– Гiрше! Набагато гiрше!..
– Та що ж, врештi-решт, трапилося?
– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджiн.
– Отакоi! Що ж у цьому поганого?!
Юджiн вiдвернувся, похнюпив голову i украдьки змахнув тильним боком долонi непрохану сльозу.
– А куди, ви думаете, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!
– О’Негрi?
– А що, в Каiруанi е iнший сучий син?
Звiсно, вони знали iншого сучого сина, ймення якому було Агне Кобуз, але зараз iм було не до нього, тож i ми не станемо випереджати подii й наразi обмежимося тiльки побiжною згадкою про його iснування й вiдкладемо ближче знайомство на потiм, для бiльш слушноi придебенцii.
Втiм, жоден з приятелiв нiчого не встиг вiдказати, бо iхню секундну загаянiсть Старий Ірландець розцiнив як мовчазливу згоду, i це додало йому сил накинутися з потроеною завзятiстю на ненависного конкурента.
– Отож-бо що нема! Такi покидьки народжуються раз у столiття! Авжеж, свиня е свиня! Хiба ii вiдучиш рити? Дзуськи! Їi тiльки шпичка зупинить!
– Але ж, Юджiне! – спробував вгамувати його Дане. – Хiба О’Негрi винен? Це ж чиста випадковiсть, що той чужак утрапив до його забiгайлiвки!
– Випадковiсть? – аж захлинувся з лютi Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрi це все пiдлаштував!
Дане трiпнув головою, вiдкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, i у поглядi його шмигнула метка допитливiсть:
– Ти так думаеш?
– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджiн. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнiвiв! Ця свиня здатна ще й не на такi пiдлостi, аби тiльки звести мене зi свiту!
– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорiк Сильва, беручи зi стiйки пляшку вiскi. – Звiсно, ти маеш право так думати, – розважливо й спокiйно провадив далi, вiдгвинчуючи закрутку, – але я бiльше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебiльшуеш! – хлюпнув вiскi на денце склянки. – Бiльше того, я певен, що усi твоi звинувачення нiщо iнше, як гiпертрофований витвiр неадекватноi реакцii уяви, ураженоi синдромом перманентноi банкрутофобii.
– Гiп… ур… ур… що? – затнувся Юджiн, вiдчуваючи, як непосильнi для його розумiння слова застрягають у мозковi, нiби уламки черепицi в дощовiй ринвi.
– Та так, нiчого, – вiдмахнувся Сильва, ховаючи посмiшку й пiдносячи склянку до губ. – Твое здоров’я, Юджiне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер нi до чого. Це те ж саме, що собацi вити на мiсяця. Який вiд того валування мiсяцевi збиток? Отож! Так само й О’Негрi вiд твоiх прокльонiв. Анiж без толку витрачати сили, лiпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свiй бiк. Якщо бажаеш, дам тобi пораду: якщо ти так вже впевнений у пiдступностi О’Негрi, вiддяч йому тим же. Я навiть можу взятися тобi у цьому допомогти.
– Допомогти? – виглипнувся Юджiн. – Але чим? Як?
Сильвинi слова надто сповiльнено i мляво добиралися до схарапудженоi бурхливими емоцiями свiдомостi Старого Ірландця. Якоiсь митi здалося навiть, що iм взагалi судилося щезнути безслiдно, наче мильним бульбашкам, i Марсел вже було зiбрався махнути рукою на цю безнадiйну справу, – аж тут на Юджiна таки зiйшло просвiтлення.
