Софiйка любила, коли вiн вiдкривався, поставав перед нею в таких iнтимних одвертостях, звiряючись iй у тому що для нього, для його внутрiшнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотiв отих, що про них кажуть – красивi, одухотворенi, зовсiм мало випало на його долю… «Здебiльшого ж пiд вогнем, пiд прицiлом – признався якось вiн Софiйцi з гiркотою, – коли ось-ось станеш мiшенню i сам тiльки й шукаеш мiшенi, рвешся бодай секундою ранiше за ворога вийти на дистанцiю вогню…» Справжнього щастя польоту, власне, тiльки й зазнав при хрещеннi в аероклубi, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справдi переживае мить натхнення, звiдуе такий стан душi, що його нi з чим не зрiвняти.
Слухаючи Заболотного, Софiйка й сама наче була поруч iз ним того найкрасивiшого у його життi ранку, коли вiн курсант аероклубу, дiстав нарештi право на самостiйний полiт. Такого не проспиш, до схiд сонця ти вже на льотному полi, де небо навстрiч тобi грае зорею, кличе в свою неосяжнiсть. І ось ти вперше сам, без iнструктора береш розгiн i пiдiймаеш лiтака в це вранiшне небо… Нема таких слiв, щоб виповiсти, як спiвала його душа, бо ж пiсля всiх земних прикростей ти нiби опинився в iншiй природi, для тебе, людини-птаха, вiдкрилось одразу все небо де тобi дано по-iншому вiдчути себе, свое ество, дано нi знати безмежжя свободи, звiдати захват досi не знаного почуття, що його, мабуть, тiльки й можна порiвняти з почуттям першоi любовi, – так це вiн сказав Софiйцi в хвилину вiдвертостi.
– А хiба, крiм першоi, бувае ще й друга? – запитала вона тодi.
І вiн глянув на неi здивовано, якесь аж сторожко, затримав на нiй погляд пильнiше, нiж завжди:
– Не знаю. Так кажуть… Може, вдруге справдi такого не бувае. Бо хоч скiльки льотних годин пiсля того провiв у повiтрi, однак те, що звiдав у своему першому небi, так бiльше й не повторилось… Небо фронтове – то вже щось зовсiм iнше…
Але що означав тодi той його погляд? У суцiльнiм сум'яттi зараз Софiйчинi почуття. Лихо звело ii з цим льотчиком, звiв випадок нещасливий, i скiльки натремтiлась та перемучилась за нього душею, – а може, колись цi сповненi тривогами днi i такi ж неспокiйнi ночi стануть найщасливiшим спогадом твого життя? І вже з свiтлим почуттям згадаеш тривоги й страхи усiх цих днiв, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним вiд зловорожого полiцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опiки, готувати в належних пропорцiях мiсиво глини з половою, що замiняло йому гiпс, i весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього пiд кулями бiгла-тодi в шелюги, летiла, що й куля конвоiрська тебе не догнала!.. Наперекiр усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано… Нарiвнi iз старшими по краплинцi повертала його до життя, зрiднившись з ним у цих клопотах, пiд завивання вiтру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класикiв або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюваннi ловлячи його якiсь наче недомовленi слова, схожi на сповiдь чи, може, на приховане, в жарти повите освiдчення… Нiчого цього бiльше не буде, надивляйся на свого сокола востанне, бо мине час i все зникне, розтане, облетить, як цвiт з весняноi вишеньки, – нiкому ще не вдавалось затримати його, той цвiт, надовго, навiчно… Радiсть визволення i бiль розлуки – все змiшалось, все клекоче в душi, а коли вiдклекоче, що тобi зостанеться, дiвчино?
