– Ти ж у курсi моiх нинiшнiх справ. Криза, що наближаеться, витягнула всi моi кошти. Наступна осiнь буде для всiх великою несподiванкою. Тому продаж стилетiв дасть менi змогу залишитися нагорi й навiть пiти уперед, залишивши позаду бiльшу частину конкурентiв.
– Наскiльки менi вiдомо, в Парижi вам запропонували п'ятдесят мiльйонiв англiйських фунтiв. За сьогоднiшнiм курсом в евро це значна сума. Думаю, що нiчого не завадить вам додати до мого гонорару пару мiльйонiв? – вiн знову запитально поглянув на графа.
– Два мiльйони? Та ти з глузду з'iхав! Я не витрачу жодного су зверху тiеi суми, про яку ми домовлялися. Вона вже надiйшла на твiй рахунок у банку. Найбiльше, на що ти можеш ще розраховувати, – це сто п'ятдесят тисяч, якi я приготував для тебе готiвкою. Знаючи за твою жадiбнiсть та любов до грошей, я подбав заздалегiдь.
Граф пiдвiвся з-за столу й, пiдiйшовши до прихованого за картиною сейфу, набрав код на панелi електронного замка.
Рух вiдвiдувача був блискавичним. Кiлька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмiстi келиха графа. Бажаючи приховати свое хвилювання, чоловiк вiдвернувся та почав розглядати картину, закрiплену на протилежнiй стiнi.
– Ось, тримай! – граф кинув на стiл кiлька пачок грошових купюр у банкiвському пакуваннi. – Тут сто п'ятдесят сiм тисяч. Це гiдна винагорода за твоi труди. Тобi вистачить на твоiх повiй та на вiдкриття власноi справи. Але ж ти не збираешся застосовувати своi знання на дiлi? Чи не так? Тобi до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Тi твоi писульки, якi ти менi час вiд часу пiдсовуеш, нiкуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них грошi, то неодмiнно прогориш. Нiхто не стане друкувати цi книги, нiхто не стане iх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами iх можна назвати через силу, – граф однiею рукою взяв зi столу келих, а iншою – стилет.
Граючи лезом, що виблискувало у полум'i камiна, вiн пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.
– Хапай грошi та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю бiльше бачити твое обличчя! – граф допив коньяк i, поставивши келих на стiл, пiдкурив сигару вiд вогню золотоi запальнички.
– Добре. Я вiзьму цi грошi. Але ви помиляетеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато бiльше грошей! Вам не варто настiльки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцiнкою моiх дiлових якостей, але мою творчiсть ви не маете права засуджувати! Ви той, хто в своему життi не написали й пари римованих рядкiв, не кажучи вже за прозу. Ви живете в вiдблисках слави цiеi талановитоi дiвки, яку пiдiбрали на смiтнику й використовуете замiсть повii, не бажаючи мати вiд неi дiтей! Як ви можете мене засуджувати?
– Що це з тобою коiться? Вiдколи ти почав розмовляти зi мною в такому тонi? Куди подiлася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на свого вiдвiдувача.
– Ваш швидкий вiдхiд з життя дае менi це право. Я хочу, щоб ви й на тому свiтi страждали вiд запитань, якi щойно менi поставили! Горiти вам у пеклi. Ви, хто безсоромно використовував мою матiр для досягнення своеi мети. Ви, хто потiм кинув ii безпорадну та хвору. Ви, хто тiкав вiд мене, як вiд прокаженого, жодного разу в життi не надавши менi допомогу за своiм власним бажанням. Кожного разу ви змушували мене вимолювати у вас крихти, отримуючи насолоду вiд мого приниження. Отже зараз батьку, ви отримаете гiдну розплату за всi своi грiхи! – чоловiк рiзко вимовляв слова, наче кидаючи iх в обличчя спiврозмовника.
Але зовнi, пiд час своеi промови, вiн виглядав зовсiм спокiйним, стоячи бiля старовинного бюро червоного дерева й тримаючи руки в кишенях штанiв.
– Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираешся мене вбити? Не смiши! У тебе навiть не вистачило б духу зарiзати курча, опинися ти на безлюдному островi, – граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. – І про яке приниження ти базiкаеш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я мiг би дати тобi набагато бiльше. Можливо, узяв би тебе до свого бiзнесу. Але твiй жалюгiдний вигляд, твое приниження передi мною, та, особливо, перед грошима, якi ти обожнюеш, зiграли з тобою злий жарт. Ти мав намiр розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?
– Я не розумiю, та й не маю анi найменшого намiру читати вашi думки, але свое ви вже отримали. І менi не потрiбно стрiляти в вас або рiзати вам горлянку. Один з улюблених засобiв Борджiа вже почав свою дiю.
– Що ти кажеш? Який засiб? До чого тут Борджiа? Господи, ти що – отруiв мене? Жалюгiдний слимак! Зiзнайся, ти це зробив? Як? Коли?
Граф схопився рукою за комiр сорочки. Вiдчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повiтря у легенi. Серце метушливо сiпалося у грудях, женучи потоки кровi судинами, якi раптово почали звужуватися.
– Кiлька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своею подачкою, – посмiхнувся гiсть. – Все скiнчено. Я заберу стилети, продам – i менi вистачить грошей до кiнця днiв, та ще й моiм нащадкам на кiлька поколiнь, – посмiхнувшись, чоловiк допив коньяк й пильно подивився на графа.
– Йолоп! Ти не зможеш iх продати. Тобi нiхто не заплатить й рваного франка. Всi знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитання – i ти закiнчиш своi днi у буцегарнi, сконаеш за гратами, маленький мерзотник, – сили залишили графа, тому вiн був змушений сiсти в напiвкрiсло, впершись лiктями об стiл.
– Не брешiть. Нiхто нiчого не знае за стилети, окрiм посередника. У тому числi й ваша дружина. Ви ж настiльки жадiбнi та боягузливi, що навiть iй нiчого не розповiли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я мiг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити грошi, якi ви дали на придбання колекцii.
– Присвоiти грошi? Що ти хочеш цим сказати? – обличчя графа спотворила гримаса болю.
– Пан Штофман помер, так само, як i ви зараз – в страшенних муках, розрахувавшись за грiхи свого батька. Я не дав йому анi единого пфенiга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повнiй мiрi вiдчули, як це – бути ошуканим та розчавленим, – посмiхнувся гiсть.
– Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за iхнi грiхи? Хто дав тобi право виносити вирок та виконувати його?
– Ви, батьку. Я ваш гiдний син. І завдяки вашiй промовi я змiнив рiшення. Ви образили мене, тож зараз потрiбно вiдповiсти. Коли ви залишите цей свiт, я дiстануся до вашоi дружини та спадкоемця. Своею жадiбнiстю ви пiдписали iм смертний вирок! Потiм проста процедура – експертиза ДНК, i я повновладний власник ваших статкiв та цього маетку. Все це буде моiм! І цей кабiнет теж. Я станцюю на вашiй могилi! Чудова розплата за приниження жiнки й маленькоi дитини. Чи не так, графе?
– Бастард! Жалюгiдний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навiщо вона народила таке чудовисько, як ти? – чоловiк доклав руки до живота й, зiгнувшись, скрутився вiд нападу болю, який пронизував його тiло.
– Щоб ви мали змогу розрахуватися за своi грiхи, батьку. Прощавайте. Легкоi вам кончини, – чоловiк пiдвiвся зi стiльця та згорнув чохол зi стилетами. Взявши зi столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплiчника. Накинувши на плече лямку, вiн пiдiйшов до вiкна, вiдкрив стулку. Ставши на пiдвiконня, гiсть ступив однiею ногою на щаблю алюмiнiевоi драбини, заздалегiдь приставленоi ним до карниза. Перевiривши сходи на мiцнiсть, чоловiк востанне поглянув на графа, що конав вiд судом, i залишив кабiнет, прикривши ззовнi стулки вiкна.