Sekcio 2 (retrospecto): netie kajneen ci tiu momento
Минуло бозна-скiльки часу (не вiчнiсть, зрозумiло, та все ж i кiлька тижнiв щось значать!), а Леон Коузак нiяк не мiг дати собi раду й розiбратися з тим розгардiяшем, що осоружно млоiв його душу. Постiйна ворожнеча iз самим собою пiдточувала Леоновi сили, вiн марнiв буквально на очах, вiд безсонних ночей та надмiр спожитих спиртного i кави у головi шумiло, i вже зранку вiн занурювався у понурий транс, пiд час якого нiчого i нiкого не помiчав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь i сидить, не ворухнеться, немов воскова фiгура з музею madame Tusseau, тiльки губи iнодi ледь помiтно здригнуться примарою усмiху або сiпнеться, мовби од нервового тiпу, брова… Колеги (а то були суцiль однi жiнки) перешiптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подiбна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвiсить собi ночi напротик, а на роботi вiдсипаеться, та ще й так хитро, що начальство нiякоi рахуби скласти не може: ну, сидить собi чоловiк, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мiшки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обiдом; на якийсь час до нього навiть поверталася здатнiсть вiдпускати коники – вiн знову ставав тим Леоном, до якого всi звикли i яким його любили.
– Леоне, ти якийсь сьогоднi не такий, – улесливо пiдкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бiдненький?
– З вами хiба не перетрудишся! – плескав Леон ii по сiдничках.
Вiдстрибувала, але на таку вiдстань, аби вiн без проблем мiг знову дотягнутися долонею до ii задка: за тих кiлька лiт, вiдколи Леон тут працюе, тi його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й нiхто на них не ображався; ба, бiльше того! – дами так до них звикли, що вважали те дiйство мало не головним Леоновим обов’язком i навiть починали приндитись, якщо вiн протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не пiдшльопне. І Леон, треба визнати, не вiдлинював. Навiть товстозаду, аби не сказати непристойнiше, Гiлларi, котра вже збиралася на пенсiю, не обходив, бо й загалом не вмiв i не любив ображати жiнок. Через ту його сердешнiсть, власне, й трапилась та катавасiя, що так нагло вибила Леона з колii й мало не довела до чортзна-чого!..
І хто б мiг подумати, що взагалi таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалi нiколи нi за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу ерунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такi зальоти, про якi ниньки й згадувати бридко, були пригоди, пiсля яких на душi пошкрiбувало й остерiгався наближатися до дзеркала, бо сором пiк перехрестити погляди iз самим собою (ну воiстину: хiба не повiриш, що очi – дзеркало душi?!); в такi напади самоколупання Леон по кiлька днiв не голився, ощетинювався, i то було запорукою й передумовою одужання, бо тодi на нього неодмiнно наiжджала шефова секретарка, дiвиця тупувата, але закохана в Леона до опупiння, до того ж – зi стрункими ногами, осиною талiею й буферами з епохи Ренесансу.
– Леончику! – муркала вона, пiдловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як менi подобаеться твоя небритiсть!
І, витягнувшись навшпиньки, пiдсовувала до його пiдборiдка декольте та, хихочучи, терлася вилогом бiлястих грудей об шорстинки.
– Ох, як вони звабно поштиркують!
По тому витягувала губки великою лiтерою «О», хапала Леона за зап’ястя, нетерпеливо смикала руку вгору i, азартно пiдкотивши повiки, легенько покушувала кiнчик великого пальця.
– Леончику, придумай що-небудь!
Придумувала, правда, здебiльшого сама: в опочивальнi шефа; на своему столi, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинцi i навколiшки у вбиральнi; у себе вдома, коли чоловiка вiдсилали у вiдрядження; за лаштунками в театрi, коли там проходили збори акцiонерiв, саме пiд час довгого, нудного i безбожно брехливого шефового виступу; ще десь – усього й не згадаеш!..
