задосить свiту.
Але перспектива —
уже затвердла.
Сонце йде за лiс.
Вiддати iншому свою любов —
то справжнiй егоiзм.
То вже наполовину бути мертвим.
Егоiстична – смерть.
Перегортаю сторiнки книжок…
О, тим i дорога!
X. 1969
III
Вчися чекати, друже,
вчися чекати.
Ластiвки на електричних дротах,
почорнiлi од синi неба,
ще наслухають стумнi струми землi.
Ще пiдслiпi вiкна
за тисячi проминулих лiт
не витворили своеi духовностi.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручнiй западинi екзистенцii.
Ще потерпае вiвериця
битий горiх
брати з твоеi руки.
Зарана, друже,
власним пiддатись пристрастям.
Тiльки так:
вияви – самострати.
Кам'янiй. Кам'янiй. Кам'янiй.
Тiльки твердь знае самозбереження.
III. 1969
* * *
Учора, як мiж сосон догоряв
мiй день домашнiх клопотiв, я думав:
життя – занадто довге задля нас.
Червонi конi пристрастi давно
вiдцокотiли брест-литовським трактом.
Ось вийди в нiч – нiде тобi нiкого,
лише й живого – шлюбна служба псiв.
Вже сни, моi заблуканi телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорнiле поле
безмiрне, як голодний спокiй мiй.
Лише кипить у ключ поранне небо,
усипане пiтьмою гайвороння,
i крику пересохлi фiолети
нагадують про тисячi смертей.
Вже тлiн протяв мою охлялу душу,
не висвiтлену спалахами рокiв,
а сто ще ненароджених нащадкiв
менi й дихнути вiльно не дають.
Вiдшумувало вiчне верховiття,
де прозелень наiвна, де суцвiття
довiрливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.
Добутися б до п'ятницi, на тиждень
бодай хоч раз пiрнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пiтьми. Хай буде снiг
i хай на лиця падае схололi.
Ти тут. Ти тiльки тут. Ти тут. Ти тут —
на цiлий свiт! І поединчим болем
обперся об натужнi крони сосон.
А стогiн iхнiй, вiчнiстю пропахлий,
вивищуе покари до покор.
X. 1963
* * *
Менi здалося – я живу завжди.
Неначе в снi було мое дитинство.
Неначе в казцi я пройшов цей вiк,
i мiй вiнок, де квiтло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Прозора незглибимiсть пойняла,
оплiвши плеском лоскотним промiння
дитинне серце. І забутим ранком човном
безвесельним замрiвся свiт.
Вода застигла. Сонце вiдтремтiло.
Дитинство загубилось серед дня.
Той день – марудний день! Забатожiли,
завирували, пролились шляхи,
i рiдна хата попливла за плотом
i попливла iз горла гiркота.
Весна! весна! – вiд поночi до рання.
Весна – в вiкно, на дах, на капелюх,
весна в колючi вороновi гнiзда,
весна на кригу i вiд берегiв —
на течiю, на вир, на чорториi
весна правуе серцем, як веслом,
весна збiгае i збiгають роки,
