вже й вечори попереду бiжать.
Розвиднiло на бiлому паперi.
На цiлий аркуш видовжився день.
І днi подовженi замиготiли
в моему вiдривнiм календарi.
ІХ. 1963
З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ
Добридень наш – гiркаво-запахущий,
осотом i щирицею пропах.
Курiе порох. Недалечко – шлях.
Зобiч од нього – сизi райськi кущi.
Подертий бриль на головi. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобi за редьку гiрше надокучить.
А потiм глухо загуде гудок
парокотельнi – й свiт тобi розвиднiе,
як озоветься наш городнiй бог
своiм ласкавим i гiрким «добриднем».
Вiн iз спецiвки вийме хлiба шмат —
i рiдний степ рiднiшае стократ.
VII. 1966
* * *
Я знаю —
ми будем iще не раз бродити з тобою,
слухати лiс притихлий,
старих i мудрих сорок,
вирiзняти гудки азотнотукового заводу,
чути пострiли на мовчазному полiгонi,
i, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена мiж роботою i дозвiллям —
вечiрньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою i театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена i чужа,
розграбована на всi своi сто шiстдесят сантиметрiв зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздарованi уста, очi, пам'ятi,
погляди, губи, плечi,
розшукаемо все – до найменшого панiгтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цiльною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немае,
ти виповнюешся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростае гудками, пострiлами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши менi велике нащулене вухо —
вiдчути визубренi
твоi пiдбори самотнi.
X. 1962
* * *
Ранiш ти лаялась, а нинi докоряеш.
Так гiрко-гiрко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий снiг. І вже не можна,
i просто грiх – кричати досхочу.
Снiг хоче спати. Влежаний, вiн вже
не пам'ятае голубу дорогу
з небес i до землi. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидiнь. Хоч солов'iв
байками не годують – цiлу зиму
прожив один, то й сняться солов'i
i все виспiвують солодку колискову.
А голову зведеш – i тлiнню тлять
недобудованi новобудови,
мов замок спалений. Однi бiйницi
чи то, пак, вiкна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфiнплан?
І нам любовi досi не затвердять
кербуди, коменданти, будiвельники
i кубатура наших двох сердець?
Жалкi вiтри всю наскрiзь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твiй голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом – i вгрузне в берег
наш чорний плiт. І там уже – до дiдька
i там уже – хоч лай, а хоч – кори.
III. 1964
* * *
А скажи – Модiльянi був iдiот? —
допитувалась вона,