Не скажеш, що Леон був в особливому захватi од тих здибок; вiд них вiдгонило вульгарнiстю, все вiдбувалося надто швидко i запрограмовано – з того, як вона посмiхалася, до чого торкалася, якою частиною тiла терлася, вiн вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неi тим азартом, що в першi рази, та йому подобалося, неймовiрно подобалося, наставляти роги шефовi, тож все-таки грiх було твердити, нiбито не мав Леон з тих l'amour-iв насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосiб сатисфакцiю за шефовi наiзди, вiн утiшався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював i частенько розпiкав з приводу i без), душа його звеселялася i в нiй на якийсь час вже не знаходилося мiсця для сумнiвiв та гризот. Може, так воно було б i тепер, але секретарка повiялася на курорт (ясна рiч, iз шефом!!!), i Леоновi раптом вiдкрилося, що iншого ефективного способу побороти меланхолiю, окрiм як насолити шефовi, вiн не вiдае… З цим було важко змиритися, i вiн нiбито й не збирався миритися, – але що з того? Гра не варта свiчок, якщо свiчки погасли!.. А Леон хоч i був натурою сильною, та все ж не настiльки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того анiякоi спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою нi до чого доброго не приведе: у кожного своя доля i свiй шлях широкий…
Леонiв широкий шлях починався пiдобiдньоi пори з вузенького проходика мiж облупленими одноповерховими будиночками позад контори – через захаращений усяким мислимим i немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченкiв i п’яничок[7 - Практично щоразу, заходячи до цього дворика, Леон Коузак мимоволi усмiхався вiд згадки про назвисько «гiльдiя дворян», яким влучно i дошкульно хтось iз дотепникiв сукупно охрестив i саме мiсце, i специфiчний контингент, що тут постiйно (а дехто й безвилазно) кучкуеться.], котрi облюбували цей п’ятачок пiд самiсiсiньким носом мерii i полiсменiв, невдалiк вiд найдешевшого винного погрiбка з претензiйним найменням «Titanik», де за кiлька мiдякiв можна було розговiтися на порцiю смердючоi текiли; з дворика цього навiть за найвiтрянiшоi погоди не видимались характернi для вiдхожих мiсць запахи i будь-який випадковий зальотник чимдуж тiкав звiдси геть, затиснувши пальцями нiздрi; Леон же вважав цей п’ятачок такою ж вiзиткою мiста, що й помпезний Музей астронавтики чи пiшохiдний мiст через Вiретет, перетинав його без поспiху, нiздрi пальцями не затуляв i до «дворян» ставився без презирства. Чому так, i сам не знав; чесно кажучи, i не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощiв нiяких до тих нещасних також не вiдчував нiколи – були вони йому байдужi так само, як i музеi, i мости, i сотнi iнших речей, з якими давно вже зжився, звикся i змирився. Та й був Леон трошки лiнькуватим, i саме лiнь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо iнакше, щоб дiстатися «Акварiуму», у якому зазвичай пiдобiдував, довелося б тiпати в обхiд зайвих пiвкiлометра.
Публiка в «Акварiум» вчащала рiзна. Із самого рання, тiльки-но годинник на мерii бемкав сьому, сповзалися з усiх щiлин, немов таргани, синьошноблики, бо о цiй порi ще нiде в доокружжi не наливали, та й цiни були тут майже божеськi: пляшка пива – один кучмеро[8 - Приблизно $0,7.], а склянка вiскi – й того менше, якихось шiстдесят п’ять пуствикiв[9 - 1 пуствик = 1/100 кучмеро.]. Трохи згодом, десь пiд дев’яту, пiдтягувалась богема, здебiльшого – у футболках навипуск та халамидних штанях; у масi своiй була богема безгрiшною – не у розумiннi праведного способу iснування (в тому грiх ii було запiдозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом[10 - Тут: на халяву.] за чашечку дармовоi кави товариство це вважало ледве не справою честi. В обiд набiгала татарвою дрiбна чиновницька орда – перехилити наскоро по п’ятдесят грамiв брендi та обмiнятися з колегами новинами й плiтками; клерки, як правило, розкладали пас’янси вiрогiдних звiльнень i призначень, а клеркинi утаемничували одна одну в бiльш приземлене: хто-коли-кого i де-що-почiм, – причому з таким азартом, нiби на службi убивали час не на те саме!.. По обiдi на якусь годинку наставало вiдносне затишшя, а ближче пiд вечiр заходила на друге коло богема, розрiджена студентством, невдовзi (i вже надовго!) завертало розслабитися пiсля виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услiд за ними окуповували кiлька столикiв дрiбнi вуличнi i базарнi торговцi. Забредав на вогник ще всякий iнший люд – однi заходили, iншi виходили, нi на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах i вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-вiдправлення поiздiв. Та, попри все, у всьому тому були свiй шик i безперечнi переваги; надто для натур, подiбних Леоновi. Вiн не брався судити, що саме заваблюе сюди весь цей забрiд – найфайнiша у мiстi кава, дешеве спиртне, бажання розвiяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було нiякого дiла, чужi спонуки i резони не цiкавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акварiум» рибки – не тi, з викладеноi на стiнi мозаiки, а тi, що легко ловились на гачок притишено-манiрного:
– Рибонько!..
