Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла ii.
– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!
Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.
– А ви й не примiчаете, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!
Прiська зирнула; досада ущипнула ii за серце.
– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за iх.
– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.
– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще радiло ii серце, коли вона придiвала iх; коли вони, мов вилитi, обхопили ii ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своiми, хоч ii i на заказ шитi», – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узуе iх, як усi будуть заздрити iй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела ii очi на iх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився iй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили iх.
– З якоi речi iх продавати? Це моi… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно свое Христя.
– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила iх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукуе та виводить нитку за ниткою: Христя довбаеться над мережкою… Чутно, як у тii веретено сюрчить, а в другоi шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тii нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до iх прийде i чого?
– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.
– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.
– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.
– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немае нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.
– Отак, як бачиш: сидимо та сумуемо, – каже Прiська.
– Ми се недавнечко пообiдали. Мале мое заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?
– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякуе Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здаеться, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.
– Де ж ви були?
– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха ii мова; мовчки слухали ii Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…
– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.
– Бог з вами, тiтко! – умовляе Одарка. – У вас он дочка; треба ii до ума довести, треба ii пристроiти. Хто об iй потурбуеться без вас?
– Добрi люди, Одарко, коли вони ще е; а немае – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то ii дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, iй здавалося – то само лихо глухо бубонить своi жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiе з гiркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зiтхаючи, думае вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своеi роботи. Одна Прiська не перестае, не вгавае…
– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немае; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немае; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiе дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!
I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.
– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якоi вам риби треба? Солоноi? Оце завтра або пiслязавтра поiде Карпо у мiсто; я йому дам своiх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.
– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!
– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?
– Та й на копу буде.
– Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде – берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не iсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, – досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.
– Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: «Скинь та положи: поки новi – бiльше дадуть за них…» Так мое серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.
Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, своi молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. «Мана, – думалося iй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своiм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаеш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…» I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.
Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собi Прiська.
IV
Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчае його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху е, та нiкому iсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадуе Пилипа – i плаче… Де вже та iжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. За Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi – i невеселi полягали спати.
Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллеться з неба, вiдбиваеться на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: е морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чуеться i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоiть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються ii, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неi лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiем та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де ii, Христi?
– Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, – сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.
– А менi про те й байдуже, – одказала Христя.
– От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.
Христя озирнулася. Прямо до iх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.
– Здоровi! З празником! – привiтався вiн, пiдходячи до гурту.
– Здоровi! – одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…
– Отак обiйди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька таранкувата Педоря.
– Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! – одказала Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкае, а вiн, як реп'ях той, учепився.
– Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.
– Та то Педоря завидуе тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, – Засмiялася Горпина.
– Вiн, здаеться, незабаром буде за всiма, як той цуцик, – одказала понуро Христя.
