– Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?
– Та як поiхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немае, – зiтхнувши, одказуе Прiська.
– На чорта й краще! – одно свое Гркцько.
– Що ж там таке?
– Що? подушне! – грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.
– Не знаю, – каже, помовчавши, Прiська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…
– Та я цю пiсню не вiд одного чую! – перебив Грицько. – Лиха iх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!
– Чого ж ее так припало? – пита Прiська.
– Гаспид iх знае! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по iх ходи та збирай…
Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути; а коли розсердився – як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.
– А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився Грицько. – Душею наложиш через iх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.
– Що ж, як немае грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.
– Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по iх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..
А нема того, – слiдуе з тебе – i вiддай, коли слiдуе. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.
– Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здаеться, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?
– Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.
– Воно ж i даванню кiнець е… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi – не мiряно! З iх би i брали.
– Хiба не беруть i з iх? Думаеш, милують – беруть!
– Та не стiльки, як з нас. З iх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, – вороговi такого не пожадаеш.
– Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.
– Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна, – зло увернув вiн. – Давай вiхоть!
Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.
– То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб» ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неi.
– Скажу, скажу.
– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.
– Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! – сказала Христя.
– Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаi людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на свое мiсце.
Тяжка, пекуча туга облягла ii серце, важкi думки обсiли голову, ii довге життя розстилалося перед нею… Де ii радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й е; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не знать де дiлася; якi надii були – i тих немае; зосталася одна – дочку пристроiти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн iй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там – хоч вiчний одпочинок; а тут – нi спочинку немае, нi единоi одрадiсноi хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало iй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося iй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па ii душi, на кiстках, на серцi.
– Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печi, каже Христя.
– Його вже не буде сьогоднi, – промовила глухо Прiська. – I то – спочити… – i, протягаючи своi синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки iй лущали; сама вона стогнала.
Христя глянула на матiр, провела ii поглядом аж на пiч – i на серцi у неi похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!
Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; iй не раз чувся i ii задавлений плач.
– Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав iх своiми жалiсливими заводами.
II
Недарма журилася Прiська; недарма цiлоi ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приiхав ii чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у ii серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приiхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, – нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неi гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.
На другий день пiшла розвiдувати по селу – хто приiхав? розпитувати – чи не бачили де-небудь ii Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. «Куди се?» – питався Дмитро. «Додому». – «Хiба спродався?» – «Спродався», – одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. «А то що мете?» – спитався Дмитро. «То не про нас мете!» – смiючись, одказав Пилип. «А про кого ж?» – «Про тих, що в ридванах iздять та бояться холоду», – i, зареготавшись, пiшов собi геть.
Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi ii Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поiдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi iздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… «Як дров тих наскладано у полiцii!» – додав Петро Усенко.
Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужуе: щодня iде подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.
– Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертаеться, – плачучи, одказуе Прiська.
– Винокурню закурив, мабуть! – доiдае Грицько. – Усi уже вернулися, а його немае.
– Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.
– Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне iй голки заганяти… все про хлопцiв iй плеще. Христя знае, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.
Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори – один у найми дае, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'е, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: «Нi за що не вiзьму Хiврi». – «А кого ж тобi? Попiвну яку?» – «От, – каже Федiр, – гарна дiвка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що мае?» – грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.
З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадае до Христi; не так вона до нього, як вiн до неi липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузуе з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiею сiм'ею З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне iй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що iй казати? Чи iй тепер до тих хлопцiв, коли у своiй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неi.
– Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…
– А ти глядиш за своею дочкою? – грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
– Гляди вже ти краще за своiми дiтьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.
– I навчу!.. навчу! – гукае Грицько.
– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, – не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
– А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаете хлопцiв заманювати та чарувати.
