І десь подiвся з луком Купiдон,
а Гiппокрену[1 - Гiппокрена – джерело на вершинi Гелiкона в Беотii, яке утворилося вiд удару копита Пегаса. За мiфом, надiлене здатнiстю давати поетам натхнення.] випили тарпани.
Ця спрага насолод, вiнкiв лаврових!…
– З дороги, фiлософiе босяцька!
Йди геть! – кричить пiдкуплена юрба.
Поете, йди! Йди мимо гонорових
i витримай вiд них удар зненацька.
Важкий твiй шлях – така твоя судьба!…
Джованнi БОККАЧЧО
* * *
Італiе, усiх племен царице,
де доблестi твоi, де генiй твiй?
Кастильський хор[2 - Кастильський хор – маються на увазi Музи так званого iспанського Парнасу.] замовкнув – тож мерщiй
над честю муз будь-хто тепер глумиться.
Не лаври вже в цiнi, а багряниця,
бо нинi зло прямуе по прямiй,
а з калитою всякий вже гордiй,
бо голову пусту пiдмiнюе скарбниця.
В словесностi пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(вiд тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).
Журись зi мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…
* * *
На човнику каталась люба панi,
i спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безлiччю пiсень вона -
чи щебетав то соловiй в гортанi?
Куди причалить, я не знав заранi,
чекатиму, можливо, допiзна,
бо серед дiв земних така одна -
богинi я зiзнаюся в коханнi.
Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.
І прокидалися в душi моiй
слова, якi сказати хочу iй,
якi тепер лунають звiдусюди.
Маттео БОЯРДО
* * *
Отару бiлорунну чи хмарину
жене пастушка в дiл, i путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
i тiнь вiд гiр, що залила долину.
Зiтерши пiт, ратай розправив спину,
бо згодом в полi запануе тьма,
волiв своiх звiльняе вiд ярма,
додому гонить втомлену скотину.
І тiльки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
вiд мiсяця послання жду таемне…
В очах моiх вiдбилась пастораль -
i стала враз солодкою печаль,
бо на душi – щось болiсно приемне.
* * *
У тебе, серце, фатум – лиш терзання,
та слухай – голуб стогне на вiкнi.
Хоча не вiн в любовнiй западнi,
все ж до твого свое додав ридання.
Таке тобi вiд Неба безталання:
зi мною свiт в зажурi день при днi,
лише кохана не пришле менi
нi слiз, нi спiвчуття,нi покаяння.
Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина – лиш вона,
котрiй вiддам життя, не мавши царства.
Скажи, кохана, в чому таiна?
Заради тебе вдався до фiглярства,
щоб чашу горя випити до дна!…
Лоренцо МЕДІЧІ
* * *
Хай почестей шукають невгомоннi -
