Наiвний дитячий живопис не вiдволiкае Заболотного, нiби не iснуе для нього, – уважний ведiйський погляд мого друга невiдривне прикутий до автостради. З пiвсутiнi Заболотний вiдкриваеться менi лиш частково: бачу його карбований профiль, скроню посрiблену, краечок усмiшки, що час вiд часу з'явиться, змайне, викликана невiдомо чим.
– Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! – раптом каже вiн, видно, уявивши залишену вдома дружину.
Якщо iснуе телепатiя, Сонi, звичайно, буде приемно почути таке запевнення.
По якiйсь хвилi Заболотний кидае через плече позирк у мiй бiк i, переконавшись, що я не дрiмаю, знов подае голос:
– «Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты…» Пригадуеш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, i я, грiшний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобi tractus, – що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собi якiсь загадки, щораз обiцяють якiсь несподiванки?… Дорога – це ж завжди тайна! В ii незвiданостi й нерозгаданостi е щось спiльне з людською судьбою… Чого ти мовчиш?
– Слухаю.
– Самий вигляд дороги, невже вiн тебе не хвилюе?
– Коли як.
Минае пауза, i друг мiй знову береться розвивати цю тему, спiваючи хвалу дорогам, бо саме вони, як вiн вважае, дають людинi, окрiм вiдчуття тайни, ще, може, й найповнiше вiдчуття свободи! Адже тут вивiльнився ти нарештi з-пiд кормиги клопотiв, вихопився з гравiтацiйного поля буднiв, з нiкчемноi суети й метушнi! Ти вже нiби нiчий, ти в польотi, а до ж iще так, як у польотi, можеш належати сам собi? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сiроi скелi марнот, а зараз весь ти в обiймах далечi, простору, тут тобi тiльки вiтер брат!..
Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обiцянки дружинi – не гнати на трасi чимдуж, не перевищувати швидкiсть.
– Соня доручила нам з Лiдою контролювати тебе.
– Будь ласка, – примирливо каже Заболотний. – Тiльки який з тебе контролер? Кабiнетна душа, ти ж нiколи керма в руках не тримав… Щоб зрозумiти, точнiше вiдчути, треба справдi стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Нi, дорога – це прекрасно! Ти згодна зi мною, Лiдо?
Лiда не озиваеться.
Заболотний тим часом знов дае собi волю:
– Крiм напруги керма, тут скидаеш всi iншi напруги, – для нервiв це якраз те, що треба. Можеш iхати плавом, а можеш гнати на всi стонадцять миль, коли вже й шкали для стрiлки не вистача! Можеш спiвати вiд захвату, думати про щось наймилiше, скажiмо, про глинища та яруги нашоi незрiвнянноi, в дерезi та пилюцi Тернiвщини, що зараз так далеко вiд нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вiльний ти тут у помислах i в бажаннях, можеш усмiхнутись комусь невiдомому, i тобi хтось усмiхнеться, пролiтаючи поруч… Бо тут – у дорозi, в цих швидкостях – ти вiльний вiд умовностей, суетностей i марнот, ти рiвний усiм, хто летить, долае простiр, ти тут брат людству! – екск'юз мi за високий штиль…
– Нiколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захватi, – сказала здивовано Лiда. – Чи, може, це чиiсь вiршi?
– Моi, Лiдо, моi, але бiльше не буду, – покаявся перед нею Заболотний i по якомусь часi звернувся до мене вже тоном спокiйнiшим, серйозним: – У кожному разi, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилюе. Чи буде то маленька стежина, що побiгла в поля, чи сучасна гудронова траса… Хiба ось така стрiчка, що зникае перед тобою десь у безвiстях, може своiм виглядом не викликати в нас певнi емоцii?… Пригадуеш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в нас, пастушат, у степу: «Куди ця дорога веде?» Чуеш – веде?… Та й нам кортiло бiльше знати про нашу дорогу: куди вона? Звiдки? Де iй початок? До буде кiнець?
– А по-моему, – докидае Лiда слiвце, – дороги нiзвiдкiль не починаються й не кiнчаються нiде…
Заболотний думае якусь мить, нiби зважуе те, що сказало дiвча, потiм визнае:
– Може, ти й маеш рацiю… Хоча все на свiтi десь-та-ки своi початки бере i десь мусить мати своi фiнали:;. принаймнi коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би i в нас iз ним, – це стосуеться моеi особи, – почалося вiд стежини на левадах не вiдомоi тобi, Лiдо, Тернiвщини, де зустрiчали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуемо милi на цьому хайвеi… Запитую, що воно означае дослiвно – хайвей.
– High – висока, way – дорога, – впевнено подае голосок Лiда. – «Косоку доро» буде по-японському.
– Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, – пояснюе Заболотний, – звiдси, очевидно й highway… Траса, яку нiщо не перетинае. Вiдкрита для швидкостей… Бетон i вiтер! І ти! Жени, скiльки вистачить духу!
