Нi, радiсно забилося серце, таки не причулося!
В душi Старого Ірландця здiйнявся сущий шквал обнадiйливих почуттiв. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, нiякого прибульця не було, i ватага одурених чоловiкiв, добряче нам’явши боки рудiй свинi О’Негрi, повертаеться оце зараз до милоi iхнiм серцям затишноi пивницi старого друзяки Кiллi?
Що ж, Юджiн не триматиме на вас зла! Не товпiться в порозi, проходьте. Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негiдник – водити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподiвався, що такi штуки йому легко минуться? Коли б не так!..
Дверi прочинилися i перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать полiцейського комiсара Пада Люки.
За iнших обставин його з'ява пробудила би в Юджiновi хiба що осоругу та мулький неспокiй: так вже повелося, що навiдини цього одiозного типчика неодмiнно завершувалися якою-небудь капостю.
Загалом, такi ж емоцii приберiгала для Пада Люки переважна бiльшiсть мешканцiв Каiруана, за винятком малолiтнiх дiтей, з яких йому нiчого було здерти (вiрнiше, вiн ще просто не додумався до того, що i з них можна мати бодай якийсь нiкчемненький зиск), а також мера, окружного прокурора, суддi та ще кiлькох осiб, що посiдали вищi од нього щаблi в тубiльнiй владнiй iерархii i, вiдповiдно, всiляко заохочували Пада Люку до належних iх становищу виявiв лояльностi. Не можна сказати, що такий стан речей його не влаштовував, та однак коли приходив час засвiдчувати комусь iз них повагу, Люку ввижалося, що заодно iз презентом чи конвертиком, напханим новенькими купюрами, вiн передае у чужi загребущi руки скривавлений окрайчик власного серця. І хоч рани на понiвеченому серцi затягувалися доволi швидко, не лишаючи й рубця[39 - Тут можна було б ужити порiвняння «як на собацi», але навiщо принижувати безневинних тваринок?], ним оволодiвала хижа жадоба на комусь вiдiгратися. І хай би як тодi не намагалися, знаючи його лютий норов, догодити йому, хоч би як гостинно не приймали, Пад Люка все одно вiддячував чорною неприязнiстю й не проминав найменшоi нагоди розжитися бодай на якийсь дрiб’язок. Не гребував нiчим, i докори сумлiння йому були невiдомi.
Багато хто схильний був вбачати причини такоi його поведiнки у тому, що нинiшню посаду Пад Люка здобув порiвняно недавно, а до того вiчно потерпав вiд нестаткiв, отож коли з'явилася можливiсть покращити свiй добробут, накинувся на цi можливостi, як зголоднiлий вовк на здобич.
Так воно, ймовiрно, i було.
Принаймнi, чимось iншим його ненажерливiсть та патологiчну заздрiсть, що розповсюджувалися на все i всiх, пояснити важко.
Вседозволенiсть та безкарнiсть розбещували Пада Люку з дивовижною легкiстю, не зустрiчаючи в його зiпсутому нутрi жодного спротиву. І, як це часто бувае, вiн не лише утратив почуття мiри, але й позбувся елементарноi обачностi. Складалося враження, нiби Пад Люка абсолютно не задумуеться над наслiдками або ж, навпаки, як нiхто iнший передчувае, що довго так тривати не може, i поспiшае сповна скористатися моментом.
Тепер, мабуть, вам зрозумiло, чому iншим разом при появi комiсара настрiй у Старого Ірландця неодмiнно зiпсувався б. Але ниньки Юджiн iз чистим сумлiнням радо привiтав би кого завгодно, навiть нечистого[40 - Зрештою, помiтноi рiзницi мiж комiсаром i дияволом увiч не спостерiгалося.].
Хоч Пад Люка i звик до запопадливостi перед його персоною, та все ж йому вистачало в головi оливи не брати на вiру щирiсть подiбних виявiв. Тож не дивно, що неймовiрна люб’язнiсть, яка свiтилася на Юджiновому обличчi, видалася йому пiдозрiлою, тим паче, що Старий Ірландець нiколи ранiше явною улесливiстю не грiшив i обмежувався у стосунках з комiсаром лише сухою, сказати б чисто формальною, ввiчливiстю.
