– А, ви про це! – забiгали у Янг-Ола очi.
– Тiльки…
– Що таке? – насторожився Янг-Ол.
– Може… – несмiливо почав Копонешро. – Може б… того…
– Що ви там м’ямлите?
– Може б ми домовились про половину?
Копонешро склав руки на грудях i звiв на Янг-Ола сповнений вселенськоi туги погляд.
– По-приятельськи, так би мовити. Га?
– Стоп! Стоп! – замахав руками Янг-Ол. – Я так розумiю, що ви хочете вiдбутися лише чотирма тисячами?
– Авжеж!
Вселенська туга в очах Копонешро змiнилася вселенською надiею.
Однак збутися iй не судилося!
– Та що ви собi думаете?! – не на жарт розiзлився податковий iнспектор. – Ми що, на базарi, щоб торгуватися?! – забiгав вздовж стiни, кидаючи на Копонешро нищiвнi позирки. – Давайте порахуемо! Ви приховали вiд оподаткування двадцять тисяч, так? З цих двадцяти тисяч ви повиннi сплатити тридцять процентiв. Скiльки це буде? Правильно, шiсть тисяч. Плюс тридцять процентiв штрафу, а це ще шiсть тисяч. Разом вже дванадцять, так? Тепер додайте пеню. П’ять вiдсоткiв за кожен мiсяць множимо на дев’ять. Маемо ще дев’ять тисяч. Приплюсуемо до дванадцяти. Скiльки вийде?
– Двад… двад… двадцять одна? – вражено пробурмотiв Потер й знесилено плюхнувся на стiлець. – Ви не помиляетесь?
– Ха-ха-ха! – одiзвався рипливим смiхом Янг-Ол. – Ви мене розсмiшили! На штрафах, санкцiях i пенi я, мiй дорогенький, зуби з’iв! Ось, погляньте, – пiддер пальцем верхню губу, демонструючи порiдiлу шеренгу щербатих та гнилих зубiв.
– Але як же це? – розпачливо простогнав Копонешро. – Ви ж нарахували бiльше, анiж я приховав!
– Все чин-чин, не сумнiвайтесь, – «заспокоiв» його Янг-Ол. – На що ж ви сподiвалися? Жартувати з податками треба умiючи, бо iнакше рано чи пiзно цi жарти вилiзуть боком. Ще й так вилiзуть, що не зоглядишся, як опинишся у задницi африканського слона!
Копонешро вiдкинувся на спинку стiльця, задер голову до стелi i знеможено склепив повiки.
Синя прожилка сонноi артерii на його шиi неспокiйно пульсувала, з кутикiв рота продиралося глухе спазматичне хрипiння.
«Даремнi потуги! – хмикнув Янг-Ол. – Хочеш розжалобити? А дудки. Ранiш треба було думати. Вкрав – подiлись, щоб i тобi було добре, i менi не кепсько. А ти що? Тiльки про своi iнтереси дбав! Жлоб, одним словом. Натуральний жлоб’яра. Що ж, доведеться зайнятися твоiм перевихованням, iдiоте!»
– І ото не набридло вам ще стогнати? – гидливо поморщився. – Корчите, звиняйте на словi, дурника. Чи ви, може, розраховуете, що все владнаеться само собою? Ну що ж, помрiйте. Я бачу, що кашi з вами не звариш, тож робiть собi як знаете, а я вмиваю руки. Вже й так занадто багато часу на вас убив, пора й честь знати. Тiльки майте на увазi, що тепер я й пальцем не поворухну. Викручуйтесь самi, як можете, а мене вашi проблеми бiльше не займають!
– Навiщо ж ви так? – подав благальний голос Копонешро. – Хiба ми не могли б домовитися, так сказать, полюбовно?
– Чого ж нi? Звичайно, можемо, – ствердно кивнув Янг-Ол. – Було б тiльки бажання. Але ваша поведiнка, чесно кажучи, породжуе сумнiв, чи е воно у вас.
– Та е! Є! – поквапився запевнити Копонешро. – Як же iнакше?!
– У такому разi, – лице Янг-Ола осяялось вдоволеною посмiшкою, – я не бачу жодних перепон. Скiльки вам треба часу, щоб зiбрати необхiдну суму?
– Ну… – заметушився Копонешро.
Його все ще не полишала надiя виторгувати бодай яку-небудь поблажку.
– А можна частинами?
Янг-Ол заперечливо мотнув головою.
