Незрозумiло як, але Маргоша видiлила його в натовпi ринкових вантажникiв, де Петрович перебивався випадковими заробiтками пiд час подорожi з Португалii у Тамбовську область. До Європи, за його словами, вiн потрапив без копiйки грошей i без знання мови, просто з цiкавостi властивоi слов'янськоi душi – подивитися, як iншi народи живуть.
Вивчення народiв затягнулося на сiм рокiв, за якi вiн встиг не тiльки подивитися, але й органiчно вписатися в европейське суспiльство, доки пильнi спiвробiтники емiграцiйноi служби Португалii не виявили його в порту Лiсабона. Чоловiк був затриманий пiд час спроби нелегально потрапити на борт вантажного пароплава, який прямував до Аргентини. З незрозумiлих причин Петровича депортували замiсть Росii до Украiни.
З Європи вiн винiс вiдмiнне знання п'яти мов, вмiння готувати чудову пiцу «Весела вдова», пасту «Де ля Римо» i дивовижно смачну лазанью, масу анекдотiв, народних пiсень та жартiв з примовками.
Марго оселила його на дачi, найнявши на роботу садiвником. Інакше Петрович не погоджувався приймати матерiальну допомогу. Їi найближчi подруги крутили пальцями бiля скронi, пророкуючи, що «безхатько» обкраде дачу, влаштуе там кубло для вживання наркотикiв, торгуватиме самогонкою ы наостанне згвалтуе Маргошу, пiсля чого обов'язково ii вб'е.
Яке ж було iхне здивування, коли пiсля двотижневоi вiдсутностi вони всiею компанiею, суботнього ранку з'явилися з перевiркою. Окрiм незвичайного дизайну дачноi дiлянки «комiсiя» виявила дерев'яний зруб, який невiдомо звiдки з’явився на подвiр’i i пiд час детального огляду виявився лазнею.
Ще бiльше вони здивувалися пiсля того, як Петрович, змусивши «панянок» переодягнутися в льнянi сорочки, до колiн, влаштував iм сеанс «банного релаксу». Сеанс тривав три години й складався: з семи заходiв у парильню, з вiниками, жартами й пiснями, розпивання трав'яних чаiв, дерев'яних цебер, наповнених ароматною сiллю, в якi втомленi бiзнес-ледi з задоволенням опускали натрудженi ступнi та легкого перекусу – дивноi за смаком юшки з карасiв, виловлених у озерi. Пiсля цього «панянки» проспали до вечора, а прокинувшись, вiдчули себе народженими заново.
Саме тодi у Марго й з’явилася iдея поставити «банний релакс» на комерцiйну основу. Петрович, який звертався до Маргоши не iнакше, як «Бариня», почухавши бороду, погодився очолити лазневий пiдроздiл, тому, як на його думку – йому зараз все одно нiчого було робити.
Одружуватися Марго бiльше не збиралася, завiвши «для здоров'я» двох молодих коханцiв-екстремалiв – iнструкторiв з дайвiнгу та парашутного спорту, повнiстю подiляючи iхню пристрасть до цих дорогих захоплень. Дiтей у неi не було, тому хрещена перенесла всю свою нерозтрачену материнську любов на Льольку.
* * *
Марго вiдповiла одразу. Вислухавши захопленi крики улюбленоi племiнницi, привiтала ii, та з радiстю погодилася приеднатися до iхнiх посиденьок увечерi. За цими розмовами Льолька мало не прогавила каву, що пiдскочила догори. Вона пiдхопила турку й перелила шиплячу та запашну коричневу рiдину до чашки. Любов до гарноi мiцноi кави й вмiння ii заварювати, теж були отриманi пiд час спiлкування з хрещеною. Вдихаючи гiркий аромат, Льолька маленькими ковтками пила напiй, що обпалював рота, безцiльно пересуваючись кухнею.
Потрiбно було добити текст, щоб звiльнити вечiр, але вона не могла змусити себе засiсти за роботу, яка не рушала з мiсця, хоч ти лусни. Натхнення не було, а вiдкараскатися звичайною вiдпискою вiд замовника Льолька не бажала. Сарафанне радiо у рекламi своiх здiбностей пiд час пошуку клiентiв рiч незамiнна, яка на додаток ще й зобов'язуе постiйно тримати марку. Тому, створивши собi iм'я в середовищi фахiвцiв з написання текстiв, що сприяють продажу, Льолька пишалася своiм авторитетом i iй навiть на думку не спадало вдатись до звичайнiсiнькоi халтури. Тим паче, постiйно зростаюча конкуренцiя, пiдстьобувала талановиту дiвчину до пошуку нових iдей та вдосконалення своеi майстерностi. Ось i зараз у ii головi мимоволi прокручувалися рiзнi варiанти злощасноi статтi, розбавляючи святковий настрiй вiд звiстки про заслужену перемогу жалем про незавершену справу.