Дiставшись до землi, чоловiк, пiднявши комiр пальта, вкриваючи обличчя вiд холодних струменiв дощу, прибрав драбину вiд муру, склав ii й повернув на мiсце – пiд навiсом господарськоi прибудови. Потiм набравши цеберко води з високоi дерев'яноi дiжки, що стояла пiд водостiчною трубою, вiн повернувся до стiни, де ранiше стояла драбина. Прибравши своi слiди на землi, вiн вилив на це мiсце води з цеберка, та кинув його в кущi. Швидкими кроками чоловiк попрямував у бiк лiсу, який темнiв на тлi темно-сiрих хмар, що вкрили нiчне небо.
Опинившись на узлiссi, вiн попрямував до самотнього будиночка. Дiставши з кишенi ключ, чоловiк вставив його до замковоi щiлини. Але не встигла його рука зробити й пiв оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.
– Нарештi ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобi не кортiло красти мiй сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валiньi зовсiм з розуму вижив й не помiтить, як хтось прикладаеться до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!
Лiтнiй чоловiк проказав це й закашлявся, а потiм висвiтив силует непроханого гостя променем переносного лiхтаря.
– О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер менi все зрозумiло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бiнокль, як ти вилазив з вiкна графського кабiнету. Знову якiсь капостi готуеш? – Валiньi знову закашлявся. – От вже чортова застуда, навiть глiнтвейн ii не бере. Вiдкривай дверi раз прийшов – подивимося на твою здобич.
Чоловiк, що стояв бiля дверей, не поворухнувся.
– Хутко вiдкривай, я тобi кажу, а то пальну зараз у спину з обрiза – й нiхто менi нiчого не зробить. Потiм розповiм, що злодiя впiймав, – Валiньi ступив ближче й упер у спину гостя обрiз вертикальноi двостволки.
Виконуючи наказ, вiдвiдувач вiдiмкнув дверi й ступив усередину. Валiньi пiшов слiдом, але не встиг навiть увiмкнути свiтло, як раптово отримав удар по головi дубовим табуретом, який вiн сам же i вистругав зi стовбура старого дерева. Охнувши, старий осiв на пiдлогу, втративши свiдомiсть.
Роздiл перший
Киiв, травень 2014 року
Льолька третю годину поспiль змагалася з рекламним текстом, який iй, кров з носа, потрiбно було вiдправити замовнику не пiзнiше нiж завтра до обiду. Доки в нерiвнiй боротьбi перемагав текст.
Потрiбнi слова, якi видавав ii мозок, пролiтали не затримуючись, немов потяг на перегонi у метро. Пiсля слiв, як i пiсля освiтлених вагонiв у темних пiдземних тунелях, у головi Льольки залишалася рiзнобарвна бiгуча стрiчка уявних образiв, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невiдомо куди. «Напевно, прямо до бiльш вдалого копiрайтера», – вирiшила дiвчина.
Їй стало прикро, що вона витратила першу половину дня на двi сторiнки тексту, якi мали викликати в покупця непереборне бажання придбати дорогущий наворочений пилосос. Той, хiба що не вмiв розмовляти i варити каву. Судячи з технiчноi документацii, наданоi сумлiнним клiентом, у цiеi суперсучасноi моделi домашнього монстра з усiм iншим все було гаразд. Вiн навiть мав зв'язок з мережею, використовуючи яку, повiдомляв своiй господинi за обсяг виконаноi роботи, доки панi або мадам наводила красу в престижному салонi. Саме цей факт, на думку клiента, й повинен був бити по мiзках дружин бiзнесменiв та бiзнес-вумен, змусивши iх не вагаючись викласти пiвтори тисячi американських доларiв за чудо-машину.
Льолька уявила це диво сучасноi технiки в своiй двокiмнатнiй «хрущовцi» й розсмiялася. Прибирання займало у неi годину або пiвтори, один раз на тиждень. Допомагав iй у цьому добротний старенький пилосос на колiщатках з гофрованим шлангом, у декiлькох мiсцях замотаним скотчем та синьою iзоляцiйною стрiчкою, подарований рокiв десять тому Маргошею.