Розшматоване повiтря свистить мимо нас. Стрiлка спiдометра тремтить на освiтленiй шкалi, лiзе кудись угору, на отi самi стонадцять миль. Заболотний деколи позиркуе на стрiлку весело, бешкетне, певне, згадавши настiйливi застороги дружини: «Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!»
І, наче вона його чуе десь там, доповiдае без усмiху:
– Йдемо в нормi, не хвилюйтеся, Соню-сан… Я нагадую йому про нашу японську пригоду[4 - Востанне ми з Заболотним зустрiчалися там.], як ледве не вкоротив нам вiку той чортiв фургон, що з усього розгону врiзався в нашу машину, коли ми зупинились на перехрестi перед свiтлофором. Тiеi ночi ми iхали з Хiросiми, в дорозi все складалось нормально, а вже в передмiстi Токiо… Удар був такоi сили, що ми послiпли, ми навiть не встигли збагнути: звiдки, що це? Із живоi дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнiм проблиску свiдомостi змигнуло: «Вже нас нема! Ось так воно настае…» Щось подiбне, мабуть, вiдбувалось i з тiею художницею, котрiй пiд час атомного вибуху над Хiросiмою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космiчна катастрофа, – нещасна жiнка потiм i вмерла з думкою, що сонце справдi вибухнуло й бiльше його не буде.
Опритомнiвши, ми перемовились:
– Ти живий?
– А ти?
– Та наче…
Полiсмени, надбiгши до мiсця подii, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, iз службовою вправнiстю вишарпнули з кабiни геть переляканого японця-водiя, маленького, зiщуленого, який i не заперечував своеi провини, не виправдувався, – марно й вiдмагатись, мовляв, вiн, тiльки вiн винен… Доки полiцiя була зайнята обстеженням та вирiшувала, чи ми дотягнемо своiм ходом до амбасади, водiй, не вiдходячи вiд Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабiни, вважав, що витримае, дотягне, одначе перевтома таки взяла свое: на якусь мить, може, очi склепилися, задрiмав, i от…
– Здорово ж нам тодi пощастило, – коментуе пригоду Заболотний. – Витримати такий удар – i зостатись живими, навiть не покалiченими… Нi, ми з тобою щасливi, як собi хоч!
– Якщо хто й вiдчув себе щасливим, – кажу до Заболотного, – так це той нещасний водiйчик фургона… Бiдолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полiсменами, впросивши iх не заводити справи… Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вiрив, що його вiдпускають…
– А що з нього вiзьмеш… Ухенькало людину в рейсi, це ж тiльки уявити – майже добу за кермом.
Стугонить дорога. Справдi мовби нiчого вже для нас не iснуе, тiльки ця швидкiсна траса, ii нескiнченнiсть, ii гудучий, зникаючий у темрявi бетон. Гуде й гуде пiд нами серед досвiтнiх просторiв, розшматовуе тумани, розтинае навпiл зорянi тауни й сiтi, влiтае в стугонливi тунелi й стрiлою вилiтае з них… При виiздi з мiста перед нами виникла цiла сув'язь дорiг, вони тут сплелися гiгантським вузлом, – суцiльний якийсь iероглiф iз залiза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, – здавалось, як ми й виберемось звiдси. Десь унизу пiд нами – наперерiз – гримотить залiзниця, над нами в темрявi теж залiзна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцiй, безперервно пролiтають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночi – в нiч, з туману – в туман… Естакади, вiадуки, химерна геометрiя дорожнiх споруд. Дуги дорiг вигинаються увсебiч, дiляться i еднаються, поскручувавшись, мов рептилii, проходячи одна крiзь одну, i знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невiдь-звiдки виникаючи, невiдь-куди ведучи… Свiтяться рекламнi щити, летять навстрiч загадковi цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелiв, зрозумiлих тiльки для втаемничених. Лiда з свого кутка час вiд часу озираеться:
– Вони iдуть за нами.
– Хто – вони?
– Вони… Отi.
– Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що вiдбуваеться на трасi за нами, сказав приспокiйливо:
– Тобi здалось.
Дорога нуртуе, пульсуе, всьому, що обiч неi, вона передав свiй шал. Можна уявити, як далеко сягае гул траси довколишнi простори, де уce живе перебувае цiлодобово пiд владою цього глухого, пульсуючого стугонiння… Нi вдень, нi вночi не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.
– Нi, дорога – це таки життя, – згодом розмiрковуе Заболотний, вже без того пафосу, що ранiш. – Є таки в вiй якась магiя. Згадай, який настрiй обiймав нас, хлопчакiв, коли одразу за село перед нами вiдкривався степовий шлях на Вигурiвщину i десь далi, далi… Ми вже й тодi вiдчували, що дорога мае в собi якусь таiну i велич.
