(що вчинить вiчний недоросток,
як щось блукае пiд вiкном,
страхае великоднiм постом?)
Всi прогрiхи минулих душ,
напевне, ще вiд неолiту
ввiйшли у серце, оповите
грiховнiстю. Його не руш,
його не руш, бо протече,
печерними дмухне димами,
котрi збиралися вiками,
туманячи твоiх очей
голоднi пройми. Вiд народжень
нам кожному душа болить
за тим, що досi нiби спить,
а нишком научае; врочить,
наказуе: i мста, i мста —
за довгу нiмоту розплата!
(І в кожному готуе ката,
так, нiби помста – це мета).
Ми вiд народження берем
правiчний грiх. І день проворний,
заледве крила розпросторить,
вже видаеться тягарем.
(Колись лихий тебе поплутав,
узяв за друга, мов наймив).
Обмежень кригою окутий,
ти мiж бажаннями зблудив.
І хай нова доба гряде —
в нiй мезозою темнi душi…
Старi грiхи епоха душить
i людство душиться, в Едем
даремне прагнучи…
1968
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
(цикл)
Але що ж робити живiй душi у цiй державi смертi?
В. Мисик
І
За роком рiк росте твоя тюрма,
за роком рiк пiдмур'я в землю грузне,
i за твоiм жалiнням заскорузлим,
за безголiв'ям – просвiтку нема.
Живеш – i жди. Народжуйся – i жди.
Жди – перед сконом. Жди – у домовинi.
Не назирай – лiта збiгають згiннi
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, нiби равлик,
вiд вибухлоi злостi занепалий,
не можеш межi болю осягти.
А свiт весь витих, витух, вiдпалав,
не вгамувавши вiковоi спраги.
Вiн висмоктав iз тебе всю одвагу,
лишив напризволяще i прокляв.
II
Живi – у домовинi. Мертвi – нi,
хоча тюремним муром всiх притисло.
Прадавнi роки, мiсяцi i числа
перебирають у живiй трунi.
Сомнамбулами бродять щонаймертвi.
І так iм хочеться межи чужих кiсток
свiй непомiтний вiднайти куток,
щоб там боятись смертi.
III
Свiт – тiльки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долi – не збагнеш.
Бездомний, хоч – то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж – без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дрiт.
О Боже, винеси! Руки обидвi,
немов вiтряк, з зорi i до зорi
блукають, шастають – анi тобi рятунку,
анi тобi розрадоньки. Самi!
І самоти згорьованi дарунки —
рожевi панти досвiтку з пiтьми.
Свiтанок – свист мигтючий.
IV
Задумалася свiчка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
i голова в руках.
Розiп'ятий на рами
сосновому хрестi,
звiряеш самотi
днедавнi тарарами.
Загублений мiж днiв,
