у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, анiж буть собою,
бо ж нi зубила, анi молотка.
О Боже праведний, важка докука —
слiпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому свiтi – лиш кавалок муки,
отерплий i розрiджений, мов ртуть.
X. 1968
* * *
Справляю в лiсi самоту.
Берези у водi по горло,
мов риби, трiпаються, чорно
в очах. І ластiвка проворна
вгорi прокреслюе мету.
Справляю в лiсi самоту.
Гривастi сосни, як пантери,
спокiйнi в лютi. Атмосфера
грiха – в причаених печерах,
ялин отiння – наче негри.
А попри стежку день потух.
Агу – агов! Блакитний свiте!
лиш листя золотi привiти,
лиш вiльхи шерехи на вiтрi,
лиш карих лип смеркальнi вiти,
тут поночiти, там ще днiти.
І що я розпачем зову?
Не так живу? Не так росту?
І вiдкриваю свiт – не так я?
Прокльони – навзаем вiддяки?
Ще не збагнув? Вони однакi.
Вода – як вурда переляку.
Справляю в лiсi самоту.
X. 1968
* * *
Вже котрий це до тебе лист —
не знаю.
Я пишу i пишу, не наважуся вiдiслати.
І лягають лiтери на папiр,
мов снiг землю мережить,
щоб небо
прояснiло до ранку.
Не боронь менi – чуеш? —
Не боронь менi втiху таку —
зрiдка писати листи,
розмовляти й радитися з тобою.
Повiр – я не буду надокучати.
* * *
Нам не бачитись бiльше?
Я це чула: щось обiрвалось,
так, як з канату
обриваеться альпiнiст —
головою вниз, у провалля,
я це чула (передчуваемо
завжди втрату),
так, як чують
наближення материнства.
* * *
У нас тепер провесна в селищi —
десь гавкае песик —
методично, немов коваль
маленьким молоточком вистукуе,
проревiв, пронiсся, мов мотоцикл,
ревом пiдперезавши вулицю,
реактивний лiтак.
Пiвнi, мов лезом,
морозне повiтря прорiзують,
а вiд шахти чути гудiння
вентиляцiйних моторiв.
* * *
Нинi в лiсi блукала,
наслухаючи свiт,
i на стежцi,
котрою колись ми з тобою бродили,
наслухала забутi звуки
твого голосу.
Там усе, як бувало,
тiльки тебе… пробач —
ти уже спохмурнiв? Не треба,
я бiльше нi слова. Пробач.
* * *
Весна йде несмiливо.
У лiсi ледь першi пролiски
зойком вибухнули з-пiд снiгу.
Ми тут часто збирали iх
разом.
Ти ще пам'ятаеш? Даруй.
