПЕРША. Подорож до Мадонни
Забiлiли снiги
Какое странное, и манящее,
и несущее, и чудесное в слове: дорога!
и как чудна она сама эта дорога…
Гоголь
Все життя Заболотний потiм запевнятиме – i, здаеться зовсiм не жартома, – що найнадiйнiшi люди па свiтi – це дiти. Що навiть життям своiм вiн завдячуе тому славному степовому народцю – хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, поверженого аса, пiд якоюсь там заячою кураiною в степу й па ряднi притягли до хутiрця своiм матерям на клопiт…
Тiеi осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi боi, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою «яструбкiв», прикриваючи своiх хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцii дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'i степову Помпею. Зачаiвшись по обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численнiших колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б iх виносити в той проклятий рейх! Степова юнь, – хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, – вони душею вiдчували, що тут, у вогнях Вузловиi, зараз вирiшуеться iхня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружинюе; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiть iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд своiх-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв!
Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив ii змовницьким, нiби на весь степ чутним, напiвшепотом:
– А в нас льотчик!
Так наче сказав би: «А в нас народилось дитятко!..»
У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофеем до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям – клопотами про льотчика.
Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвичаена до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже iй:
– Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята… А жiноцтво!.. Не знайти слiв… Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону?
Дiвчина догадалась, що його непокоiть.
– Нiхто не зрадить.
– Чому ви так певнi?
Чому? Вона й сама не знае чому. А от певна – i все… Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки iх падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збезвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах… А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузловоi, на обшиугованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одноi. Тополя та явiр бiля чиiхось ворiт, традицiйнi вишеньки поза хатами, два-три колодязнi журавлi[1 - На хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв.], осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, – такий це свiт… Чиiсь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцii, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш. І Софiйка, вiдколи пам'ятае себе, все була поеднана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцii машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджуеться, побув i подавсь, знову десь там одержуе маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд… Здаеться, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi своiм промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тiеi найсумнiшоi ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над степом, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник… Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було – не почути. І тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тiеi осенi повiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявляеться, просто гiлочка вишнi…
Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки iхне чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi. Бо ж е кого рятувати, е кому щорання дарувати свiй усмiх, е за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожний повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою своею присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорюе те, що мае статись. Вiд моменту з'яви льотчика що вiдтепер весь увiйшов у iхне життя й сумлiння, для хутiрських людей почався iнший вiдлiк часу. Хоч i не всiх утаемничено в цю iсторiю, хоч i не кожному випадало знати, де вiн зараз, у кого, за чиiм комином його сьогоднi переховують, одначе догадувались-таки усi: вiн е, е десь тут, постiйно перебувае помiж ними, цей iхнiй мовби живий талiсман!.. І коли, бувае, зберуться бiля нього жiнки, чиiми зiллями та припарками йому вiдвойовуеться життя, то навiть у грубуватих жартах своiх рятiвниць вiн вчувае, як багато важить для них сама його присутнiсть у цьому загубленому в степах, нiякими законами не захищеному хутiрцевi, де людям i його падiння було мовби доречне й несло в собi щось схоже на вiдраду. Адже вiн, поза власною волею, дав iм нагоду виявити себе, свою сутнiсть, дав змогу, скажiмо, й цим хутiрським балакухам забути про чвари, згуртуватись, крiзь вдаване невдоволення виказати свою вдачу й непоказну, але добре йому видиму саможертовнiсть. Помiчав, як цi артистки вдавано сердились на дiтей: звiдки ви нам його притягли, цього з обсмаленими бровами, що й ходити не вмiе, такий дiстався нам сокiл! Це ж можуть i нас погубити за нього, всi душi з нас повитрушують полiцаi, якщо тiльки докотиться до них, кого ми тут переховуем… Та хоч би ж вусатого були знайшли в бур'янах, та щоб менше дiрок на ньому, а то й полотен наших на нього вже не стача!.. Вiд буркотливих нарiкань та не надто лякливих перестрахiв рятiвницi його заскакують думками раз у раз i в день завтрашнiй, i ось тодi виходило, що льотчик таки iм не зайвий, бо ж як прийдуть нашi та скажуть: ану показуйтесь лишень, якi ви тут е, може, сякi-такi, а ми вам не сякi-такi, ми ось кого врятували, ви за це кожнiй iз нас ще й медаллю видати могли б!..
Одначе до того, уявного, ще треба дожити. А поки що, коли Софiйка залишаеться зi своiм пiдопiчним вiч-на-вiч, вона просить не ображатись на тiток хутiрських за iхнi жарти, запевняе, що опинився вiн серед людей щирих, надiйних.
– Але ж, кажуть, котрийсь тут iз ваших у полiцайчуках ходить?
При свiтлi каганчика в Софiйки на губi з'являеться вольова, войовнича риска:
– Той мовчатиме. Хлопцi йому пригрозили, щоб нiмий був, бо iнакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут один такий: никав, вивiдував… Нашi прилiпили йому прiзвисько: Пiп Гапон…
– Де ж вiн тенор?
– Був, та нема. Ви не бiйтесь.
– Наче й не з полохливого десятка, однак…
– Знаю!
– І справа ж не тiльки в моiй особi…
– Розумiю i це. Перед усiма небезпеками ви тепер нiби наш повпред…
– О, яка атестацiя!..
