Проклятi рубiни. Книга перша. Стилети Борджiа
Андрис Лагздукалнс
Льолька, молода журналiстка з Киева приiжджае до Анже (Францiя), для участi у фiналi лiтературного конкурсу. В цей час невiдомий, скоюе серiю вбивств. За брехливим доносом, Льолька, потрапляе у коло пiдозрюваних i опиняеться за гратами. Щоб зняти з себе звинувачення, i здобути перемогу в конкурсi, героiня починае власне розслiдування.
Андрiс Лагздукалнс
Проклятi рубiни
Книга перша. Стилети Борджiа
Пролог
Передмiстя Потсдама, Нiмеччина, осiнь 2007 року
Нудний осiннiй вечiр, пронизаний рясним дощем, спустився на вкритий раннiми сутiнками Потсдам. Вогкий пiвнiчний вiтер ганяв вулицями, освiтленими електричними лiхтарями, опале мокре листя кленiв i платанiв. Вiтер жбурляв ним, немов хлопчисько-шибеник камiнцями. Листя летiло у вiкна будинкiв. У обличчя квапливих перехожих. У лобове скло поодиноких авто, на яких втомленi денною працею городяни, поспiшали повернутися до своiх осель, щоб у спокоi домашнього затишку випити гарячого чаю або запашного глiнтвейну.
У такий вечiр не хочеться галасливоi компанii в улюбленому пабi з кухлем «Баварського» у руцi. Не хочеться розмов про полiтикiв та цiни на продукти, що зростають, про натовпи бiженцiв, якi заполонили улюблену Нiмеччину. У такий вечiр добре сидiти вдома, у крiслi бiля камiна, вкривши ноги шотландським пледом, з цiкавою книгою в руцi. Дрова весело потрiскують у камiнi, поруч витягнувся на весь зрiст пес, пiдставивши пузо до тепла, що йде вiд вогню. На невеличкiй канапi зручно влаштувалася дружина з в'язанням. Дiти замкнулися в своiй кiмнатi, поринувши у спiлкування з друзями в мережi. Тихо, не вiдволiкаючи, бурмоче ведучий з екрана телевiзора, читаючи прогноз погоди. Тепло та спокiй огортають житло й осiння негода, що залишилася за вiкном, вже не торкаеться оголеноi шиi в завитках шарфа, вже не холонуть без рукавичок пальцi рук i рiзкий пiвнiчний вiтер не намагаеться просунути в складки одягу своi крижанi пальцi.
Двое чоловiкiв розташувалися в невеликiй вiтальнi, на першому поверсi двоповерхового типового будинку в передмiстi Потсдама. Рокiв двадцять тому цi будинки були частиною житлового комплексу для офiцерiв, якi входили до складу обмеженого контингенту радянських вiйськ у Схiднiй Європi. Пiсля об'еднання Нiмеччини, вiйська пiшли геть, а будинки перейшли до мунiципальноi власностi. Котеджi розпродали на торгах. Новi мешканцi, кожен у мiру своiх можливостей i смаку, намагалися змiнити зовнiшнiй вигляд однотипних будiвель. Власник описуваного будинку теж доклав чимало зусиль, щоб надати своему житлу статечний вигляд. Але внутрiшне оздоблення вдалася йому набагато краще, нiж зовнiшне.
Інтер'ер будинку був витриманий у класичному стилi, притаманному початку минулого сторiччя. Стiни були вкритi рiзьбленими дубовими панелями, прикрашенi химерним готичним вiзерунком. Темнi, в тон панелям, меблi, килими та бронзовi статуетки на бюро й камiннiй полицi надавали оселi вiдтiнок старовини, роблячи ii бiльш схожою на замiську садибу заможного бюргера минулого столiття, нiж на звичайний житловий будинок.
Кiмнату, яка, судячи з усього, правила власнику будинку за кабiнет, освiтлювали багаття розпаленого камiна i три свiчки в ажурному бронзовому свiчнику, що стояв на столi.
Поруч зi свiчником, тьмяно мерехтячи холодним блиском металу, в розкритому шкiряному чохлi, обробленому темно-червоним оксамитом i срiбними завитками, лежали дев'ять стилетiв.
