banner banner banner
Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа
Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа
Оценить:
 Рейтинг: 0

Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа


Завдяки вiкну, що залишалося прочиненим, тепле весняне повiтря наповнювало спальню, яка водночас виконувала функцiю кабiнету, ароматом квiтучих каштанiв. Льолька знову сiла в крiсло, закурила й заплющила очi. Працювати iй не хотiлося. Натомiсть на думку спав запiтнiлий кухоль пива з пiдсмаженими в олii креветками. Привабливий малюнок доповнило обличчя подруги Дарини з пустими балачками на додачу.

З Дариною вони навчалися в одному класi, сидiли за однiею партою, закохувалися в одних i тих самих кiноакторiв. Потiм разом ходили на танцi, вечорами просиджували у дворi. Цiлувалися з хлопцями пiд гiтарнi перебори та билися з суперницями за трансформаторною будкою, яка височiла цегляним кубом посеред шкiльного двору.

Пiсля закiнчення школи iхнi шляхи розiйшлися. Льолька опинилася у мiськiй газетi, закiнчивши навчання на журфацi з червоним дипломом. Дарина пiсля фiзмату почала кар'еру менеджера у фiрмi батька, яка вагонами тягнула на простори СНД iмпортну сантехнiку. Але, попри це, вони постiйно спiлкувалися, годинами розмовляючи телефоном зимовими нудними вечорами, пили каву в улюбленiй кав'ярнi. У пошуках розваг та пригод, поруги вешталися нiчними клубами, концертними залами та театрами столицi Украiни i навiть декiлька разiв з'iздили разом на курорти Туреччини.

Туреччина – це була iдея Дашки, яка пiсля того як вони, закiнчивши перший курс, до безтями накачалися «Мартiнi» у нiчному клубi, видала промову: «Лишитися цнотливостi ми повиннi казково, щоб це було справжне свято!» Що i було виконано в шикарному «люксi» п'ятизiркового готелю в Антальi. Щоправда, свята не вийшло, через те, що для хоробростi вони знову неабияк напились. У Льольки вiд тiеi ночi залишилися спогади стiйкого запаху перегару, рiзкого болю унизу живота й забрудненоi кров'ю постiльноi бiлизни. Дашка вранцi намагалася «поколотити понти», захоплено розповiдала про нюанси нiчноi казки, але судячи з ii ходи та кислого виразу обличчя – вона або казки не прочитала, або книжку переплутала.

Перемiшуючи спогади й будуючи плани на найближче майбутне, Льолька затягувалася тютюновим димом, випускаючи його тонкою цiвкою у розчинене вiкно.

Дiвчина навiть не здогадувалася про те, що iй приготувала Доля. Не здогадувалася вона i про те, що всi ii ретельно складенi плани, саме сьогоднi буде перекреслено, й подii помчать уперед, як табун диких коней неосяжним степом. На вiдмiну вiд Льольки, Старенька Доля чудово знала, чим найближчим часом доведеться зайнятися ii улюбленицi.

Вирiшивши, що вона казково винагородила свою обраницю, Доля обрала за свого вiсника одного з Льольчиних знайомих. Йому вона теж вiдвела одну з головних ролей у наступних пригодах, якi ось-ось повиннi були звалитися, як снiг на голову у життя Льольки. Йдучи у ногу з часом, Стара Доля, задля внесення змiн у життя дiвчини, скористалася останнiми досягненнями в свiтi комунiкацiй.

* * *

На ноутбуцi нявкнув сигнал виклику скайпу. Льолька знехотя розплющила очi. Як виявилося – вчасно. Попiл з цигарки, зiтлiлоi майже до половини, зiбрався нахабно впасти на килимок для «мишки», i вона вiдправила його в попiльничку. Дотягнувшись пальцями до «мишки», ворухнула ii, вивiвши ноут зi сплячого режиму. Знайшовши iконку скайпу, включила вiдповiдь.

На екранi з'явилося обличчя Антона – ii знайомого по лiтературному клубу «Золотий Ундервуд». Стильна зачiска, виголенi скронi, модна триденна щетина на щоках, до бiса гарнi блакитнi очi на привабливому обличчi – мрiя, а не хлопчина!

– Гарного дня конкурентам! – Антон помахав рукою.

– Вiтаю, Антоне. Чим зобов'язана твоему ранньому вiзиту? Знову текст потрiбно вiдредагувати?

– Ой, я тебе благаю…, – Антон картинно скинув руки, зображуючи крайню ступiнь обурення. – Ти пошту дивилася?!