Є в нього отам, у планшетi, фотокартка, вона так подобаеться Софiйцi: з друзями обiйнявшись, стоiть Заболотний на весняному польовому аеродромi серед високого квiтучого рiзнотрав'я. Такi всi веселi, усмiхненi, зупинились на мить перед самим вильотом, i хтось догадався клацнути iх фотоапаратом, а збоку на карточцi написано льотчицькою рукою: «Запам'ятайте нас веселими!» Така нiбито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, i адресувалась вона, можливо, бiльше тим дiвчатам-офiцiанткам з аеродромноi iдальнi, якi тяжко переживали, коли котрийсь iз льотчикiв не повертався iз завдання. Самi не своi ходять кiлька день, запухлi вiд слiз, слiпi вiд горя, мабуть, i за ним, Заболотним, досi там тужить якась й чому ж бо й нi? Хiба Софiйка, опинись вона в такiм становищi, поводилась би iнакше? Полетiв i не повернувся. З групою «яструбкiв» прикривав своiх хлопцiв доки вони бомбили тут Вузлову, i все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподiвано атакували тi трое з-за хмар. Вирiшили якiсь секунди – секунди пiдступностi. Заболотний досi не може спокiйно згадувати, як пiдло було йому завдано удару, трое збивали одного, ось i за це також мае з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмiнно тепер вiн не дасть себе пiдстерегти, а що вiн лiтатиме, то це рiч певна, – який тут може бути сумнiв?
Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всi шляхи зима позамiтала, тiльки навеснi вiдкриеться тут кожна польова дорiжка, вiдродиться кожна стежина. Дорiг нема, а слiдiв од танкiв безлiч, i всi нiби замикаються в собi, схрещуються переплутано i нiкуди не ведуть, бо то вже слiди нежиття, слiди у нiчогiсть.
Прямуючи степом, жiнки раз по раз в надii поглядають на Вузлову, хоча Вузловоi, власне, нема, вся вона лежить у руiнах, тiльки чудом якимось збереглась водонапiрна башта, уцiлiла, вже iм видно ii: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жiнки весь час тримають у полi зору той свiй орiентир, засльозеними вiд вiтру очима скидають далеч та рештки станцii, де, за iхнiм припущенням, мае бути польовий госпiталь чи який-небудь приймальний пункт.
Боляче Софiйцi бачити руiну там, де ранiше все було нiби овiяне батьковим духом, зiгрiте майже родинним теплом – скiльки разiв ще дiтьми бiгали туди в кiно або на вечори в залiзничний клуб; робiтники депо часто показували самодiяльнi вистави, широкою славою користувався iхнiй хор, – серед залiзничного люду завжди чомусь було багато артистiв та спiвакiв з чудовими голосами. Вразливiй дiвчинi все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли i в педучилищi була, Софiйка не раз ловила себе на тому, що iй подобаеться казати:
– Я дочка залiзничника.
Або:
– Мiй тато водить далекорейсовi поiзди!.. Це ж не кожному даеться бiгати дивитись на лет поiздiв, зустрiчати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближаеться до тебе, пахкаючи парою, батькiв чорний велетень, наближаеться з ночi у вогнях, працюючи всiма своiми сталевими м'язами, – сама сила й могуть! І татко визирае з висоти паровозного вiконця, зморений, але усмiхнений, подае донечцi знак вiтання: бачиш, усе гаразд, профiль путi вiдомий, пiд усiма семафорами пройдено i додому прибув секунда в секунду!..
А коли цi зайди запоганили станцiю, заповнили ii своiми вивiсками та джеркотнею, Софiйка вiдчула, як вiдтодi станцiя втратила для неi свою привабу i тiльки розранювала душу – вiдпала охота бувати там, нiхто з молодi, здаеться, своею волею в часи окупацii туди не ходив, хiба що нахапають пiд час облави 16-17-рiчних та силомiць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софiйка це вiдчувала i знала, що нiколи з цим не змириться. Аж тодi пережила щасливi хвилини, коли нашi стали налiтати iз-за Днiпра, взялися мало не щодня молотити проклятi фашистськi ешелони, вiд яких завжди тiсно було на колiях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклi розплати, що iх ставили соколи з-за Днiпра!