Допивши каву, Льолька помила чашку i, поставивши ii до сушарки, повернулася в крiсло. Пiдiбгавши ноги, вона зручно влаштувалася на широкому сидiннi, поклавши на колiна ноутбук. Знайшовши у пошуковику кiлька фiрм, якi продавали аналогiчну продукцiю, заглибилася в читання рекламних текстiв, автоматично вишукуючи помилки у колег й примiряючи своi намiтки.
Але робота все одно не йшла. Думки постiйно поверталися до радiсноi новини. Раптово згадалося, як пiсля закiнчення навчання, вона, окрилена своiми успiхами у вишi та схвальними вiдгуками викладачiв, стала до працi у мiськiй газетi. Але крила занадто швидко опустилися, потiм з них повисмикували пiр'я, а згодом i зовсiм обрiзали по саме не можу. Як виявилося, професiя журналiста в газетi, нехай i у такiй розкрученiй, що виходила величезним накладом у Киевi та областi, докорiнно вiдрiзнялася вiд тiеi професii, якiй ii вчили цiлих чотири роки.
Репортажi Льольки за випадки корупцii та зловживання в середовищi посадовцiв, за тяжке становище: дитячого будинку, ветеранiв та iнвалiдiв нiкого не цiкавили. Потрiбнi були «смаженi факти» стосовно верхiвки суспiльства, за подii у нiчних клубах, за бруднi вподобання рок, або поп-зiрок. Редакторiв цiкавило життя хлопчикiв-мажорiв та iхнi карколомнi витiвки: хто яку тачку придбав, як швидко ii розгепав, хто з ким переспав, хто у кого вiдбив чергову подружку, дружину, чоловiка, зруйнував родину й на ii уламках створив нову «вдалу».
Редактори гримали на Льольку, шматували тексти й вказували пальцем на дверi. Пiсля цього вона рюмсала в кабiнцi туалету. Вся у шмарклях телефонувала Маргошi й Дар’i, вислуховуючи заспокiйливi слова та поради. Незабаром Марго це набридло i вона познайомила хрещеницю з одним iз провiдних столичних журналiстiв, який входив у ТОП-10 за кiлькiстю опублiкованих статей та за сумами отриманих за них гонорарiв.
Журналiст був на п'ятнадцять рокiв старшим за Льольку, двiчi розлучений. Вiн мав пiдсаджену коньяком печiнку, легку форму сколiозу й цiлу купу знайомих у середовищi олiгархiв, депутатiв та зiрок столичного бомонду. Але iнформацiю Макс Светлов (за паспортом Іван Перескокiн) черпав зовсiм в iншому середовищi.
Офiцiанти та бармени елiтних ресторанiв й нiчних клубiв, покоiвки та адмiнiстратори готелiв, продавцi автосалонiв, ювелiрних бутикiв, iнспектори ДПС i опера з «уголовки» за щедру винагороду, а iнодi з почуття звичайноi людськоi неприязнi, яка часом межувала з почуттям вiдвертоi ненавистi до «зiрок нацii», постiйно постачали його цiкавими подробицями iхнього особистого життя. Не гребував Макс i чорним пiаром, розкручуючи на замовлення теми, з майстерно розiграними розлученнями та публiкуючи iнтимнi подробицi життя «зiрок» шоу-бiзнесу, якi переростали в гучнi скандали й судовi розборки.
Льолька, яка на той час вже втратила дитячi iлюзii вiд повсякденного життя, трохи поколотила понти та дозволила Максу затягнути себе в лiжко. На ii подив, Макс виявився гiдним партнером, тож iхнiй зв'язок, який вони ретельно приховували вiд всiх, тривав понад вiсiм мiсяцiв.
Розгледiвши в дiвчинi талант, Макс посвятив молоду журналiстку в таемницi професii, познайомив з редакторами та потрiбними людьми, про що жодного разу не пошкодував. Незабаром Льольчинi репортажi не поступалися за своею якiстю й пiкантним подробицям витворам вчителя. А гонорари перевищили найсмiливiшi ii очiкування.