– Нi, не дивилася. Я з самого ранку з робочим текстом трахаюсь. А ти, що, менi любовний лист у вiршах надiслав?

– Ольго, ти менi не до вподоби! До того ж, ти чудово це знаеш. Менi виклик надiйшов. Я потрапив у число фiналiстiв i пройшов до третього туру. Можеш мене поздоровляти!

Рот хлопця розтягнувся в усмiшцi, як то кажуть – вiд вуха до вуха. Вiн склав руки на потилицi й вiдкинувся на спинку крiсла в очiкуваннi реакцii Льольки та заслужених привiтань або оплескiв.

– Вiтаю.

– Ти ба! Нi, ну ти подивися на неi!

Усмiшка на обличчi Антона змiнилася обуреним виразом, а потiм iронiею. Навiть куточки рота, опустившись донизу, висловлювали емоцiйне напруження iх власника.

– Ти чого дурепою прикидаешся? Лист вiд видавця за пiдсумками конкурсу прийшов! В'iжджаеш у тему?

– В'iжджаю…, – Льолька потроху почала розумiти, про що iй каже Антон. – Дякую, Антоша, я зараз… Я потiм… Я подивлюся, а потiм зв'яжуся з тобою.

– Ага, як же, зв'яжешся… Хоч каменюку потiм у мiй бiк кинь. До речi, з наших лiтературних генiiв ще Марк пройшов. Я перед тобою з ним поспiлкувався. Так зауваж вiн, навiть…

– Дякую, Антошо, ще раз! З мене кухоль пива i креветки, – Льолька зупинила спiврозмовника, вимкнула скайп i вiдкрила електронну пошту.

Поруч з папкою «Конкурс» стояла жирна цифра «2». Це означало, що з часу останнього перегляду в поштову скриню додалося два нових листи. Із завмиранням серця Льолька пiдвела до потрiбного рядка курсор та клацнула кнопкою «мишi», одночасно заплющивши очi. Зачекавши кiлька секунд, вона вiдкрила одне око. Так i е! Два нових листи вiд журi конкурсу «Сучасний детективний роман»! Клацання клавiш i рядки тексту застрибали перед ii очима. Перескакуючи через слова, Льолька прочитала повiдомлення. Потiм перечитала його знову. Слова склалися у речення та сповiстили володарку рудих кiсок i веснянкуватого обличчя, прикрашеного завзято кирпатим акуратним носиком, про те, що за одностайним рiшенням членiв журi Ольга Олександрiвна Павлюченко, двадцяти п'яти рокiв вiд народження, бере участь у третьому турi лiтературного конкурсу.

– Мамо! Ой, я пройшла! Ура! Ура-а-а-а-а-а! – заволала Льолька.

Зiрвавшись з крiсла, вона закружляла кiмнатою у танку, що нагадував своiми рухами танець печерноi людини, яка загнала у яму мамонта.

У вiдповiдь на ii крики й тупiт босих нiг по лакованому паркету в стiну затарабанив сусiд Дiма, який працював фiзруком у середнiй школi та був змушений пiдробляти ночами таксистом. Бо на зарплати вчителя i продавчинi супермаркету одягнути, нагодувати й вивчити двох восьмирiчних доньок-близнят молодим батькам було вкрай складно.

– Льолька, будь людиною – дай поспати! У мене друга змiна в школi сьогоднi, – пролунав приглушений стiною голос сусiда.

– Спи, Дiмончик, спи. Я бiльше не буду. Зараз в iншу кiмнату пiду, – крикнула у вiдповiдь щаслива дiвчина.

Льолька пiдскочила до столу, висмикнула дроти й, схопивши ноутбук, втекла до вiтальнi. Впавши в крiсло, вона швидко прочитала другий лист, у якому iй повiдомляли про нагородження премiею в розмiрi тисячi евро, яку отримували всi фiналiсти.

Такою новиною потрiбно було негайно подiлитися з Дариною та Марго. Льолька, поклавши ноутбук на журнальний столик, пiдскочила з крiсла в пошуках мобiльного телефону, який за законом пiдлоти лежав там, куди вона дiсталася в останню чергу – в спальнi на пiдвiконнi. Схопивши пiдступний апарат, Льолька повернулася в крiсло, але виявилося, що без цигарки якось не так смачно розповiдатиметься. Вхопивши цигарку, вона замiсть крiсла попрямувала до кухнi. Насипавши в турку мелену каву, додала цукру i заливши все водою, поставила ii на вогонь. Пiдпаливши цигарку, Льолька увiмкнула витяг та нарештi зателефонувала Дар'i.

