жаль – брижиться.
На цiм боцi стаеш, мов матiнка
народила, випрямила до губ.
На цiм боцi – все на одну мiрку.
Все – плазуе.
V. 1964
* * *
Лiс випустив мене з своiх обiймiв,
степам вiддавши лагiдно. Пiшов
глибоким снiгом. Нi дорiг, нi стежки —
все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях,
коли ти сам, мов дерево, котрому
верхiв'я зрiзане. Коли тобi
якийсь неспокiй душу облягае,
ще й примiтае вiхола слiди!
Іти б i йти – до паморочi. Доки
десь не впадеш, простерши уперед
отерплi руки. Я тебе шукав,
посестро-зраднице, ворожко Зимо!
* * *
Не вiдволодати душi —
бiль груди перерiс.
Єдине: хочеш – задушись
чи – головою вниз.
Один! Один! Як е – один,
один – на цiлий свiт!!!
І усамiтнених годин
цей опiвнiчний лiд.
Як сонце посмерку пече!
Як приском обдае!
І так повiльно час тече,
i так – життя твое.
Ой жаль стоiть по всiх кутках,
ой фiолетний жаль,
i трясця садить гопака,
i вурдиться печаль.
Вже не знайтись межи поразк,
хоч сто мене – в менi,
коли у грудях – сто вiдраз
i кожна з них – до днiв,
котрi прожив, припавши ниць
до болю. Ридма – рiс
(так хмара плаче – горiлиць
i так – чумацький вiз).
Сни самознищення i сни,
де тiльки самолють.
Смертельно-хорi кажани
об архiтрави б'ють.
Затята, проклята, мовчить
вiдьомська довга нiч.
Лишень пiд ранок прокричить
пiтьмою п'яний сич,
несповна розуму.
X. 1965
* * *
Сто рокiв, як сконала Сiч.
Сибiр. І соловецькi келii,
i глупа облягае нiч
пекельний край i крик пекельний.
Сто рокiв мучених надiй,
i сподiвань, i вiр, i кровi
синiв, що за любов таврованi,
сто серць, як сто палахкотiнь.
Та виростають з личакiв,
iз шаровар, з курноi хати
раби зростають до синiв
своеi Украiни-матерi.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована вiками,
i не скарать тебе душителям
сибiрами i соловками.
Ти ще виболюешся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута i непокiрна,
ти випросталася для волi,
ти гнiвом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремнi дверi.
І радiсним буремним громом
спадають з неба блискавицi,
Тарасовi провiснi птицi —
слова шугають над Днiпром.
VI. 1963
* * *
Звiром вити, горiлку пити – i не чаркою, поставцем,
i добi пiдставляти спите вiрнопiдданого лице.
І не рюмсати на порiддя, коли твiй гайдамацький рiд