– Лежить Гася, простяглася, як устане – неба дiстане, – згадалась менi одна з наших дитячих загадок, i я звертаюсь з нею до Лiди: – Що це буде?
– Оця ваша «Гася»? – І дiвча без будь-якого зусилля вiдгадуе: – Звичайно ж, дорога… в специфiчнiм уявленнi.
– Нiчогенька собi Гася – всмiхаеться у далеч траси Заболотний. – Кiнця-краю iй нема… Вона еднае, вона й розлучае. Зрiдка вiдповiсть, а частiше сама запитуе про щось… І що цiкаво: для всiх iснуе вона – як небо чи як повiтря… Будь ласка: мчаться тут мiстери добрi й недобрi, бiлi, чорнi, старi, молодi. Правдивi, брехливi. Сучаснi донкiхоти й, може, сучаснi гамлети, собакевичi. Поруч у потоцi летять витончена душа й свиняче рило, зiрка екрана й гангстер, генiй i вбоге нiщо… Для всiх вона, друзi, ця траса летюча, для всiх! І на це треба зважати…
Глава II
Так випадае, що i нас iз Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса пiдхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрiлись ми з ним у Японii, де Заболотний працював у той час, разом провели кiлька днiв, i навiть у рiднi краi довелось повертатися разом, – Заболотнi летiли, як вони тодi гадали, додому вже назовсiм.
Квитки нам були замовленi на один iз рейсiв нововiдкритоi авiалiнii Токiо – Москва – Париж, вилiтали ми напровеснi, в пору цвiтiння сакури, i як нам пам'ятне тодi летiлось!
Ось ми ждемо вiдльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помiтно схвильоване, вiдчуваеться, що в душi обое вони з чимось прощаються, та й справдi ж бо полишають за собою ще одну i таки неабияку смугу життя. iх проводжае багато друзiв, час вiд часу вони – то Заболотна, то чоловiк ii – перемовляються з кимось iз проводжаючих. Заболотний жартуе щодо своеi палицi, на яку вiн ще спираеться пiсля дорожньоi пригоди, Заболотна поглядае на чоловiка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсiм одужалому, ось-ось може знадобитись ii допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб i тут, серед веремii мiжнародного аеропорту, вiдсторонившись вiд усiх цих сигналiв табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотiв, залишитись вiч-на-вiч, коли близькi люди можуть хоч ненадовго дозволити собi цей стан взаемноi емоцiйноi невагомостi, такий рiдкiсний в епоху стресiв та смогiв стан, коли очi тануть в очах, усмiшка зникае в усмiшцi, i немае вже подiлу душ, е тiльки зорянi цi хвилини, напоенi музикою, чутною лише для двох… Навiть людям стороннiм приемно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось приемно сентиментальну пару, на це щире й вiдкрите людське почуття, що приваблювало своею внутрiшньою гармонiйнiстю. Як делiкатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на шиi, або, мимовiль прориваючись нiжнiстю, здмухнути невидиму пушинку iй iз плеча, або разом усмiхнутись, загледiвши на сторонi щось таке, що iм здалося комiчним.
Справжне почуття хоча нi на кого й не зважае, проте й не ображае нiкого, скорiш воно викликае симпатiю, зацiкавлюе вас i приваблюе, як усе прекрасне, що зустрiчаеться, на жаль, не гак i часто в життi. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'ектом – зовсiм не iронiчного, зовсiм не цинiчного – зацiкавлення з боку цiлоi ватаги французьких студентiв, ультрамодних дiвчат та хлопцiв, що, обвiшанi сумочками, строкатi, картатi, патлатi, в рябих та червоних штанях, оповитi сигаретним димом, з гiтарою[5 - Однiею на всiх.], вiдлiтають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразумiло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'етам басади, нiчого ведмежого в них, в манерах е навiть привабливiсть, своерiдний шарм… Вiн високий, елегантно вбраний, з iскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, вiдкритим. Спираеться на паличку, виходжуеться, певне, пiсля якоiсь травми. Мадам його ростом невеличка, тримаеться просто, але з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправляе чоловiковi на грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед розлукою, в нiй з'являеться щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась душа в цiй жiнцi, i не не почувае на собi тягаря лiт ii стрункенька, доладна постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй – на японський манiр – зачiсцi. Нема в нiй претензii, як це часом бувае в дружин дипломатiв, е стримана, природна гiднiсть, а надто ж очi в цiеi Заболотноi-сан: коли, хвилюючись, зведе iх угору, на чоловiка, вони стають сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронii: гляньте, якi очi в тiеi жiнки!.. Напрочуд гарна пара… Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас дивуе? – схаменуться потiм студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньоi любовi та злагоди, чому вона для нас стае дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато стае в життi дисонансiв, що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати?
Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi, переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом.
