коли я вправними, як у пiанiста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
– Такий же iдiот, як i всi в цьому свiтi, —
повчав я, обiймаючи
успокоенi вибухи ii сiдниць.
– Розумiеш, старий, я часто думаю
про незвичайнiсть мистецтва.
Це зайва розкiш.
– Так, мистецтво – то завше надмiр, —
вiдповiдав, вицiловуючи колiна.
– Але надмiр лише й рятуе нас вiд убогостi.
Смертним полишаеться едине:
бодай маленький надмiр —
У вiрi,
у звичках,
у смаках,
просто – в примхах.
– Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш дiло,—
повторював,
клацаючи зубами од пристрастi.
– А коли в нас народиться доня,
ми кластимем iй в узголiв'я тiльки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
– Так. В узголiв'я i неодмiнно —
троянди, – не своiм голосом
я погоджувався покiрно.
– Яка докучлива муха —
дзижчить i дзижчить.
Убий ii, любчику.
IV. 1968
* * *
Яка любов! Минула цiла вiчнiсть,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе i пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келiю, мiж вiт
журливоi берези. Ждати буду
якiсь незвiданi чуття приблуднi,
де цнота обертаеться на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там i радостi нiмоi —
всiма грудьми вiдчути довгий борг
перед минулим з бiлим узголов'ям,
де ще струмуе двiйко чорних кiс
i двiйко довгих рук, пiтьмою п'яних,
i двiйко уст, од пристрастi захланних,
спроваджують зненацька пiд укiс
староi цноти. Пiд печаль i пiд
крило якоiсь грiшницi святоi,
що дарувала нам такi покоi,
де спать не сором i любить – не встид,
де можна все забрати i вiддати,
i серед ночi стратити межу
собi самому.
… В друга, в жiнку, в матiр
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.
VII. 1965
* * *
Присмерковi сутiнки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьованi хорали
геть менi дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорi.
Виглядаю долю довгожданну,
а не дiжду – вибуду iз гри.
Аж i гра: лiтають головешки,
зуби клацають пiд iдiотський смiх.
Регочи на кутнi – буде легше
(а як буде важче – теж не грiх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
але перейти – не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на лiктях, поповзом – дарма,
душу хай обшмугляю об камiнь —
все одно милiшоi нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тiльки й знач
i якою барвиться сльоза.
X. 1968
* * *
Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрiшним iз тавром зажури
все б'юся об твердi камiннi мури,
як iхнiй раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
