Нашорошений пролiсок,
Туги синiй вiстуне,
Годi смутку! Землi пора
Молодою квiтчатись!
Нашорошений пролiсок,
Зупиняй подорожнього,
Хай схиляе чоло свое
У доземнiм поклонi.
Нашорошений пролiсок —
Мов дитячий несмiлий крик:
Бути радостi на землi,
Доки пролiски дзвонять.
* * *
Їй-богу, так, напевно, мае бути,
Щоб наступала нiч i день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолотi трав.
Щоб я мужнiв, мiнився i зростав,
І встиг пiзнать, любити i забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тiнь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…
І вiдiйшла. І скоро вiдiйшла —
В глибiнь. За обрiй. В морок. У дiброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вiрити? Що благо – тiльки ждати?
* * *
Ловить кожне вiкно по сонечку.
Кожнi очi людськi.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще – в косах,
в пiснях заплетено.
А високе чоло?
А вологi губи?
А вимитi росами дерева?
А пряжка мiлiцiонера?
А багнет караульного?
А мiднi емблеми на
гембльованiй головi?
Всюди – сонце.
* * *
Тобою я ввесь проранений.
Вигойдуе серце гнiв.
Любив. Та любов не вигоюе,
Бо й зцiлитись не хотiв.
Любив – як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав розплати.
Даремно. Не заслужив.
Анi прощення. Нi чемноi
Вiдмови – анiчогiсiнько!
Як пiсок на зубах – щемiв
На серцi вiйсько.
Воюйте ж мене, воiтелi!
Вам треба – я можу завити,
Вам треба – я зможу за вiтром
Лiтерами розгубитись мiж тител.
* * *
В понедiлок зустрiвся з дiвчиною.
У вiвторок – поцiлував.
За першим разом – образилась.
За другим – мовчала.
В середу освiдчувався в коханнi.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак – порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав, але
не прийшов i в недiлю.
* * *
Накрапив нам дорогу пiзнiй глiд,
земля осiння пiд ногами стогне,
i сонце огненне
лиша на вiттi червiньковий слiд.
Хай вечiр жовтня жовтий i зелений,
та багрянiе вечорова даль.
Чиюсь печаль
пронесли на крилi у тренах
останнi журавлi…
А ми з тобою палимо багаття,
набравши хмизу. І при цiм вогнi
виводить тушшю силуети нiч
скорботна i розiрвана на шмаття.
І видалося на едину мить,
що нiч горить, i ми горим, i небо,
розпечене, вже рятувати треба,
бо спалахне й одразу догорить.
Що нiч, мов магма проплива розплавлена,
