– То ж Новий рiк, мамо…
– Який Новий рiк?!! Який менi в чорта Новий рiк?!! Понабивають черева, понапиваються, як свинi – ото Новий рiк?!! Ото празник?!! Та ще в мене пiд хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б i сама iм пельки позатикала! Тьху! Нечестивцi!!!
– Ма!..
– Шо ти менi мамкаеш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш – пестиш, як воно ще поперек лави вмiщуеться, а тут – на тобi!!! Та я тебе, анчихристе!..
Через хату полетiв шматок глини з печi i влучив хлопцю прямо в шию. Навiть дуже боляче, якщо враховувати немiчнiсть його староi паралiзованоi матерi.
– Анчи-хрисс-сс!.. – баба горлала щось зовсiм малозрозумiле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.
Хлопець устав.
Ви не уявляете, як йому все це набридло.
Їi розбив грець уже рокiв зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цiеi думки – «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко – звичайний сiльський коваль i глибоко порядний син – хотiв смертi своiй матерi. Не будьте ошелешенi – таке життя. Вiн намагався ii не помiчати, бути нiби осторонь, бути чужим у цiй домiвцi… У цiй долi…
Страшна й зла людина його мати – так казало все село, добавляючи – вiдьма. Так вважав i сам Іван.
Вiн уже давно осторонь.
Осторонь самого себе.
Все життя коту пiд хвiст!
Все.
Вiн, Іван – нiхто.
– Чого ти рипаешся?!! Чого? Пiр’я пiднiмаеш?!! Ще всиплю! Ще!
Хлопець уже не слухав матерi.
Втупився очима в псалтир i вiдчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.
Ще трохи, i вона лусне.
Ось уже не видно церковних розписiв у пошарпанiй книжечцi, i губи шепочуть геть не те:
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Суворо в такт молитвам…
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Вона сьогоднi прийде.
«Боже, iй же холодно! Надворi такий мороз…»
– Нi! Їй не холодно, – вiдповiдае внутрiшнiй голос. – Їй нiколи не холодно, iй нiколи не боляче, iй нiколи…
«Мовчи!» – Іван.
– Глянь – уже полунiч! Дивись на двiр – уже полунiч!!! – внутрiшнiй голос, псалтир…
«То й що? Мало хто швендяе пiсля полуночi!» – Іван.
– Ти знаеш, що для когось це – ПОЛУДЕНЬ! Ти знаеш, що таке НЕЧИСТЬ!!! – внутрiшнiй голос.
«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»
– Вона – мрець!
Де не взялись три Анголи
Та й взяли тi ризи на крилята,
Та й понесли тi ризи на небеса…
ІІ
Максим Безрiдний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькi обози й наспiвуючи при цьому свою улюблену дурнувату пiсеньку. Вже вечiр скоро…
Ой да похилилась над Роменкою калина
Ой да вiдцуралася коханая дiвчина…
Ех…
«Сiрко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих двi доби обертаеться в похиленiй козацькiй головi.
«Сiрко був неправий!»
«А менi байдуже! Най ганяе татар по Дикому Полю, упиваеться самогоном i розказуе онукам побрехеньки про характерникiв! Лiт так через десять… Якшо доживе… Сiрко слiпий, глухий i дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти своi п’янi очицi i вгледiти розрухи та безчинства козацькоi старшини – сотникiв i полковникiв! Чим були хужi ляхи вiд цих хрещених бусурманiв?! Та яка до чорта рiзниця?!! Нi я, нi Сiрко вже iм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг пiд пишною назвою – «Запорозька Сiч»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув i вдарив по стременах. Вiн наче тiкав, i наче за спиною була цiла орда татар чи вся польська армiя з королем на чолi. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький вiз – чоловiк iз п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно i намагалися пiдняти.
– Аллах акбар!!!
Максим на ходу, не спиняючи коня, iз силою потягнув за вуздечку i не те що перескочив – перелетiв над юрбою людей.
Ззаду почувся якийсь скрик i брудна мужицька лайка.
«Бiсовi дiти… Я б вам голови на оцi шаблi посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Вiн роздратований.
«Сiрко був неправий…»
«Сiрко був неправий…»
Ну а в тоi дiвчиноньки бiле-бiле личко,
Зростом лиш вона не дуже – зовсiм невеличка…