Мистецтво старовинного майстра, який виготовив клинки кiлька столiть тому, приваблювало погляд точнiстю своеi роботи й своерiднiстю орнаменту. Тонкi трикутнi леза, що розширювалися та переходили в рукiв'я, своiм виглядом випромiнювали небезпеку. Самi рукiв'я були виконанi у виглядi переплетених змiй, що обвивали стебло троянди. Оздоблювали iх темно-червонi рубiни розмiром з велику вишню, закрiпленi в пелюстках напiврозкритих металевих квiтiв.
Перший з чоловiкiв уважно розглядав стилети, час вiд часу беручи один з клинкiв до рук, вивчав його поверхню за допомогою лупи, звiряючись з описом у каталозi, розкладеному в нього на колiнах.
Другий чоловiк, з властивими арiйцями суворими рисами обличчя та головою, прикрашеною чудовою чуприною сивого волосся, прикривши очi, не поспiшаючи тягнув коньяк з пузатого келиха.
Нарештi, молодший з чоловiкiв, який, судячи з дiлового вбрання, був вiдвiдувачем, вiдклав убiк каталог i лупу.
– Все збiгаеться, гер Штофман. Все збiгаеться. На одному з лез ми маемо пам'ятне гравiювання, на iнших – тавро майстра та фамiльний герб Борджiа, – вiн задоволено усмiхнувся. – Скажiть, будь ласка, як вам вдавалося стiльки часу зберiгати цей скарб у таемницi й жодного разу не дати про себе знати?
– Все надзвичайно просто, – лiтнiй чоловiк вiдкрив очi та поблажливо глянув на спiврозмовника. – Довгi роки життя в НДР[1 - НДР – Нiмецька Демократична Республiка. Держава в Схiднiй Європi, що утворилося в 1945 роцi пiсля роздiлу Нiмеччини. Припинила свое iснування пiсля об'еднання Нiмеччини.] привчили мене дотримуватися обережностi. Та й особливоi потреби у грошах не було. Але ось днями лiкарi озвучили дiагноз – i я зрозумiв, що готовий помiняти цей, як ви кажете, скарб на продовження мого життя. Серце, знаете, зносилися.
– Так це не дивно, з погляду на вашу колишню службу.
– Ви маете рацiю. Служба в Stasi[2 - Stasi – Розвiдувальна служба в НДР, аналогiчна КДБ, ЦРУ, «Моссад». Скасована пiсля об'еднання Нiмеччини.] нiкому з нас не додала здоров'я. Менi шiстдесят вiсiм, але я здоровий i повний сил, ось тiльки серце пiдводить. Пiсля операцii я сподiваюся прожити не менш цiкаве життя ще протягом кiлькох десятилiть. Придбаю яхту та вiдправлюся в навколосвiтню подорож. Хочу нарештi подивитися на свiт очима туриста.
– Та ви романтик, гер Штофман.
– Усi розвiдники – романтики в душi. Пошук нових вiдчуттiв, гарнi жiнки в екзотичних краiнах, небезпечнi ситуацii, все це викликае викид адреналiну в кров, – чоловiк усмiхнувся. – Так скiльки готовий викласти ваш клiент?
– Один мiльйон британських фунтiв стерлiнгiв.
– Смiшно. На будь-якому з аукцiонiв ви пiднiмете в двадцять, а то й в тридцять разiв бiльше. І ще – я зовсiм не маю вiри, що ваш клiент з доброi староi iталiйськоi родини, яка несе в своiй кровi ДНК Чезарiо Борджiа. Ви так, на мою думку, справжнiй британець, або мiй спiввiтчизник. Хоча ваш акцент говорить на користь Лондона. Але акцент справа наживна, кому, як не менi, про це не знати.
– Я можу бути родом навiть з Китаю. Яке це для вас мае значення? Не я, а мiй клiент купуе ваш товар. Адже у вас не виникло бажання виставляти стилети на аукцiон i мiй клiент теж не збираеться iх продавати. Вiн витратив багато рокiв на iхнi пошуки, заради того, щоб повернути цю сiмейну релiквiю.