Але, на жаль, все гарне мае властивiсть швидко закiнчуватися. Так сталося й цього разу. Макс, втративши почуття здорового глузду, опублiкував карколомний репортаж, темою якого стало блискавичне кар'ерне зростання одного з урядовцiв. Ще й на додачу докладно описав його матерiальний добробут та iнтимнi захоплення в товариствi неповнолiтнiх членiв суспiльства, якi були аж нiяк не жiночоi статi. Вибухнув скандал. На лихо, урядовець виявився кращим приятелем сина Самого, про що журналiсту й пояснили за допомогою бейсбольних бiт та гостроносих черевикiв. Провалявшись три тижнi на лiкарняному лiжку, Макс втiк з краiни. На останок вiн порадив Льольцi, яка не переставала рюмсати вiд переляку, зав'язувати з цiею брудною справою, тобто з журналiстикою.
Таку ж саму пораду надали дiвчинi й трое здоровенних голених пiд нуль чоловiкiв, одягнених у чорнi дорогi костюми, якi зустрiли ii наступного дня бiля виходу з кав'ярнi. Пообiцявши у випадку, якщо вона не вгамуеться, продати Льольку арабам, здорованi, ввiчливо уклонившись, поiхали у своiх справах у салонi чорного величезного, як бронетранспортер, позашляховика.
Тиждень Льолька ховалася на дачi у Маргошi, шепочучи прокльони на адресу Макса, чорного пiару, жовтоi преси й себе – дурепи безмозкоi.
На вiдмiну вiд Дашки, Льолька була в душi жахливою боягузкою, що досить часто давало ii подрузi привiд для жартiв i дружнiх настанов. Побувши подушкою для слiз, Дар'я (яка мала народитися чоловiком, але щось нагорi переплутали) строго вичитувала улюблену подругу й наставляла ii на шлях боротьби та подолання перешкод. Це допомагало, але ненадовго. Замiсть одних жахiть в уявi Льольки з’являлися iншi. Так було й цього разу.
Отримавши нову порцiю пiдтримки, вона чекала на подальший розвиток подiй. Але на глибокий Льолькiн подив бiльше ii нiхто не турбував, не телефонував, на сторiнках у соцмережах погроз не висловлював. Заспокоiвшись, вона зробила спробу опублiкувати пару репортажiв про зiрок шоу-бiзнесу, але дверi редакцiй газет та журналiв перед нею зачинилися наглухо. Вирiшивши не випробовувати долю, Льолька почала шукати чим продовжити заробляти на життя далi. І тут знову iй допомогла хрещена.
За порадою Марго, Льолька пiшла на курси для копiрайтерiв й закiнчивши iх, спробувала себе на новому теренi. Талант, вiн i в Африцi – талант. Справа пiшла. Але тяга до журналiстики не вiдпускала. Льольцi кортiло писати, що аж у «головi шкварчало». Тим паче, що за вiсiм мiсяцiв божевiльного життя з Максом, вона зiбрала безлiч сюжетiв, як кримiнальних, так i просто життевих, якi так i залишилися сюжетами на аркушах блокнотiв.
Вихiд, як не дивно пiдказала Дарина. Пiд час наступних пивних посиденьок, коли Льолька знову затягла пiсню: «Я хочу писати про життя, а не про плойки, надувнi матраци та ультратонкi прокладки», – подруга, уважно подивившись на неi, видала вбивчу фразу.
– Пф-ф-ф!!! А хто тобi писати не дае? Пиши книжки.
– Якi книжки, Дашунь? Адже я журналiстка, а не письменник, – слабо заперечила Льолька, вже починаючи розумiти, що подруга мае рацiю.
– Хм! Якщо хочеш, щоб тебе арабам продали, строчи й надалi своi репортажi. А хочеш розповiдати про життя – пиши книжки. Як там вставку на початку роблять? – Дарина п'яно замислилась, а потiм з багатозначним виглядом промовила: – Ага, згадала! Всi подii нереальнi, персонажi вигаданi. Схожiсть не шукайте. Моi вам вiтання, сто разiв цiлую, Льоля! За книжку тебе нiхто вбивати не буде. Став вигаданi прiзвища та завуальовано описуй подii, можеш, навiть своiх героiв до iншоi краiни запровадити вiд грiха подалi. Ще й грошей заробиш, ти ж у мене талант!
* * *
Дарина виявилася права, нiхто Льольку бiльше вбивати або продавати в рабство не збирався. У вiльний вiд фрiлансерськоi роботи час, вона накидала кiлька сюжетiв, якi, на ii подив, склалися в повноцiнний роман. Звичайно ж, першими читачами стали Дашка й Марго, якi високо оцiнили сюжет роману та стиль новоявленоi письменницi.