Подруга довго не вiдповiдала, потiм скинула виклик i за хвилину зателефонувала сама.

– Вiтаю тебе, Льольчик. Я у «Техасi» з клiентом обiдаю, так що пардон – часу замало, – швидко проказала подруга.

– Дашка, мене узяли! Ура!

– Куди узяли? Ти про що це? Ти чого? Куди це ти вже знову влiзла? Тобi що, зайнятись нiчим? – обурений голос подруги розривав динамiк мобiльного телефону.

– Дашка, алло. Увiмкни мозок! Або ти через обiд з клiентом не в змозi це зробити? Я в фiнал конкурсу пройшла i штукар еврикiв виграла!

– Фух! – пролунав полегшений видих подруги, – Ти мене так бiльше не лякай. Я пам'ятаю про твiй конкурс, i нi хвилини не сумнiвалась у твоiй перемозi. Ти генiй, Льолька! Пуаро та Агата Крiстi, у порiвняннi з тобою – порожне мiсце.

– Дарина! Пуаро – це лiтературний персонаж, а Крiстi – неповторний майстер у написаннi детективiв. Менi до неi, як козi до балетмейстера.

– То й що з того? Все гаразд. Не зважаючи на це – ти найкраща. Всiх розiрвемо або затопчемо! Давай, сонце мое, зустрiнемося ввечерi. Я у тебе буду десь о сьомiй – все вiзьму. Цьомки-цьомки тебе! – зв'язок розiрвався.

У цiй галасливiй промовi була вся Дарина! Пiсля закiнчення навчання у вишi, iй потрiбно було довести батьковi, що вона цiлком може замiнити йому сина, про якого вiн мрiяв. Тому новоспечений менеджер брала клiентiв за горлянку, користуючись усiма доступними й не зовсiм, засобами, якими ii нагородила матiнка природа.

Вiд батька вона перейняла дiлову хватку i вмiння зрозумiти кандидата у потенцiйнi покупцi. Навiть досвiдченi продавцi iз захопленням спостерiгали, як вона проводила переговори. Дашка узяла на озброення «метод Жеглова» та успiшно застосовувала його на практицi. Вона вмiла залiзти в душу до спiврозмовника, зрозумiти його, а за необхiднiстю – i побути серветкою для слiз. Вона все робила швидко – миттево оцiнюючи обставини й блискавично приймаючи рiшення.

Ось i зараз, почувши про Льольчин успiх, Дар'я безпомилково вловила ii бажання розповiсти за довгий й такий бентежний шлях до перемоги. Вiдчувши це, вона сама призначила зустрiч. Льолька посмiхнулась, подумки побажавши подрузi успiшного завершення перемовин i набрала номер Марго.

* * *

Марго доводилася Льольцi одночасно хрещеною матiр’ю та двоюрiдною тiткою. Своiм другим iм’ям (яке практично замiнило найперше, прописане в паспортi та свiдоцтвi про народження) дiвчина була зобов'язана саме iй.

Маргоша в своi сорок два роки встигла тричi вийти замiж та розбiгтися. І всi три рази вдало, як вона всiм розповiдала, але, як не дивно – це вiдповiдало дiйсностi.

Вiд кожного з колишнiх чоловiкiв, Марго отримала пристойне збiльшення у грошовому планi. Вона примудрилася зберегти з колишнiми прекраснi вiдносини, не дивлячись на те, що кожен iз чоловiкiв пiсля розлучення з Марго, створив нову родину.

Отриманi вiд чоловiкiв грошi вона не розтринькала, на вiдмiну вiд бiльшостi подруг, а з розумом вклала в бiзнес, який будувала на власний розсуд, без партнерiв i кредитiв, користуючись природною кмiтливiстю та вродженим почуттям краси й гармонii.

В наслiдок цього – Маргарита Турова стала власницею дачi в престижному селищi неподалiк вiд столицi, спа-салону, двох крамниць елiтних парфумiв та лазнi.

З крамницями та салоном Марго впоралася сама, а лазнею керував тамбовський сiльський мужик, до якого всi зверталися «Петрович».

У своi п'ятдесят шiсть рокiв, Петрович розумiвся на легкому парi, вiниках, травах й трав'яних чаях та зазвичай у жiночiй душi.