Софiйчина мати подякувала, а до льотчика мовила:
– Не забудь же нас.
– Я вас не забуду, – пообiцяв вiн. – І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардii винищувач, вiчний боржник ваш, – i аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. – Веселим запам'ятайте…
– Одужуй, – сухо схлипнула тiтка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усiх трьох, затримався посмутнiлими очима на Софiйцi. Вона стояла як пiч.
– Що ж тобi, Софiйко, лишити на згадку?
Дiвчина мовчала.
– Не знаю навiть i що, – додав вiн, дивлячись на неi ласкаво.
– Карточку оту подаруйте, – раптом видихнула дiвчина випроставшись, готова, здаеться, так i бризнути слiзьми.
Йшлося про той груповий фотознiмок, що зберiгався у нього в планшетi пiд штурманською картою, уже вiдлiтаною тепер.
– Якщо так ти ii уподобала… Пiдемо ради цього навiть на порушення…
Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софiйцi:
– Бери. З планшетом бери.
– Спасибi.
Дiвчина взяла, густо зашарiвшись.
– Фото нi до чого не зобов'язуе, – всмiхнувся льотчик, – та все ж: краще згадай i подивись, анiж подивись i згадай…
Тiтка Василина, видно, була невдоволена цiею церемонiею.
– Карточки дарувати, – буркнула вона, – то недобра прикмета…
– Для нас добра, – рiшуче мовила дiвчина. – Хiба нi?
І несподiвано для всiх, нахилившись до льотчика, швидко, нiби обпалюючись, чмокнула його в щоку.
– Оце по-нашому! – пiдбадьорливо зауважив хiрург, а дiвчина, як вогнем залившись, сахнулася геть вiд льотчика й слiпма кинулась до дверей, – без слова вискочила зi школи, знов навстрiч бiлим снiгам.
– Ось i вхенькали день, – сказала тiтка Василииа, коли опинилися за селом. – Валянки ось зовсiм розлазяться… А чи по тiй розписцi нам у сiльрадi скидку на податок дадуть?
– Кому що! – спалахнула вiд сорому Софiйка. – Ну як ви можете?
– А що такого? Хiба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…
– Таж не в тiм рiч, – хвилювалась дiвчина. – Що рятували – в самому цьому вже щастя…
– А правда, – сказала Софiйчина мати. – Допомогли, то й добре. Всi гуртом, хто як мiг… Хай йому доля тепер сприяе, – додала вона тихо.
Софiйцi вже в полi згадалось, як вiн одного разу сказав iй, коли що називав ii на «ви»: «Ви помiтили, Соню, як горе еднае людей? Єднае, звiсно, i радiсть, а от – що горе…»
Щось схоже поеднало i iх обох, поеднало так несподiвано, зовсiм випадково. Забуде чи пi? Це для Софiйки зараз було найважливiше – найважливiше з усього-усього на свiтi! Вiн-то, звичайно, дав зрозумiти, що не забуде ii бо е, мовляв, речi, якi не забуваються нiколи, та чи кожен iз нас владен над своiм почуттям? І хоч нема в неi нiяких пiдстав пiддавати сумнiвам правдивiсть його слiв, правдивiсть кожного його погляду, прощальноi сумовитоi усмiшки, все нiбито зараз за те, що розлука ця не буде вiчна, принаймнi не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!.. Адже навiть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться вiн для тебе в недосяжностi, вiйна ж тривае, i Заболотний свого не вiдлiтав, вiн певен цього, певен, що не раз ще зiв'еться в небi його «яструбок»… Духом хлопець мiцний, вiрить у свое бойова щастя, але ж на вiйнi, там нiхто не застрахований… «Пiдеш – не вернешся» – таку п'есу ставили колись у депо. Десь далi й далi вiн буде вiд Софiйки, вiд цього богом забутого хутiрця, наринуть iншi враження та зустрiчi, i невiдомо, чим душа вiдповiсть, коли стрiнеться йому на путi котрась отака, як ця бойковита зенiтниця, що припа» дала йому сьогоднi до грудей та аж виспiвувала, пропонуючи спирту для вiдiгрiву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким життева дорога поеднае тебе – цього нiяка ворожка не скаже, а тiльки такий щем, така тоскнота на душi!.. І цi аж до обрiiв заснiженi степи дихають зараз на Coфiйку самою спустошенiстю, доймають вiтром осиротiлостi, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче i полишив вiн iй iскорку надii, стиха десь жеврiе вона в грудях, то пригасне, то знов зажеврiе, але серце е серце, i нiчим тобi не пересилити гiркоту розлуки.
– Був, та й нема, – сказала тiтка Василина, коли вони зупинились пiд скиртою перепочити в затишку.
– Наче з рiдним сином попрощалася, – призналася мати Софiйчина.
– І я теж, – тiтка Василина сухо схлипнула в рукавицю.
Станцiйна вежа ледь мрiяла в далечi, цегла споруди холодно червонiла в призахiднiм сонцi.