Пад Люка нервово мотнув головою. Його великi банькатi очi неспокiйно забiгали, гарячкувато вишукуючи пояснення незвичнiй поведенцii Старого Ірландця, однак нi за що пiдозрiле зачепитися комiсаровому погляду не вдавалося. На те ж, що у пивницi немае жодного вiдвiдувача, збентежений Пад Люка, хоч як це фантастично не виглядае, чомусь не звернув абсолютно нiякоi уваги.«Щось тут не те, – подумав вiн. – Схоже, цей клятий виродок, ця iрландська почвара замислив якусь каверзу!»[41 - До речi, якщо справа стосувалася рядових каiруанцiв, iнших слiв, окрiм «виродок» та «почвара», у його лексичному запасi не вiднаходилось. Зрештою, якщовзяти до уваги, що на пересiчних мешканцiв мiстечка вiн звертав увагу тiльки тодi, коли вiдчував спраглу потребу замати якийсь зиск, то це навряд чи й повинно дивувати.]
Проковтнувши слину, Пад Люка пройшовся залою i мовчки усiвся за столиком навпроти Юджiна.
– Вiскi? – улесливо звiв брови господар.
Пад Люка кивнув.
І поки Юджiн, квапливо метнувшись за шинквас, видобував з холодильника пляшку та протирав серветкою склянку, ще раз обвiв доскiпливим поглядом пивницю.
Лише тепер, та й то не одразу, до нього дiйшло, що пояснення своему «Щось тут не те…» треба шукати в незвичному для цього мiсця, та ще й такоi пори, безлюддi.
– Що за хурня? – упiвголоса пробелькотiв Пад Люка, нервово пригладжуючи спiтнiлою долонею коротенького чубчика. – Юджiне, де усi цi виродки подiлися?
– То ви нiчого й не знаете? – опечалено поморщив лоба Старий Ірландець.
– А що? – нащуривши вуха, подався вперед Пад Люка.
– Поперлися до О’Негрi, – проказав Юджiн понурим голосом та, одвернувши голову, мiцно стис зуби i застиг, дивлячись кудись у порожнечу.
Пад Люка засовався на стiльцi i ще бiльше подався вперед.
– Якоi хури?
– Подивитись на прибульця, – тихо, ледь зворухнувши губами, озвався Старий Ірландець.
– Якого ще прибульця? – сторопiв Пад Люка.
– То ви й справдiнiчого не знаете? – здивовано заблимав на комiсара Старий Ірландець.
– Та що я повинен знати? – не стримався Пад Люка.
Юджiнова схарапудженiсть розiзлила його не на жарт.
– Ти мене дiстав! Можеш по-людськи пояснити?
– А що пояснювати? – розвiв руками Старий Ірландець. – До ганделика тiеi рудоi свинi заявився якийсь приблуда, от вони i…
– Який ще приблуда? – аж пiдскочив Пад Люка.
– Звiдки менi знати, я ж його не бачив.
– То й що? Бачив не бачив, який з того хур? – заверещав Пад Дюка. – Хто такий? Звiдки взявся?
– Казали, приiхав на автомобiлi.
– На машинi?
– Так казали.
– Що за машина?
– Тобто?
– Легкова чи вантажiвка?
– Кажу ж, що не бачив.
– Це якась хурня, Юджiне! – невдоволено вигукнув Пад Люка. – Нi хура не бачив, нi хура не чув!
Лiва брова комiсара кiлька разiв роздратовано сiпнулася, лице перекосилося зловiщою гримасою.
– Але… – спробував чи то виправдатись, чи то заперечити Старий Ірландець.
Та вислуховувати його Пад Люка не збирався.
Заклавши руки за спину та широко розставивши ноги, Пад Люка хижакувато розправив плечi i грубо скомандував:
– Вiскi! Прутко!
Одним махом виплюснувши у широкий, як халява його надраених до дзеркального лиску чобiт, рот стограмову порцiю аqua vita, комiсар смачно хекнув, задоволено обтер губи долонею i несподiвано доволi приязно поцiкавився:
– Признайся, Юджiне, це правда, що ти нiколи не розводиш вiскi водою?
– Як можна! – ображено пiдгорнув губи Старий Ірландець. – Нiколи!
