Хтозна…
Вiдомо тiльки, що Тарас наклав прокляття…
А ще вiдомо те, що от такими зимовими днями та вечорами пiд тихий трiск церковноi свiчечки вiн розказував Максиму про Бога, Бiблiю, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомiв чи таемниць, а дiд зiтхав i часом не витримував, кажучи:
– Хлопче… Якщо тобi потрiбнi «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, i вона тобi iх покаже, ще й тебе iм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!
Учень замовкав i тупив очi у землю. Йому все одно було не зрозумiти – молодiсть, знаете, кров грае. На наступному зайняттi той знову починав:
– Але ж, учителю Тарасе! Просто з цiкавостi – е ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильнiше за всi iншi на свiтi?..
Дiд зiтхнув.
– Є…
– І як воно звучить? Ну знову ж таки…
– ВІРА.
– І все? Та я ж знаю це слово!
– Усi знають, та майже нiхто не користуеться…
– І це найсильнiше?..
– Нi. Є ще…
– А яке?
– НАДІЯ.
– Тю… А ше сильнiше?
– ЛЮБОВ.
Приходив хтось нiччю – в оселю не завiтав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дiд запрошував.
ІV
Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сiльських вечорницях чи то в кiнцi лiта, чи то на початку осенi – це не так i суттево. Що, власне, становили собою тi давнi забави? А те, що й нинiшнi: хтось грав на бандурi, хтось спiвав пiсень, хтось цiлувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по мордi – такi гулянки…
Іван завжди стояв осторонь – усi мiсцевi дiвчата вважали його не бiльш як нiкчемою, тюхтiем.
Та вiн i сам себе таким вважав…
Йому взагалi нiяка з тих дiвок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селi – вже й на шию вiшаються, а ти так хоч iз ласкою, хоч iз нахабнiстю – iм на тебе плювати!»
Отак.
Але тут з’явилася ВОНА.
В один iз днiв, – незнайома дiвчина, що стояла осторонь, так як i вiн, Іван.
І був у неi такий прекрасний задумливий погляд…
Важко сказати, як власне вiдбулося те iхне знайомство. Важко тому, що вони й самi цього б не сказали – просто все сталось якось так само собою, наче увi снi.
І тiльки потiм Іван дiзнався ПРАВДУ…
Вона прийде сьогоднi.
Вона прийде, Іване, з твоiх жахiв.
І нiхто вже не поверне назад цю жахаючу реальнiсть.
Мати вже сплять.
Іван дивиться, як летять за вiкном снiжинки – одна за одною, як химерно вони вплiтаються у картинку на склi i як поволi пiдiймаеться хурделиця…
На столi тремтить свiчечка – ВОНА ПРИЙДЕ.
Іван пише щось на склi – вiн служить помiчником у дяка на празники та по недiлях, тому трохи письменний.
Пише поволi, але впевнено.
Вимальовуються лiтери, але цiлком слова ще не прочитати.
«Мислiте»
(Не можу бiльше, кохана)
«Иже»
(Я все частiше думаю про смерть)
«Рци»
(І про нашу з тобою любов)
«Он»
(Щось чорне у мене в душi росте i росте)
«Слово»
(Менi дуже боляче, кохана)
«Люди»