Їх тут завжди водилось достобiса. Далебi, iх можна було називати i зайчиками, i зiроньками, навiть кiзками чи антилопками – все одно, аби лиш iхнiм вушкам вчувалися тi ж таки заманливi, обiцяючi й бентежнi iнтонацii…
Дiставшись кав’ярнi, Леон уповiльнював ходу; нiбито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмiнно припалював за десяток крокiв вiд «Акварiуму»), насправдi ж – аби, неквапом дефiлюючи вздовж вiкон (всього iх було п’ять), профiльтрувати очима натовп усерединi примiщення, iз цiлком практичним намiром заздалегiдь застрахуватися од небажаних зустрiчей, це раз, а заодно висмикнути чiпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремне – на предмет вiдомих перспектив – спiлкування.
Пiд кав’ярнею Леон неминуче наштовхувався на Ігна Атьева – приземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цiй порi «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомi лiт iз двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спiлкування iхне тепер обмежувалося тим, що Ігн Атьев розповiдав двiйко (чомусь саме стiльки, не бiльше й не менше!) анекдотiв, якi Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цiй царинi Ігн Атьев був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали iнтереси значно кардинальнiшi: пекло пiрнути в пекло згубних випадковостей i випадкових згуб…
Переступав порiг кав’ярнi повiльно i поважно; на правах завсiдника iз багаторiчним стажем обслуговували його тут без черги, тож, забачивши Леона, кельнерки мило усмiхалися, а вiн, вiдповiвши iм тим самим, вiдходив углиб зали зайняти мiсце за столиком пiд вiкном i розгорнути прихоплену в кiоску по дорозi газету. Утiм, читати йому, як правило, не доводилося. Ледве встигав пробiгти очима заголовки на першiй шпальтi, як перед ним поставала стара в’етнамка Же Ня.
– І коли ти начитаешся! – шипiла прокуреним голосом, виставляючи на столик фiлiжанку з кавою, склянку вiскi i хот-дог на фаянсовому блюдечку. – Лучче би на мадмульок п’ялився!
– Ти ж знаеш, Же, я не по цьому.
– Як же, не по цьому! – переходила на змовницький шепоток Ня. – Хiба, думаеш, не видiла учора, як ти, безстиднику, в обнiмочку з тею чорною перед закриттям виходив! А ще говоре, що не по цьому…
– Помиляешся, Же! Просто дама попросила показати iй дорогу до бiблiотеки.
– За дурнувату мене держиш? – хитала головою, невмiло намагаючись зобразити осуд, в’етнамка. – Яка бiблiотека в одинадцять ночi!
– То й що? Як кажуть росiяни, учення – свiтло.
– До мунги менi твоi росiяни! – лаялася Же, i у цьому випадку Леон не сумнiвався у щиростi ii слiв, бо знав, що стара в’етнамка люто ненавидiла росiян, вважаючи iх головними винуватцями усiх своiх бiд i поневiрянь, й була певна того, що тiльки через них мусила покинути Сайгон…
– Це я вже чув, – пiд’юджував Леон. – Ось тiльки, Же, нiяк не можу уявити, як вони всi помiстяться у твоiй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мiнiатюрна!
– Хай тебе це не хвилюе! Якось постараюсь, тiльки б iм напакостить…