– Шановний пане! Яке таке бажання? Хто я в цьому свiтi? Вiдставний майор спецслужби, краiни що не iснуе? Я та аукцiон! Ха-ха-ха! Не смiшiть мене. Почалися б запитання. Нехай i неофiцiйнi, але досить неприемнi, а менi не можна хвилюватися. Найбiльше, що я отримав би – це половина тiеi суми, яку запропонували ви. Так, цього вистачило б на операцiю та на кругосвiтнiй круiз на лайнерi, забитому такими ж стариганами, як i я. Та ще на пару десяткiв рокiв iснування. Але менi хочеться iндивiдуальностi, щоб тiльки для мене одного. Щоб я жив повним життям, нi в чому собi не вiдмовляючи й не переймаючись – скiльки там залишилося в моiй кубушцi. Свiт багатих – для багатих. Тому я повинен бути бiльш обережним…
Усмiшка зникла з обличчя спiврозмовника i змiнилася сумним виразом. Куточки рота опустилися, миттево додаючи йому на обличчя десяток рокiв.
– Нехай ваш клiент викладе ще пару мiльйонiв, то ми зiйдемося з вами в цiнi. Не питайте, навiщо менi стiльки грошей, я вам вже натякнув щодо своiх планiв, – вiн застережливо пiдняв долоню. – Не питайте, як менi дiсталися стилети. Це стара i довга iсторiя. За кiлька днiв ii не розповiсти. Та й вам вона не потрiбна. Ваш клiент готовий заплатити стiльки?
– Вважаю, що вiн погодиться. Але переведення цiеi суми в готiвку вимагатиме додаткового часу, як ви розумiете.
– У мене е мiсяць до початку операцii. Вважаю, що цього цiлком досить для того, щоб ви привезли менi решту суми. Аванс залишите, – вiн кивнув на чорний шкiряний портфель, який стояв бiля масивноi нiжки столу. – Коли ви вiддасте всю суму, то, окрiм стилетiв, отримаете ось цi папери, якi менi вдалося зiбрати, – чоловiк пiдвiвся й пiдiйшов до книжковоi полицi. Взяв у руки звичайну канцелярську теку перев'язану червоною тасьмою.
Гiсть, скориставшись тим, що господар будинку повернувся до нього спиною, швидким рухом дiстав з кишенi пiджака невеликий флакон iз синього скла та, вiдкривши його, хлюпнув кiлька крапель у келих з коньяком, необачно залишений на столi його спiврозмовником. Закривши флакон, вiн сховав його до кишенi й, протерши рукавом дорогого пiджака крапельки поту, якi виступили на чолi, знову надав своему обличчю зосереджений вираз.
– Ось, можете ознайомитися, – Штофман передав гостевi теку й, узявши келих, зробив кiлька ковткiв. – Досить цiкава добiрка, яка сама по собi вже коштуе величезних грошей. Але я вiддам вам папери в якостi бонусу, як ведеться сьогоднi пiд час укладання угод.
Гiсть розв'язав тасьму. Побiжно переглянувши папери, вiн закрив палiтурку i кинув теку на стiл. Потерши пальцем перенiсся, чоловiк зняв окуляри та протер скло шовковою хустиною, яку дiстав з внутрiшньоi кишенi пiджака.
– Добре, гер Штофман. Я передам клiенту вашi умови. Гадаю, ми дiйдемо з вами згоди.
– Це чудово, – його спiврозмовник ковтнув ще коньяку i, скривившись, потер рукою горло. – Чорти вас забирай! Ви що менi налили сюди, мерзотник ви такий? – вiдсунувши келих вiн пiдвiвся з крiсла на повний зрiст та масажуючи горло однiею рукою, другою витягнув з кишенi в’язаного джемпера дармовис iз закрiпленими на ньому трьома ключами. Пiдiйшовши до книжковоi полицi, вiн натиснув на корiнець однiеi з книг, привiвши в дiю прихований механiзм. Частина полицi рушила в бiк, вiдкривши доступ до дверцят невеликого сейфа вмонтованого в стiну.