Похмурiстю руiни зараз зустрiчае Софiйку рiдна Вузлова. І вокзал, i залiзничнi майстернi стоять обгорiлi, зяють пробоiнами, сажею чорнiють закопченi стiни. Вiд садкiв привокзальних позалишались самi оцупки, вагони лежать потрощенi, одну з платформ зовсiм скинуло вибухом з колii, – лише водонапiрна стоiть неушкоджена, наче хто ii зачаклував!
Однак життя повертаеться. На територii станцii з'явився перший люд, вештаються вiйськовi й цивiльнi з лопатами, мiнери пишуть мазутом на закуренiй стiнi вокзалу свою резолюцiю, засвiдчують, що мiн уже нема; дерева блищать iнеем, в обчухраному скверику бiля пакгаузу дiвчата-зенiтницi встановлюють довгошию гармату, нацiлюють ii прямiсiнько в небо, хоч воно зараз зовсiм спокiйне. На дiвчатах кожушки новенькi, й самi вони чепурнi, пiдтягнутi, шапки-вушанки збитi набакир якось аж кокетливо; настрiй у дiвчат вiдповiдний цьому дневi, що поеднав у собi сонце й мороз, i радiсть здобуття Вузловоi, – смiх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенiтницi щось там доладновують бiля гармати.
– Бiжи до них, Софiйко, питай!.. – зупинились жiнки.
А тiльки Софiйка стала наближатися до зенiтниць, дiвочий смiх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-пiд них пасмами волосся застигли рядком бiля брустверa, i на розпашiлих обличчях з'явилася настороженiсть. Що за одна зволила в iхнiй зонi з'явитись? Видно, ця мiсцева красунька рокiв сiмнадцяти викликала в них, крiм настороги, ще й схоже щось па ревнощi чи докiр. «Ми ось воюем, нам вiйни дiстаеться пiд перший номер, а ти собi коло мами! Квiтчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантiв! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?…»
– Дiвчата, де тут госпiталь? – чомусь хвилюючись, спитала Софiйка.
– А тобi нащо? – холодно озвалася з ями широколиця блондинка. – Нездужаеться?
Вловивши холодок насмiшки, Софiйка мимоволi випросталась i, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордiстю в бiк саней:
– Льотчика веземо!
Цього було досить: миттю перемiнились дiвчата! Мов вiтром винесло iх iз ями, гуртом пiдбiгли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невiдомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебiй розпитували, за яких це сталось обставин…
Льотчик кволими устами усмiхнувсь до зенiтниць:
– Як та чому – про це, сестрички, буде ще кому доповiдати… А рятiвницi моi – ось вони, перед вами…
Старшi жiнки помiтно запишалися при цьому, одначе в розмову встрявати не стали – хай уже Софiйка сама… А Софiйку тим часом наче вiдсторонили. Одна iз зенiтниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала:
– Може, вам нормочку спирту для пiдiгрiву?
Заболотний заперечливо ворухнув головою:
– Ми тут до сам-жене звикли.
– О, то у вас життя! В надiйних, видно, руках опинились, – засмiялись дiвчата, i вже блищики привiтностi застрибали кожнiй в очах, навiть та широколиця блондинка глянула на Софiйку подобрiлим поглядом, мовби подумки вибачалася за своi недавнi пiдозри.
– А де ж тут можуть бути однополчани моi? – ось що найбiльше йому хотiлось би знати.
Про частину, яку льотчик назвав, дiвчата навiть не чули, такий бо ж наступ, всi в русi, кожен день аж трiщить пiд навальним натиском подiй… Полк не втече, сказали йому, спершу вилiкуватись треба… Лiкарiв на станцii одначе не виявилось, медсанбат iхнiй розташувався десь у Петропавлiвцi, але ж туди неблизький свiт – ще кiлометрiв та кiлометрiв… Жiнки переглянулись.
– Ну як, корiнна?
– Анумо берись, борозенна…
І знов упряглись у мотуззя.
