палацiв, храмiв, сяйва позолот
i тих скарбiв, що завдають гризот,
вiд котрих тисячi ночей безсоннi…
Казковi квiти квiтнуть в оболонi,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холоднiй муравi дзюрчання вод,
Мадонни образ на святiй iконi,
а в нетрях лiсу, у громаддi гiр -
дрiада злякана i швидконогий звiр,
печери, що не знали днини…
Повсюди бачу тiльки погляд твiй,
яким я любувавсь в полонi мрiй,
та до якого не знайду стежини.
* * *
Не витерплю повiк яскраве свiтло,
яке так сяе на ii чолi.
Очам, що звикли клiпати в iмлi,
дивитись легше на кипляче срiбло.
Хоч глузд пiдкаже – це дитя розквiтло,
немов праобраз Раю на землi.
Тому-то нам, так зашкарублим в злi,
це – засторога щось вчинити пiдло.
Нi, не для пристрастей ця яснина:
як милiсть вища, як величний дар,
Всевишнiм послана на грiшну землю.
Всiм душам благодать несе вона,
лише свою вiд решти вiдокремлю,
бо в нiй вiддавна незгасимий жар.
Якопо САННАДЗАРО
ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕ
Це тут упав Ікар. Слiд лiтуна
бурхливi хвилi бережуть i нинi.
Тут шлях його закiнчився в пучинi,
та тiльки заздрiсть – подвигу цiна.
Хоч смерть його окуплена сповна,
бо вiн упав, щоб стати на вершинi…
Блаженний той, в чиiй страшнiй кончинi
звитягу бачать рiзнi племена.
Таiться радiсть у безмежнiм горi,
вiн, наче птиця, долетiв до хмар,
щоб вiльним вмерти в голубiм просторi,
де лиш таким, як вiн, звели вiвтар…
Вiки його iм’я хлюпочеться у морi:
в найбiльшiй iз могил лежить Ікар.
П'етро БЕМБО
* * *
Спiвав i я. Чи солодко звучали
моi пiснi – Господь складе цiну.
Святковi днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалi.
В людей розумних пристрастi – васали,
моя ж – мене послала на вiйну…
Менi чи iй – сорочку б гамiвну,
а я натомiсть – зводжу п’едестали.
Закоханий, завжди надiявсь я,
що зачарую спiвом солов’я,
що словом щирим пом’януть нащадки.
Про себе добре думати я звик,
та чують всi лише страждання крик
в сонетi, що не знайде адресатки…
З НАГОДИ ВТОНЕННЯ КАРЛА VІІІ[3 - Карл VІІІ – французький король (1470 – 1498). Був покликаний в Італiю правителем Мiлана Лодовiко Моро, який прагнув за допомогою iноземних вiйськ змiцнити свою владу.]
О краю мiй! Прости за пiетет,
але до нього змушують красоти
твоiх долин та в сяйвi позолоти
розкiшний Апеннiнських гiр хребет.
Дай вiдповiдь, якщо спитав поет:
колись тобi скорялися народи,
а нинi по тобi бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?
Чому так сталося в лиху годину?
Зневiрились ми в Боговi хiба,
що Вiн кладе тебе у домовину?
І тiшить декого твоя судьба -
пiдступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повiк вас жде ганьба!…
