Янг-Ол тицьнув тонким, як у пiдлiтка, пальцем у бiк дверей.
– Вашу секретарку!
Копонешро остовпiв i, безуспiшно силкуючись збагнути змiст Янг-Олових слiв, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.
– А-а-! – плеснув себе по лобi. – Ви хочете узяти ii до себе?
– Ви що, зовсiм рехнулися? – Янг-Ол покрутив вказiвним пальцем бiля скронi. – На який фрукт вона менi у конторi здалася?! Я тiльки хочу побавитися з нею!
– Тобто як?
Щелепа Копонешро вiдвисла аж так, що здалося: ще трохи – i вона вiдвалиться.
– Елементарно, Ватсон! – пiдленько ошкiрив зуби Янг-Ол. – Як у пiсенцi:
Туди-сюди, туди-сюди
По рейках ходять поiзди.
Туди-сюди, туди-сюди,
Немае лiпшоi iзди!
– Але ж… – почав було Копонешро.
– Я не наполягаю, – зловiсно обiрвав Янг-Ол, – я тiльки пропоную!
Лице його при цьому врапт окостенiло, очi застигли i вимогливо приклеiлися до Копонешро.
Копонешро зрозумiв, що Янг-Ол загнав його у безвихiдь й нiзащо вiд свого не вiдступиться.
Опиратися не було сенсу…
Вiн мусив змиритися з цим. І змирився. Єдине, що непокоiло його – як умовити Ютi. Вiн чомусь був упевнений, що це неможливо, i заздалегiдь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, i навiть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливiсть розкошелитися на повну котушку…
І тому був немислимо вражений тим, що Ютi майже не опиралася. Важко сказати, чого бiльше було у тих його почуваннях – подиву чи розчарованостi. Все-таки вiн сподiвався, що юна мимзя Моканеш протестуватиме проти такого ганебства. Навiть уявив, як вона уся тремтiтиме, i тремтiтиме не так од сорому, як вiд обурення. Йому ввижалася гримаса огиди на ii гостроносому личику. Можливо, у поривi праведного гнiву вона надае йому ляпасiв, пригрозить поскаржитися окружному суддi або хоча б розплачеться i, кинувшись у ноги, благально квилитиме: «Потере, одумайся! Я люблю тебе i нiхто, крiм тебе, не володiтиме моiм тiлом!»
Але нiчого такого не трапилося.
Вислухавши Копонешро, Ютi лише поцiкавилась:
– Де i коли[29 - Насправдi ж погодилася вона не так вже й швидко. Цiй фразi передував досить-таки примiтний дiалог, що його Копонешро (певно, через надмiрну схвильованiсть) просто забув. Що ж, пробачимо злодiеро Потеру цей дрiбний грiшок, але це аж нiяк не означае, що ми вiдмовимо собi у задоволеннi скрадливо припнути (за прикладом Янг-Ола) вухо до щiлинки у дверях i, затамувавши подих, сповна насолодитися невидимим проникненням у чужi таемницi. Безперечно, розмова Копонешро iз Ютi варта того, щоб зневажити докори сумлiння (якби воно з якогось дива раптом прокинулося) i пiдслухати ii:Ти, Ютi… ось що… одне слово, треба… – Що треба, Потере? – Ну це… як це… – Та кажи! – Зараз, зараз… Зажди… Ти от що… Така, значить, ситуацiя… – Та що сталося, Потере? – Розумiеш, нашiй фiрмi загрожують неприемностi. – Якi ще неприемностi? – Ну, це неважливо, якi… Але великi! І тепер все залежить вiд тебе. – Вiд мене? – Вiд тебе. – І що ж я маю робити? – Та нiчого особливого… – А все-таки? – Ну… те саме, що й зi мною… ну це… тiльки не зi мною… – А з ким? – З податковим iнспектором. – Янг-Олом? – З ним… А що ж такого? – Ти вважаеш? – Розумiеш… Я б нiзащо, ти ж знаеш, як я тебе люблю… Але, повiр, що ситуацiя й справдi безвихiдна. Цей козел уперся, мов вiслюк! Думаеш, менi легко? Я ж навiть пропонував йому замiсть тебе дурепу Мейру,* але вiн i слухати не хоче! Погоджуеться тiльки на тебе… – Що ж, якщо ти наполягаеш… – Не я, не я наполягаю! А цей примахолений! – Зрештою, яка рiзниця!.. Кажи, де i коли? (* І це таки правда!)]?