Софiйка сидiла на самiм краечку саней близько до жiнок i крiзь думки чула, як вони гомонять мiж собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь мае значення, що родом вiн десь iз-за Днiпра, з-пiд Козельська, це не так i далеко…
– Пригадуеш, Оксано, як ми колись, ще дiвками бувши, туди на ярмарки iздили, – вже звеселiлим голосом зверталась тiтка Василина до Софiйчиноi матерi. – Та як застерiгали нас матерi, щоб не задивлялись на тамтешнiх парубкiв… Не виходьте, казали, дiвчата, замiж за Днiпро, бо там у них, в Заднiпров'i, самi розбишаки, а цей, бач, який славний виявився…
Потiм жiнки знов ледве не засперечались мiж собою, бо однiй iз них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, ей-же-ей, сльоза забринiла, а друга запевняла, що то просто вiд вiтру та вiд морозу…
– Не з тонкосльозих вiн, а втiм…
А втiм, зiйшлися обидвi на тому, що, може, й сльоза бо хоч i льотчик, а серце ж у грудях не кам'яне.
Бiло-бiло в iхнiх степах, аж до крайнеба лежать розстеленi полотна снiгiв. Вiтер iз-за скирти пiддимае, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною… І раптом тiтка Василина, не зводячи очей iз заснiженого простору згорбившись, як сова, заскрипiла сухим, нiби примороженим голосом:
Забiлiли снiги,
Та забiлiли бiлi…
Це вона спiвала. І товаришка ii дiвоцтва, мати Софiйчина, по якiйсь хвилi знехотя, хрипкувато, наче з простуди, приедналась до неi. Софiйка з глибоким щемом душi слухала цей iхнiй мовби безпомiчний спiв, iхню мовби скаргу до безкраiх снiгових полотен, до того холодного обрiю, i враз, набравшись духу, влучивши в тон, i сама пiдхопила пiсню на весь голос – дзвiнко та молодо:
Забiлiли снiги,
Ой та забiлiли бiлi!..
І, здаеться, на всi чотири сторони свiту не було зараз нiде такоi далечi, куди б не долинули цi здруженi горем жiночi голоси, що так i били пристрастю й тугою з-пiд степовоi самотньоi скирти.
Глава І
Мчимось.
Ще рано, ще майже нiч. Траса досвiтня, однак, живе плавко тече рубiнами – цiлi галактики тих вогнiв червонiють в пiтьмi перед нами, бiжать i бiжать десь у далеч у безвiсть.
Друг мiй сидить за кермом, друг дитячих лiт. Свiтить у темрявi сивиною, що до неi нiяк я не можу звикнути _ посивiв Заболотний за останнiй рiк чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб. Всього, видно, звiдав мiй друг на цих своiх дипломатських хлiбах, мае вдосталь тут i прикрощiв i гiркот, однак скарги вiд нього не почуеш, та й з вигляду не скажеш, що перед тобою людина, втомлена життям. Не скажеш, що владу над ним взяли лiта чи обставини.
Спортивно-легкий, пiдтягнутий, сидить, вiльно випроставшись, поклавши без напруги руки на кермо. Менi уявляеться, що саме ось так сидiв вiн колись у кабiнi свого «яструбка», коли полiт випадав спокiйний i поблизу не вiдчувалося небезпеки.
Заболотний вважае себе щасливцем, щиро в цьому переконаний, хоча всього дiсталось йому в життi – i в небi горiв, i виходив з оточення, знову лiтав i знов падав, у чому вiн i не вбачав нiчого дивного, адже, за його словами, життя фронтового льотчика якраз i складаеться iз падiнь та воскресiнь, вся рiч тiльки в тому, щоб останнiх на одне було бiльше. Вiд одного з колишнiх його бойових побратимiв довелося менi чути, що Заболотний був льотчиком першокласним, в полку називали його «лiтаючим барсом», хоча сам Заболотний про своi подвиги розпросторюватись не любить, а якщо – пiд настрiй – i викличеш на вiдвертiсть, то скорiше вiн зобразить себе в ситуацii напiвсмiшнiй, близькiй до комiчноi. Розповiсть, скажiмо, як пiсля якогось там вильоту, геть поскублений, ледве дотягнув до аеродрому на оцупку одного крила, або, як у них кажуть, «на однiй площинi», умовчить лише, що товаришi потiм збiгались з усього аеродромного поля дивитися, тетерiючи в подивi: на пiвкрилi хлопець долетiв, на власному ентузiазмi дотягнув до рiдноi смуги!..
Розвиднюеться повiльно, майже непомiтно, весь час iдемо в сутiнках, рубiни переднiх машин без кiнця втiкають вiд нас, зникають в ще схожих на нiч iмлах свiтання. Сигарети «Кемел»[3 - З верблюдом у пустелi коло египетських пiрамiд.] лежать поруч Заболотного, на переднiм сидiннi. Час вiд часу, не змiнюючи пози, вiн тягнеться рукою до пачки, до того верблюда i, навiть не глянувши в той бiк, звичним, безпомильним рухом добувае сигарету. Прим'яв, тицьнув у зуби, припалив, коротко блиснувши електрозапальничкою, i знову загнав запальничку на мiсце, в гнiздо на панелi. Все це Заболотний робить, здаеться, машинально, нiби нехiтьма й недбало, а втiм, з винятковою точнiстю, – кожний рух, вiдчуваеться, виконувався безлiч разiв, i з часом його доведено майже до автоматизму. Поряд iз запальничкою на панелi рябiе налiплений: малюночок, зроблений дитячою рукою: акварельне сонце в розпатланих променях, якiсь квiточки, комахи – звичайна дитяча iероглiфiстика… Це робота. Лiди, юноi нашоi супутницi, що, забившись, як пташеня, в протилежний вiд мене куток машини на заднiм сидiннi, ще, здаеться, там додрiмус, доловлюе своi невиловленi за нiч сни.