Але виявилося, що продати свое творiння було вкрай важко, яким би генiальним воно не здавалося. Двi безсоннi ночi Льолька провела в подорожах сайтами для таких же «починашок», як вона. Читала коментарi пiд статтями, дiалоги на форумах. З жахом дiзналася, що великий й такий вiдомий Джек Лондон отримав двi тисячi вiдмов, перш, нiж вперше надрукували його оповiдання. Їй до того стало шкода талановитого письменника, що вона розплакалася. Перебуваючи в аналогiчнiй ситуацii, Льолька легко уявила, як Джек Лондон, а в миру уроджений Джон Грiффiт Чейнi, оббивае дверi редакцiй й принижуеться перед видавцями. Їй було добре, бо вона могла пiдробити копiрайтом, не виходячи з затишноi теплоi квартири, а як заробляв на життя вiн, доки не почали друкувати його розповiдi? Напевно, працював вантажником, або посильним. Вдосталь пошкодувавши великого колегу, вона, пiдбадьорившись прикладом його наполегливостi, продовжила своi дослiдження.
Наприкiнцi другоi ночi iй попався черговий сайт для авторiв початкiвцiв. Швидко переглянувши змiст сторiнки, Льолька хотiла, вже було закрити ii, але кiлька фраз в текстi привернули до себе увагу молодоi письменницi.
«… Фрагмент своеi нетлiнки опублiкуйте на кiлькох лiтературних сайтах (далi йшло перерахування адрес сайтiв з детальним зазначенням хто i що там викладае). Це принесе вам в першу чергу моральне задоволення, а ще надасть можливiсть отримати рецензiю на свое творiння. На цих сайтах, крiм авторiв тиняеться маса „диванних критикiв“, якi видають рiзноманiтнi за своiм змiстом коментарi до опублiкованих творiв. Ви звикнете свiдомо й без нервiв сприймати будь-яку критику, до того ж серед таких епiтетiв, як бездарнiсть, графоман, чого ти тут робиш…, часом проскакують вкрай слушнi поради вiд колег по перу. Редактори видавництв постiйно вiдвiдують зазначенi сайти в пошуках нових авторiв, детально вiдслiдковуючи письменницькi рейтинги….» Почавши читати статтю спочатку, Льолька автоматично почала робити позначки в блокнотi.
Поради були данi дiйсно слушнi. Вiдразу було зрозумiло, що писала людина, яка особисто пройшла описаний нею шлях. Заваривши каву, Льолька покурила й сьорбаючи гарячий напiй, склала покроковий план до новоi мети – продати свiй роман. Яке ж було ii здивування, коли через три мiсяцi безперервноi роботи з просування свого роману в рейтингах двох лiтературних сайтiв, вона отримала пропозицiю вiд видавництва. Минуло ще два мiсяцi i ii перший роман був опублiкований немислимим у Льольчинiй уявi накладом – п'ять тисяч примiрникiв.
Радощi не мали меж. Отримання першоi авторськоi винагороди вiдзначали в нiчному клубi. Вперше Льолька поiхала вiдвiдати матусю, придбавши iй у подарунок золотi сережки, чим до слiз розчулила «полтавську панночку».
Незабаром був написаний та виданий ще один детективний роман. В роботi знаходився третiй, коли з видавництва прийшла пропозицiя взяти участь у мiжнародному конкурсi «Сучасний детективний роман».
Конкурс складався з трьох етапiв. На першому визначали п'ятдесят пiвфiналiстiв. На другому етапi з п'ятдесяти авторiв, авторитетне журi повинно було вiдiбрати дев'ять фiналiстiв, якi мали на три мiсяця поiхати до Францii. Там, у привабливiй та далекiй долинi рiчки Луари або, як ii ще називають – «Долинi Замкiв», у старовинному особняку iм належало в спiвавторствi з вiдомим майстром детективного жанру, написати роман по одному з дев'яти випадково обраних сюжетiв. Переможець отримував грошову премiю в розмiрi п'ятнадцяти тисяч евро та право на видання свого творiння в одному з п'яти найбiльших видавництв у Європi. Але найголовнiше, як визначила для себе Льолька, це було iм'я переможця на обкладинцi книги поряд з iм'ям метра детективних романiв – Гiйомом Валiньi.
Ось це дiйсно було для неi головним. Це був реальний шанс, заявити про себе. Шанс стати двома ногами на першу сходинку, що вела на п’едестал свiтового визнання.
Вiд перспективи, три мiсяця наживу спiлкуватися й працювати разом з майстром пера, та ще при цьому жити в центрi Францii у «Долинi Замкiв», у Льольки перехопило подих, а внизу живота «запурхали метелики».