– Ти не повiриш, але вiн хоче зараз, – пролепетав Потер. – У моему кабiнетi…
– Зараз так зараз, – байдуже повела плечем Ютi i дiловито розпорядилася: – Іди покарауль на вулицi, щоб нiхто не приперся.
Й зацокотiла каблучками до дверей кабiнету.
…Коли Янг-Ол з’явився на ганку, його обличчя свiтилося щасливою посмiшкою п’янички, котрому поталанило похмелитися.
Sekcio 4:Big Vivoestas mallonga,kaj eternave[30 - Бiг життя короткий, а горе вiчне (еспер.)]
Старий Ірландець згадуе минуле. Комiсар Пад Люка. Запаморочлива iдея Юджiна Кiллi.
Uxor contenta est, quae bona est, uno viro[31 - Та жiнка добра, котра задоволена одним чоловiком (лат.)].
Годинник над дверима пробив восьму вечора.
Тримаючи спорожнiлий келих у випростанiй на рiвнi зiниць руцi, Юджiн Кiллi зосереджено роздивлявся краплi вина, що, нiби кров, облямовували тонкi стiнки богемського кришталю. Усякий, хто глянув би цiеi митi на Юджiна зобiч, наразi дiйшов би висновку, що нiщо iнше, окрiм цього зачудування, його не турбуе i не займае.
Та насправдi думки Старого Ірландця блукали деiнде, бiля брудного ганделика рудоi свинi О’Негрi.
Сильва та Дане, надававши цiлий лантух порад i добряче причастившись за Юджiнiв рахунок, розiйшлися по домiвках, залишивши бiдолаху наодинцi з його невеселими роздумами. Але ображатися на них причин вiн не мав. Навiть навпаки, бо тiльки завдяки iм Юджiн i не занепав остаточно духом. Вони примусили його повiрити у те, що справи його аж нiяк не безнадiйнi, а отже для того, щоб прихилити до себе фортуну, потрiбно не так вже й багато: всього-навсього не опускати руки.
«Можеш на нас розраховувати!» – запевнили наостанок, i навiть якби то був лише благородний жест, Юджiн однак прийняв би його iз вдячнiстю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провiвши приятелiв до дверей, мало не пустив сльозу: «Якi милi хлопцi! Дарма, що писаки!» – й поклав собi з наступного мiсяця передплатити «iхню нiкчемну газетку»[32 - Аби у повнiй мiрi скласти уяву про надзвичайну непересiчнiсть цього рiшення, треба взяти до уваги, що Старий Ірландець взагалi преси не жалував, i то з цiлковито зрозумiлоi причини: хоч як це не дико, вiн просто не умiв читати.].
Нарештi вiн опустив руку, поставив келих на стiл i перевiв погляд за вiкно. Вечiрнiй туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволi закочувалося за лисий череп гори, стелився пiвнiчним схилом ii пiднiжжя, поволi сповзаючи вниз, у долину Ка-М’янки. На хвильку замилувавшись тiею майже iдилiчною картинкою, Юджiн особливо гостро вiдчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летiв непомiтно й нiколи було приязнитися iз печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно вiдiйшов, i Юджiн нiзащо не хотiв повiрити в очевиднiсть, що вiдтодi, як лиха вiсть про чужака перетворила цей гамiрливий оазис на нiмотну запустiнь, спливло всього-навсього якихось кiлька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескiнченним i сiрим, змарнованим марудним неробством днем, i вiн вiдчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стiльця, вiдiбрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки i важким кiптявим рядном огорнула душу.
Мабуть, так вже влаштована людина, що у такi миттевостi зарадити iй можуть тiльки пекельне вiдчуття самотностi, бiль за утраченим, туга за справжнiм i свiтлим, що було у життi i що було вiддано на поталу дрiбному, ницому i нiчого не вартому.
