– Привiт.
– Привiт. П’емо каву?
– Вже випила, – Алiна поставила порожне горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лiдерiв.
– Заплатила, – впевнено сказав Андрiй.
– «Соцiуму» можна заплатити?
– Усiм можна заплатити, – чоловiк впав у крiсло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.
– Всi, кому можна, в нас уже охопленi. Але «Соцiум», наскiльки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогоднi з’ясую.
– Сьогоднi… чорт забирай! – Андрiй позiхнув. – Нiяк не можу прокинутися. Таке вiдчуття, що в нас ще вчорашнiй день, – вiн натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Алiна кивнула. – Двi. В хол.
Його безрозмiрнi ноги ховалися пiд столом. Бездоганнi складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, вiн мае там цiлий гардероб. Вона пiдвела погляд: Андрiеве обличчя було свiже, без натяку на кола пiд очима, з легкою свiтлою неголенiстю, яку Алiна сама й придумала як недбалий компонент його iмiджу. І вiдзнака випускника «Мiссурi» на вiдлозi нового пiджака: не забув переколоти. Це добре.
– Ти хотiв щось проговорити, – нагадала вона.
– Так, – вiн випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогоднi жеребкування; тут одразу ж пiдуть запрошення на всiлякi iнтерв’ю-ефiри-дебати. Я ж, згiдно нашоi стратегii…
– …шкодуеш, але не можеш. Завтра ж виiжджаеш у регiони, тому що конкретна робота з виборцями на мiсцях е для тебе важливiшою, нiж пустопорожня балаканина i т. д. i т. п. Всi запитання – до прес-секретаря.
– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знае», – Андрiй присвиснув. – Так i виходить, хiба нi? І який я матиму вигляд, по-твоему?
Алiна пiдперла кулаком пiдборiддя:
– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?
Увiйшла покоiвка з тацею. Андрiй простяг руку за горнятком iз життерадiсною нетерплячкою дитини, яка гарною поведiнкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втiм, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навiть тодi, коли нiхто не займався його iмiджем.
– Знаеш що, Алько, – вiн вiдпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’емо каву. Без полiтики. Ми з тобою вже чорт зна скiльки не лишалися разом…
Це справдi так – iз втомленою злiстю подумала Алiна. Та й навiщо?
– …й поговоримо, як чоловiк з дружиною. Про друзiв, про батькiв… Як там твоi?
– Нормально, – вiдгукнулася вона. – До речi, треба було б зателефонувати.
Тут розмова «про друзiв i батькiв» зайшла в глухий кут. Покоiвка знову зробила занадто мiцну каву; вирахувати з платнi, iнакше не зрозумiе. Скривившись, Алiна проковтнула все, нiби мiкстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрiй пив повiльно, з задоволенням. Його довгастi очi посмiхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батькiв чи друзiв…
– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.
– Хто?
– Сашко Линичук, – iз зiтханням пояснила Алiна; з пам’яттю Андрiевi ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаеш, з тiеi компанii, де Герка з гiтарою… i Влад.
Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, нiби дiра в гуртожитковому диванi. Про це зараз не треба, нi в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчоi кампанii, перед жеребкуванням i нашестям журналiстiв. Хоча б Андрiй не…
– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?
– Грошей, напевно, – ii голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе вiн найближчих три мiсяцi не дiстане, я обiцяю.
– Ти найкращий у свiтi прес-секретар, – Андрiй вiдсунув порожне горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогоднi ночувала?
Оце так!.. Алiна мов збоку побачила своi очi – витрiщенi, як тарелi. Клiпнула, опанувала себе:
– А ти?
Чоловiк знизав плечима:
– Це моя справа. Я за iмiджем не добропорядний глава сiм’i, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що iмiдж рогоносця ще нiкому не допомiг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?
Вона повiльно хитнула головою. Дiйсно, не варто сподiватися, що вона зумiе усе – хоча б щось! – приховати вiд журналiстiв i, як наслiдок, вiд широкого загалу. Приватне життя публiчних людей – нiкому дотепер не вдалося визначити його межi, а отже, iх немае зовсiм. Звикай. Стривай, але як Андрiй?..
Нехай не думае, що все так просто.
– Домовилися, – вона взяла зi столика пульт i ввiмкнула телевiзор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб нiде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий клiп. – Як тобi? Подобаеться?
Змах величезних вiй кольору райдуги. Крiм них, на обличчi нiбито жодноi краплi косметики; звичайно, це лише здаеться. Їй уже тридцять п’ять. І трiшки хрипкий голос – п’ятнадцять рокiв тому вiн був не таким…
– Так, – сказав Андрiй.
Добре. Бездоганно володiе собою; а може, йому справдi байдуже.
– От i зателефонуй iй, ви ж товаришували, – Алiна посмiхнулася: будемо сподiватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…
І раптом вiн розреготався – дзвiнко, заходячись, як хлопчисько. Вiдiбрав пультика в дружини, додав гучностi, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок вiд фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсi з обожнюванням завмерла в екстазi Люба. Тодi плавно зменшив гучнiсть до нормальноi й нижче, до ледь чутноi. Обернувся; в очах танцювали бiсики:
– А не боiшся?
Алiна зiтхнула:
– Я ж тобi не одружитися з нею пропоную. Із символами нацii не одружуються, але спiлкування з ними пiдвищуе рейтинг. До того ж вона – випускниця «Мiссурi». А ота твоя руда – нi.
Андрiй ще раз посмiхнувся й вимкнув телевiзор:
– Я подумаю.
* * *
Пробка, подiбна до величезноi гусенi, витяглася проспектом i делiкатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водiй похмуро глянув на Алiну. Вона подивилася на годинник. Зриваються двi зустрiчi – i хай живе, треба лише дзенькнути й вiдмовитися. Тодi презентацiя – це вже гiрше, там мае бути кiлька потрiбних людей… але до неi ще пiвтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забiгти до офiсу. А поки що…
Вона вiдчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.
– Якщо зрушиться, iдьте в офiс. Я хочу прогулятися.
Алiна неквапом закрокувала проспектом, численнi автомобiлiсти з тугою провадили поглядом ii ноги пiд спiдницею посольськоi довжини. Добре, що нарештi весна. Хоча навряд чи вдастся ii як слiд розгледiти, цю весну…