– Вперед на захiд, на Петропавлiвку! – рушаючи з мiсця, скомандувала сама собi тiтка Василина, i зенiтницi розсмiялись, бо Петропавлiвка лежала якраз на схiд.
Санчата з льотчиком поскрипiли далi, а навздогiн iм котрась iз зенiтниць ще догукувала, пояснювала зичливо:
– Не доiжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк… Ото вiн i буде, медсанбат!..
Але ж як тут перебратися через насип? Живого мiсця нема: по всьому полотну гороiжаться потрощенi шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорiзка пройшлася, порiзала, повивертала важезнi колоди, з сiрниковою легкiстю поламала кожну шпалу якраз посерединi, i тепер стирчать вони, задертi по насипу, чорним наiжаченим палiччям. Дорога просто приголомшила жiнок своiм виглядом, вжахнула й пригнiтила iх самою безглуздiстю нищення.
– Та оце не гаспиди, – примовляла тiтка Василина. – Кожну шпалу, наче ножем…
А мати Софiйчина, мiряючи поглядом знiвечене полотно, сказала до доньки тужливо:
– Ой не скоро, дитино, по такiй дорозi наш батько повернеться…
За будкою на переiздi iм таки вдалося подолати насип, i незабаром вони видобулись знов на просторе.
Софiйка змiнила в упряжцi тiтку Василину, й санчата заскрипiли далi. Не гомонiлось тепер, iшли мовчазнi, шукаючи поглядами у вiдкритих снiгах ознаки рятiвного медсанбатiвського шатра. Одначе попереду бiлiв голий степ. Софiйка, напружившись в упряжцi, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосiб зробити матерi полегкiсть, – тепер у супрязi з донькою мати справдi вiдчула себе вiльнiшою. В однiм мiсцi зустрiлись iм тi, що поля розмiновують, тодi набрела ще якась команда, здаеться, похоронна, бiйцi в опущених вушанках перекинулись iз жiнками словом, спитали, кого везуть, i знов – снiги та безлюддя, слiди гусениць, закрученi лютими вiражами, кинутi гармати, мертвi танки кособочаться, а ще далi чудом уцiлiлi ожереди соломи де-не-де маячать у полях пiд самий небокрай.
Софiйцi з думки все не сходила зустрiч iз зенiтницями. Пiсля Вузловоi дiвчина вiдчула себе певнiше, сама не знае чому. Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? І самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у своiх пiдозрах, бо, Мабуть, збила iх з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, – про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу… Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ятае ii якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згадае, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно – Синiй Гай… І це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею – холодок недовiр'я, до певного моменту явно ж вiдчувався… А ось коли сказала iм оте гордовите: «Льотчика веземо!..» – як це iх переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тiеi хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось ii нiби пiднесло У власних очах. І все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона мае захист в особi цього мовби самою долею посланого iм льотчика, – i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своему глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячий цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватись у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмiе дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий… Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi» i ще дорожчим ставало для неi те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаене, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки двое: вiн i вона.
Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу iй людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому раем, а потiм так безжально кинутого його неподалiк Вузловоi в осiннi кураi, де б вiй i кров'ю стiк, якби його не пiдiбрала зiркоока синьоганська дiтвора.
Хоч i рухались заснiженим полем навпростець, однак не заблудились iз своiм льотчиком серед снiгiв, не проминули Петропавлiвки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав своi шатра, збирався перекочовувати кудись далi услiд за фронтом, – iм просто пощастило, що встигли його застати на мiсцi. Прийняли Заболотного вiд них у жарко натопленiм примiщеннi школи, де багато було поранених, призначених для евакуацii в тил.
Лiкарi, приймаючи льотчика, з перших побiжних оглядин оцiнили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний iхнiй гiпс старший iз хiрургiв навiть усмiхнувсь, сказавши, що це дотепно, слiд би виписати патент на таке нововведення.
Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хiрургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своiх рятiвниць незвично серйозним тоном, без тiнi жарту:
– Документ вiдповiдний вам зараз видадуть, вiзьмiть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…