Мабуть, такi миттевостi прозрiння рано чи пiзно (далебi, таки пiзно!) навiдуються до кожного. Навiдуються по-рiзному, за рiзних обставин, але навiдуються. Приходять раптово чи поволi, але завжди – непiдкупнi, невблаганнi i суворi, як Термiна Тор[33 - Ще один надзвичайно цiкавий персонаж, що, можливо, десь вигулькне у подальшiй оповiдi. Власне, персонажиха – древня як свiт, але достоту ще бадьора непорочна святениця Адабельгердина Термiна Тор. Химерний символ Каiруана. Якщо коли-небудь комусь прийде в голову змудрагелити герб мiстечка, то, безперечно, одним iз визначальних його елементiв повинен стати легендарний дубовий цiпок Термiни, яким вона користуеться не так задля вправнiшоi ходьби (у цьому сенсi вiн iй загалом не потрiбен, бо нiкому iз каiруанцiв ще не вдавалося примiтити, щоб вона, попри незначну вроджену кульгавiсть, надто налягала на нього), як задля того, щоби грiзно або пророчо вимахувати ним у бiк вiдступникiв та анцикристiв. Це ii едине заняття. У всякому разi, нiхто й нiколи не бачив, щоб Адабельгердина мала якiсь iншi клопоти, окрiм невпинного снування вулицями Каiруана. Вона не пiдмiтала подвiр’я, не пiдстригала газон, голi i роками немитi вiконця ii ветхоi хатинки матово слiпали до свiту, немовби засланi поволокою визорки незрячого жебрака, залiзну огорожу навколо обiйстя з’iдала вогненно-руда iржа, дерева в саду зачахли i здичавiли, та й вiд самого саду залишилась одна лиш назва – там, де колись, за попереднiх господарiв, квiтували i плодоносили яблунi, грушi, персики, сливи i абрикоси, тепер хазяйнували непролазнi чагарники, що кишiли усякою бридотою. Як i з чого жила Термiна Тор, було для каiруанцiв таемницею за стонадцятьма засувками. Вона нiколи не бувала на ринку i не навiдувалася до крамниць, не тримала нiякоi живностi, а на занедбаному городику лише буйно росли бур’яни. «Не за святим же духом вона iснуе?» – вражалися однi. «Вiдьма!» – виголошували скорi на присуд. «Що ви верзете! Де це виджено, щоб вiдьми були набожними?!» – обурювалися iм у вiдповiдь третi. «Яка там побожнiсть! – заперечували четвертi. – Схибнута вона, ото й усього!» Найпомiркованiшi пiдсумовували: «Всього у нiй потроху! Далебi, вона й сама не знае, що й до чого. А все ж пережила не одне поколiння каiруанцiв i, ось побачите, ще й нас переживе…» Подiбнi розмови точилися не один десяток лiт, але бодай пiдступитися до розгадки таемницi Адабельгердини Термiни Тор не вдавалося ще нiкому.].
Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджiновоi пам’ятi не так вже й багато. Кiлька незначних епiзодiв, якi й споминами назвати важко. І як вiн не силувався пригадати щось яскраве i важливе, тi його потуги були безуспiшними. Якоiсь митi Юджiн вiдчув пронизливий холодок у всьому тiлi, i услiд за тим розпалений мозок зродив жахливе вiдкриття: усе його життя – суцiльна смуга невдач. Вiн невдало появився на свiт – саме тодi, коли батько, проциндривши сiмейнi статки, звiявся свiт за очi, залишивши немiчну дружину i тримiсячного сина без будь-яких засобiв iснування. Вiн невдало пiшов до школи – першого ж дня на нього звалився з пiдгнилого дерев’яного помосту посеред вестибюлю важезний бронзовий бюст президента, з ушкодженим хребтом Юджiн п’ять лiт пролежав у нерухомостi без будь-якоi надii на одужання, i хоч все-таки якимось дивом вичуняв, до школи вже бiльше нiколи не ходив. Вiн невдало одружився – покiйниця Месалiна його не любила, ще й виявилася рiдкiсним стервом, невгамовно охочою до чужих чоловiкiв, отож життя iз нею перетворилося на безкiнечну муку, та Юджiн, одначе, героiчно терпiв ii вибрики, тiшачи себе надiею, що все минеться, що Месалiна одумаеться i, врештi-решт, зважить на його почуття (бо хоч там що, а вiн таки ii любив: спершу нестямно, згодом просто любив, ще пiзнiше намагався переконати себе у тому, що таку жiнку, як Месалiна, любити неможливо, але докiнечно схолоднiти до неi так i не змiг – варто було iй лишень приязно усмiхнутися чи мовити лагiдне слово, вогонь кохання умить спалахував в Юджiновому серцi з новою силою); коли ж Месалiна таки одумалася, було вже пiзно – певно, у покару за безпутнiсть ii з усiх бокiв обсiли болячки, вона то розпасалася до непристойностi, то марнiла i перетворювалася в жалюгiдну, худу i змарнiлу подобизну жiнки, весь прибуток з пивницi йшов на ii лiкування, по яких тiльки лiкарях та санаторiях Юджiн ii не вивозив, але таки домiгся свого: Месалiна знову розквiтла, набралася здоров’я. Але на ту пору iй уже добiгало до сорока, про дитину не могло бути й мови, та й навряд чи вона змогла б завагiтнiти… А потiм… Хто б мiг подумати, що вистраждана i виплекана неймовiрними зусиллями i жертовним Юджiновим терпiнням тиха сiмейна iдилiя урветься так нагло i безглуздо! Легке нездужання, на яке нi вiн, нi Месалiна не вважали за потрiбне звертати увагу, обернулося запаленням легенiв, що за кiлька днiв поклало Месалiну в домовину…
Гiрке зiтхання (чи радше стогiн) сколихнуло нiмотний присмерк пивницi.