– Це виключено! Уявiть собi, що ви загнетеся, не розрахувавшись зi мною повнiстю. Хто менi вiдшкодовуватиме збитки?
– Але ж я не збираюся загинатися! – розпачливо вигукнув Копонешро.
– Хiба я казав, що ви збираетесь? Але все може статися. Вiд смертi нiхто у цьому свiтi не застрахований i нiхто не може знати, коли i де вона його спостигне. Ви ж не можете гарантувати, скажiмо, що не розiб’етеся на своему «Фордi» де-небудь по дорозi в Авкинiврак! Тим паче, що до мене доходили чутки, що ви надто ризиковано водите авто. Зрештою, то ваша справа. Хочете ризикувати – ризикуйте. Але я особисто ризикувати своiми доходами не бажаю.
Копонешро схвильовано засовався на стiльцi. Вiд Янг-Олових пророцтв йому зробилося моторошно. В грудях похололо, серце обволiк крижаний панцир.
Янг-Ол же, нi на що не зважаючи, продовжував:
– Я повинен дбати про свое майбутне. Хто його знае, як все обернеться! А раптом народ сказиться i усi поголовно почнуть справно платити податки? Хiба я зможу тодi прожити на свою мiзерну платню? Дзуськи! І що? Прослужити стiльки рокiв, трудитися, як вiл, i не забезпечити собi пристойну старiсть? Нi, я не можу цього допустити. Тож звиняйте, мiй друже, але задовольнити ваше прохання просто не маю права.
Вiн зробив паузу, аби перевести подих.
– Сподiваюсь, резоннiсть моiх слiв не може викликати у вас заперечень. На мое глибоке переконання, у вас немае пiдстав на мене ображатися. А втiм, чого тiльки не зробиш заради приятеля! Чесно кажучи, я мiг би погодитися на те, щоб дещо пiдкоригувати суму. Шiсть тисяч замiсть восьми вас влаштуе, мiй дорогий Потере?
«Дорогий Потер» мало не очманiв вiд милостивого дарунка долi[27 - Тут Копонешро явно перегнув палицю: Янг-Ол навряд чи заслуговув на те, аби його ототожнювали з Долею. Та не будемо надто суворими! У поривi щасливоi ейфорii Потер ладен був приписати податковому iнспектору якi завгодно чесноти.].
– О, так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звiсно! Звiсно, що влаштуе!
– От i славненько! – натхненно вiв далi Янг-Ол. – Я радий, мiй любий друже, що ми нарештi можемо дiйти згоди. Повiрте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви менi завжди були симпатичнi, i коли б мiж нами пробiгла чорна кiшка, менi по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собi, мабуть, нiколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогоднi я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, i ви менi у чомусь пiдсобите. Це життя, любий Потере, i вiд цього нiкуди не подiтися, не втекти, не сховатися.
– Та ясне дiло, – пiдхопив Копонешро, – життя штука складна i заплутана.
– Нiчого заплутаного якраз i немае! – повчально заперечив Янг-Ол. – Все надзвичайно просто: ти менi – я тобi. Ось i вся премудрiсть. От податковi документи справдi можуть бути дуже навiть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоiв досконало. Так при бажаннi можу заплутати, що нiяка ревiзiя нiзащо не докопаеться.
– Дивовижно! – захоплено вигукнув Копонешро, улесливо викочуючи очi. – Генiально!
– Перестаньте! – вiдмахнувся Янг-Ол. – Я не потребую ваших комплiментiв. І взагалi! Облиште це пiдлабузництво, воно менi противне. Не пудрiть менi мiзки, я на таку дешевизну не купуюсь.
Яка муха укусила податкового iнспектора, збагнути важко[28 - Така собi заувага з претензiею на вершиннiсть фiлософськоi мислi: найцiкавiше в людях те, що вони нiколи не бувають послiдовними – нi у словах, нi у вчинках, анi навiть у думках.], але вiн раптом так розходився, що бiдолаха Потер просто не знав, куди подiтися.
– Отак ви всi! Сподiваетесь лестощами вiдкупитися! Не раджу тримати мене за iдiота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нiчого у цьому свiтi не робиться за гарнi словечка i лагiднi погляди. А це значить, що за свою поступливiсть я маю повне право вимагати компенсацiю!
– Та хiба я проти? – розгублено забелькотiв Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?
Здавалося, вiн згоден на все, аби лиш Янг-Ол утихомирився.
– Вашу секретарку!
– Що-о-о-о?