Пiсля сiмейноi наради, що вiдбулася на кухнi, як зазвичай з пивом й креветками, за наполяганням Марго, в оточеннi дiвчини з'явилася лiтня жiнка – у минулому лiтературний редактор одного з найбiльших видавництв УРСР, а потiм Украiни. Людмила Сергiiвна вийшовши на пенсiю пiдробляла коректурою та правкою текстiв для студентiв унiверситету. Отримуючи додатковий дохiд до мiзерноi пенсii, якою за гiдну працю ii нагородила держава, вона iз задоволенням витрачала його на правнукiв. Колишня Главлiтред зрадiла цiй роботi та з завзятiстю взялася за справу.
Людмила Сергiiвна була сувора, прискiплива й педантична – немов старшина в Ротi Почесноi варти.
Наступного дня пiсля iхнього знайомства, з самого ранку (до того ще й у недiлю), Людмила Сергiiвна вiдвiдала майбутню лiтературну зiрку вдома. Не звертаючи уваги на напiвсонну та неодягнену Льольку, яка пiсля бурхливоi суботньоi ночi, проведеноi з Дашкою та Марго в нiчному клубi, вешталася кiмнатами в пошуках одягу та «чого б випити, щоб голова не болiла», вона пройшла на кухню. Та не минуло й двадцяти хвилин, а «Люся», як охрестила для себе редактора Льолька, змусила дiвчину випити п'ятдесят грамiв горiлки i велику чашку гарячого курячого бульйону з яйцем, солоного та гострого, немов грузинська аджика. Вiд такоi дози «лiкiв» Льолька миттево спiтнiла та вiдправилася пiд душ.
Коли остаточно прийшовши до тями, вона вийшла з ванноi кiмнати, одягнувши темно-синiй з золотими драконами шовковий халат, ii чекала роздрукована на принтерi докладна iнструкцiя. Вирок, винесений Люсею, був суворий – вiд трьох з половиною до п'яти тисяч слiв на день, щоденна вiдправка тексту на редагування й ввечерi того ж дня виправлення недолiкiв.
– Дiвчинка моя. Я свого часу мала щастя спiвпрацювати з Олесем Гончаром, Павлом Загребельним, з Валентином Пiкулем та Юлiаном Семеновим. Ти володiеш безсумнiвним талантом, тому за три мiсяцi ми створимо детективний роман, який допоможе тобi виграти конкурс i почати шлях до вершини лiтературного Олiмпу. За тi грошi, якi менi платить Маргарита, я на шматочки розiб'юся, але допоможу тобi стати письменницею-початкiвцем. Якщо буде на те воля Божа, то я й надалi iз задоволенням буду допомагати тобi на цiй нелегкiй нивi, яка вимагае певноi частки жертовностi, втiм, як i всякий талант. А таланту тобi не позичати. Я переглянула твоi труди й нотатки – це чудово. Повiр менi, я рiдко помиляюся. Але…
Жiнка дiстала з позолоченого портсигара тонку цигарку й, чиркнувши колiщатком елегантноi запальнички «Зипо», запалила. Примружившись, вона трохи помiркувала. А потiм продовжила свою промову.
– Але нам доведеться серйозно попрацювати, – щiльно стиснувши губи, що вiдтiнялися свiтлою помадою, вона випустила в стелю тонку цiвку диму. – Тому забудь за нiчнi гульки, посиденьки та всi iншi витiвки, що вiдволiкають вiд роботи. За продуктами ми будемо ходити разом, заздалегiдь склавши список. Я навчу тебе готувати швидко i смачно. Час занадто дорогий та його, на превеликий жаль, не повернути – особливо згаяний.
– А як же моя робота? Я ж не можу все кинути, вiд мене всi замовники повтiкають, – розгублено вiдповiла Льолька. – Жити-то я на якi кошти буду?
– Дiвчинка моя, ти що до труни збираешся рекламувати унiтази й кавомашини? Чужi iдеi та бiзнес-проекти? – iронiчно подивилася на неi наставниця. – Тут два шляхи. Перший – ти забуваеш про конкурс та, поховавши свiй талант, продовжуеш займатися текстами, якi продають, заробляючи цим на життя, або створюеш свое рекламне агентство, набираеш штат та займаеш гiдне мiсце серед конкурентiв. Другий – ти починаеш вчитися письменницькому ремеслу, а роботу вiдкладаеш на другий план для пiдтримки трусiв, доки не почнеш отримувати пристойнi гонорари за своi книги.
– Боженька ти мiй, та як же я все встигну? І п'ять тисяч слiв на день, i рекламнi тексти? – Льолька обхопила голову руками й присiла на краечок двоспального траходрому.
