Почуете, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стрiла Амура,
та котру жде достойне потойбiччя.
Побачите мого життя згасання,
бо я в полон вiддався без вагання
душi, яка лишила Беатрiче…
* * *
Подумав я, втомившись вiд скорботи,
чи винен був, що ми такi хмурнi,
чи й справдi горимо щодня в огнi,
мов iншоi не маемо роботи.
Любовi бог лишав мене свободи,
та серцем вiдчував, що в глибинi
мiй дух живе, як перше, у менi -
то вже кохання прояви турботи!…
І прагнув знову збутись хвилювання,
мiняв безсилля на слабке старання
i, щоб зцiлитися, до Вас спiшив.
Гадав, що скiнчиться пора осiння,
та пережив натомiсть потрясiння,
вiдчувши, що душа тiкае з жил.
Франческо ПЕТРАРКА
СНОВИДІННЯ
Свiтанок зрiе, плачуть солов’i,
та ближнi доли схованi в туманi,
а по горi, щоб стрiтись на полянi,
киплячим срiблом плинуть ручаi.
Не бачачи, я вiдчував Їi:
стояла поруч в золотiм убраннi…
Дивуючись й радiючи оманi,
до нiжноi руки простяг своi,
купаю iх у сонячнiм промiннi:
два сонця на небесному склепiннi –
свiтило предковiчне i Вона.
Затьмарювало перше тiльки зорi,
схилившись перед другим у покорi:
Божественна була та яснина…
* * *
Завмерли небо i земля ввi снi,
i звiр затих, i спочивае птиця,
i всипана зiрками колiсниця
вже об’iжджа маетностi нiчнi.
А я – в сльозах, у розпачi, в огнi,
бо вже й перо не втримае десниця.
Єдиний я, кому в цю нiч не спиться,
та образ твiй – утiхою менi.
Так сталось, що, страждаючи вiд спраги,
в життi я змiг добитись рiвноваги:
отрута i нектар – з живих джерел напiй.
Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру i стiльки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти бiль, вгамуеш мiй…
* * *
До нiг ii схилявся я в рядках -
сердечним жаром променiли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землi й тягнувсь до зiр в думках.
Спiвав про злото кiс у кiсниках,
багацько слiв сказав про очi й руки,
З блаженством райським мiг рiвняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.
А я, без маяка, немов зерня в шкарлупi,
крiзь шторм, який мене товче, як в ступi,
пливу життям, кермуючи навгад.
Любовний вiрш не пишеться без вiри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а лiри
вже налаштованi на скорбний лад…
* * *
Ненасить, лiнь, м’якi й зручнi дивани,
прогнавши благодiйнiсть, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички нашi нас лишили шани.
Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