– Ви, мабуть, з глузду з’iхали, юначе. Отруiти старого Ганса за допомогою сучасноi хiмii, рецепт якоi ви знайшли в мережi. Ха-ха-ха! Це Вам не пiд силу, – чоловiк зупинився, перевiвши подих. – Я завжди готовий до цього i у мене е набiр протиотрут на всi випадки життя. Ви ще пошкодуете, що прийшли до мого будинку та вирiшили в такий мерзенний спосiб заволодiти цими коштовностями.
– Це не хiмiя, Штофман. Це отрута рослинного походження й навряд чи у вас е вiд неi антидот, – гидко посмiхнувся його спiврозмовник, з цiкавiстю спостерiгаючи, як господар намагаеться потрапити ключами в замкову щiлину. – Ви навiть не встигнете вiдчинити дверцята, а у звiтi лiкаря буде написано – серцевий напад, – вiн пiдвiвся з крiсла й почав згортати чохол зi стилетами.
Сунувши його до портфеля, вiн вiдправив туди ж теку з паперами.
– Прощавайте, гер Штофман, та передавайте вiтання вашому батьковi, з яким ви скоро зустрiнетесь у пеклi. Адже це вiн, немов звiр, катував дiвчат на очах у старого жида, доки той не передав йому стилети. Але навiть пiсля того, як вiн iх отримав, ваш татко вбив усiх. Зараз ви повиннi сплатити за його грiхи. Не буде нi нового серця, нi круiзноi яхти, анi спiтнiлих мулаток… Не буде нiчого, окрiм кам’яного хреста з вашим iменем на мiському цвинтарi та поiденоi хробаками гнилоi плотi.
Гiсть вдягнув плащ i капелюх, ледь помiтно вклонився господаревi, який вже не мав сили йому перешкодити. Потiм чоловiк протер свiй келих, поверхню столу та пiдлокiтники крiсла все тiею ж шовковою хустиною. Покiнчивши з цим, вiн, не поспiшаючи, надiв чорнi лайковi рукавички та, прихопивши портфель, вийшов з будинку, залишивши Ганса Штофмана наодинцi з його спогадами та болем, викликаним дiею отрути, зробленою за рецептом африканських чаклунiв.
Долина рiчки Луари, Францiя. Осiнь 2007 року
Пiзнього осiннього дощового вечора, продовжувач старовинного французького шляхетного роду з радiсною усмiшкою на обличчi, привiтав у своему кабiнетi довгоочiкуваного вiдвiдувача.
Так само, як i у вiтальнi будинку в передмiстi Потсдама, у камiнi палали дрова. На дубовому масивному столi, заваленому паперами й старовинними книгами, у тьмяному свiтлi настiнного бра зловiсно виблискували стилети Борджiа.
Граф, тримаючи один зi стилетiв у руках, присiв бiля камiнноi топки на низенький пуф. Вiн iз захопленням розглядав старовинну зброю. На його обличчi вiдбивалася сумiш захоплення й пихатостi. Нарештi вiн отримав бажане, витративши на досягнення мети не один рiк свого життя! Намилувавшись красою клинка, чоловiк пiдвiвся i повернувся за стiл. Поклав стилет на чохол.
– Все пройшло без ускладнень? – граф запитально поглянув на свого гостя.
– Так. Як ви й припускали, гер Штофман, не маючи вибору, погодився на вашi умови. Я завчасно вiдправив вам стилети кур'ером, щоб ви мали змогу переконатися в iхнiй автентичностi до початку нашоi зустрiчi, – гiсть пiдвiвся з крiсла та пiдiйшовши до камiна, присiв, грiючи вiд вогню змерзлi пальцi. – Бридка погода, батьку. Чи не знайдеться у вас трохи того чудового коньяку, яким ви мене пригощали минулоi зустрiчi.
– Звичайно знайдеться. Зараз, почекай…
Граф пiдвiвся з-за столу й, пiдiйшовши до бару, дiстав невеликий кришталевий декантер та два келихи. Плеснувши в них коньяк, вiн запропонував один келих вiдвiдувачевi. Гiсть прийняв келих, зiгрiв його в долонях та, пригубивши, пiдiйшов до столу.
– Як щодо моеi частки? – чоловiк, трохи соромлячись, вiдвiв очi вiд вмiсту келиха й поглянув графу в обличчя.