Маргоша, яка доводилася Льольцi двоюрiдною тiткою, частенько збагрювала iй стару немодну «побутовку», яка, разом з тим, довгий час вiрою та правдою служила «Попелюшцi». Ще серед помiчникiв дiвчина мала китайську швабру, вiник та суперсерветки, якi витирали пил, не залишаючи слiдiв. Якщо посеред тижня в ii житлi не влаштовувалися посиденьки з пивом, чiпсами та креветками, то особливо прибирати було нiчого. Зате вже пiсля посиденьок – у-у-у-у-у-у! Але все одно, як Льолька не зважувала, застосування диву iмпортноi технiки в ii затишнiй оселi не знаходилося.
Квартира перейшла в повне Льольчине розпорядження три роки тому. Сталося так, що ii матуся пiсля раптовоi смертi свого рiдного брата, отримавши в спадок добротний будинок у Полтавськiй областi, з радiстю перебралася туди. Крiм будинку мамцi дiсталося домашне господарство у виглядi двох корiв, курей, гусей, качок та собаки Гiльзи й кота Рикошета.
Небiжчик дядько Льоня за життя був кадровим вiйськовим, артилеристом, тому й прiзвиська у його домашнiх улюбленцiв були вiдповiднi. Вiдтепер, матуся кiлька разiв на рiк, приiжджала до единоi дочки з гостинцями, затягуючи на третiй поверх непiдйомнi картатi сумки «мрiя окупанта», набитi пирiжками, обпатраними птахами, бутлями з консервацiею та салом.
Згадавши за сало i пирiжки, Льолька почула, як ображено й голосно обiзвався ii шлунок. Це було зрозумiло, бо почавши змагання з нездоланним текстом, за весь цей час Льолька напоiла себе трьома чашками кави й «нагодувала» нiкотином, викуривши штук п'ять цигарок.
– Завтра, завтра – не сьогоднi, – пробурмотiла дiвчина.
Зберiгши рядки, що викликали лише роздратування, вона закрила текстовий документ, а слiдом за ним папку «Робочi матерiали». Простягнувши руку, додала гучностi на радiоприймачi, налаштованому, як зазвичай, на улюблену станцiю «Хiт FM».
Льолька вислизнула зi зручного шкiряного крiсла з анатомiчною спинкою, теж подарованого Маргошею, й потягнулася до хрускоту в суглобах. Вiд ii потягування улюблена сiра розтягнута майка iз зображеним на нiй вилинялим довговухим зайцем пiднялася вгору, оголивши витонченi стегна, якi плавними лiнiями переходили в тонку талiю й плаский живiт, на який одразу вирячилися очi безсоромного зайця. Льолька покрутила головою, розминаючи затерплi м'язи. Пiдiйшла до закрiпленого в кутку кiмнати гiмнастичного приладу й, пiдстрибнувши, вхопилась за перекладину. Звично виконала комплекс вправ, що складався з «куточка», «велосипеда» та пiдтягувань. Закiнчивши обов'язкову пiд час ii сидячоi працi розминку, вона зiстрибнула на пiдлогу й попрямувала до кухнi.
* * *
Вiдкривши холодильник, Льолька швидко зiбрала собi на снiданок, а вiрнiше – вже на обiд, залишки вареноi курки, що складалися з частини грудки та двох крил, додавши до них вiдвареного рису. Засунувши тарiлку до мiкрохвильовоi пiчки, ввiмкнула таймер i, мугикаючи пiд нiс невигадливу мелодiю, приготувала салат. Влаштувавшись за столом-стiйкою на високому стiльцi, вона не поспiшаючи поiла, без цiкавостi дивлячись у вiкно, яке виконувало функцiю телевiзора.
За вiкном мiсцевi горобцi, як завжди влаштували бiйку зi шпаками за право володiння шпакiвнею, закрiпленою невiдомо ким та коли на товстому стовбурi розлогоi берези, якраз врiвень з вiкнами четвертого поверху. Горобцi, опинившись у бiльшостi, взяли верх. Шпакам довелося ганебно тiкати пiд переможне цвiрiнькання супротивника та нахабне каркання ворон, якi спостерiгали за бiйкою з виглядом футбольних фанатiв на стадiонi.
Вимокнувши салатну рiдину шматочком сiрого хлiба, що залишився, Льолька iз задоволенням його доiла. Помивши посуд, вона все прибрала та повернулася до кiмнати.