– Так от, i не хвилюйтесь, товаришу повпред… – І пiд щокою дiвчини трепече смiшок, хоч губенята мiцно студенi.
Одначе для бiльшоi довiри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповiсть. Полiцайчук, про якого вiн питае, справдi в природi iснуе, час вiд часу навiдуеться в Синiй Гай. Як ходили до школи, в однiм класi був iз Софiйкою, i хто б мiг подумати, що аж так вiн знiкчемнiе пiд цю лиху годину? Але ж мае тепер життячко: вiд-коли ту полiцайську ганчiрку на руку начепив, у вiчнiм перебувае страху, нi на день не сходить з нього переляк, в очах завжди бiгае сполоханiсть… Тiтки плюються, мати кляне: «Чого ти встряв? Хто тебе вiдмивати буде?» Нi, безчестя само в собi кару несе… А як пiсля склянки самогону розвезе його, тодi цей Вашi-нашi[2 - Так його продражнили хутiрськi.] навiть сльозу каятьби перед дiвчатами пустить: «Знаю, продав душу чортам, прийдуть вашi-нашi – повiсять, а за що? Я ж i зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дiвчата, з чимось криетесь вiд мене, та ж, бачите, мовчу. Нiмий як риба! Невже за таку поведiнку вашi-нашi потiм хоч трохи не збавлять менi грiха? Ви за мене посвiдчите, дорогесенькi?»
Софiйка, розповiдаючи, смiшно iмiтуе того шепелявого продайдушу.
– А це якось беру воду, а вiн де взявсь i з-за спини «Дозволь, я поможу тобi, Софiйко…» І так скривився жалiбно…
– Може, вiн просто не байдужий до вас?
– Та пробував пiдбивати клина, поганець. – І Софiйка, не бажаючи поширюватись про це, запропонувала: – Вам i сьогоднi щось почитати?
Бувае, вона вечорами читае льотчиковi при вогнику блимавки когось iз поетiв, а коли вiн, знеможений, задрiмне, ще й пiсля того бiля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькi, фронтовi чи, може, що довоеннi. А вранцi потiм запитае:
– По-якому то ви говорили ввi снi?
– Невже говорив?
– Якась мова зовсiм не знайома.
– Чи не бенгальська? – всмiхнеться льотчик.
– У вас i таку вивчали?
Усiм хутiрцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибiгла аж у поле, де вiтерець так i струже, бiгли б i бiгли, але тут iм сказано було вернутись, бо ж невiдомо, яка цей повоз чекае дорога, може, доведеться правити навiть за Днiпро, доки знайдуть своему пiдбитому соколовi належне пристанище… Гордiсть почувають жiнки, що мають такого пасажира. І Софiйка душею квiтне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило iх гостротою небезпеки й силою круговоi поруки. Повискують полозки по тугому снiжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жiнок вiдповiдно до окупацiйноi моди обклеенi гумою з автомобiльноi камери – захожий взуттяр iз Кривого Рога лишив iм на згадку дотепне свое вмiння.
Час вiд часу жiнки обмiнюються жартливими докорами мiж собою, поскаржаться льотчиковi, що ця ось, борозенна, весь час заламуе корiнну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як пiдкинуть комусь оце загiпсоване глиною «немовля», а воно потiм, коли стане на ноги, опиниться в небi, то й забуде про них; хоч би, як знову лiтатиме, при нагодi записочку кинуло або крилом помахало над iхнiм Синiм Гаем!
– Це буде, обiцяю, – всмiхнеться льотчик самими очима, i знову тiльки дихае: iнiй сiдав сиво на башлик.
Софiйка в жартах участi не бере, хоча думи ii теж довкола цього: ось вiдвезуть, здадуть його, i наллеться тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю i забудь, що було, що так несподiвано подарувала тобi доля. Подарувала, а тепер забирае, мабуть, без вороття. Так зрiднилася з ним за цi кiлька тижнiв, що минули вiд того осiннього вечора, коли, зранений, обгорiлий, опинився на iхнiх руках. Падав на сiрi осiннi кураi, а зараз снiги бiлiють, безкрая розлука бiлiе, хоч, здаеться, тiльки б радiти, бо все найстрашнiше нарештi минулося… Вберегли сокола! Нiчия зрада не виказала його, нiхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця вiд злого полiцайського ока, i ось вiн, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю вiддаляючись вiд тебе, вiд Синього Гаю, належачи тепер уже комусь iншому… Зрiдка окине Софiйку поглядом веселоi або ж присмученоi вдячностi, а потiм знов у небо, що квiтне над ним ясне, незмiрно високе i вже вiльне, вiльне!.. Дiвчина, здаеться, знае про Заболотного все, бачить ось вона його в рiднiй його тернiвщинi в товариствi хлоп'ят-пастушкiв, котрi, блукаючи за худобою по стернях чи прилiгши горiлиць на межi, часом задивлялися вгору в своiй першiй дитячiй задумi: «Чи далеко до неба?…» Або ж вимайне Заболотний перед Софiйкою чубатим юнаком у мiстi де вiн уже робiтфакiвець, а потiм студент, що заповзявся опанувати мало не всi мови свiту… Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як вiн каже, навiть курйозно. Записавсь до аероклубу нiбито скорше з мотивiв враженого самолюбства, хоча тепер, звiсно, нiскiльки не шкодуе…