Старий Ірландець пiдвiвся. Дрiбочучи, прочовгав у закут за стiйкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхiд до пiдсобноi комiрчинки, наослiп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.
Спалахнуло свiтло. Але на душi вiд того не прояснилося…
Годинник над дверима показував за чверть дев’яту.
Юджiн журливо захитав пiдборiдком, окинув тлумним поглядом порожнiй зал. За чверть дев’ята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивницi була в самiсiнькому розпалi: попiд стелею снували б рудi пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанiю байками зi свого холостяцького життя[34 - Не так давно його покинула дружина, i тепер вiн, одiйшовши од удару та звiдавши смак справжньоi свободи, вiдтягувався по повнiй програмi, небезпiдставно дивуючись, заради чого було гробити п’ятнадцять лiт, якщо холостяцьке життя – рiч набагато приемнiша i менш обтяжлива?]; брати Тiтофф вишукували б, перед ким розщедритися комплiментами з единою i бiльш анiж прозорою метою – напитися i наiстися надурняк[35 - Утiм, вибiр у них був невеликий: бiльшiсть марнославцiв намагалися вiдцуратися надокучливих братiв, вважаючи, що мiж цiлiстю гаманця i потiшеним самолюбством перевагу варто вiддати таки першому.]; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом i з усiх сил пнувся би зав’язати з ким-небудь суперечку – про що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидiв би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе гурбище за сусiднiми столиками, вичiкуючи, коли хтось надумаеться до нього звернутися, бо iз власноi iнiцiативи долучатися до нiкчемних балачок вважав не гiдним свого статусу[36 - Колись Михай Лосич аж цiлий семестр вiдвiдував лекцii з фiлософii, i це не минулося для його психiки даремно.]; Гiен Капшо, Рим Арук i Матiя Марiос уболiвали б за долi свiту, тавруючи постiндустрiальне суспiльство та пророкуючи Новий Апокалiпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання iхнi загартованi органiзми засвоiли якомога бiльше винайдених людством божественних напоiв – вiскi, брендi, коньякiв, бальзамiв, джинiв, текiли etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшцi пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не бiля кожного столика, iм рiдко коли вдавалося[37 - Обое викладали в гiмназii, а у кожного з присутнiх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймнi, племiнники. І кожному хотiлося не так довiдатися про успiхи чад, як на всяк випадок задобрити учителiв.]; опинившись врештi-решт на вулицi, вони неодмiнно всiлися б на сходи i, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодiеро iз салуну рачки» або «Дай менi, шинкарко!»…[38 - Варiант завезеноi переселенцями з Украiни пiснi «Дай ми, мила, дай ми». Спiвставлення оригiналу та варiанту цього пiсенного твору дае пiдстави зробити досить характернi висновки щодо нарiжних особливостей двох нацiональних стихiй:ОригiналДай ми, мила, дай миХоч сiм раз до рана,Гей-гой, червленого винаЗ бiлого погара.Дай ми, мила, дай миХоч сiм раз до ночi,Гей-гой, щоби нашi дiтиМали чорнi очi.Дай ми, мила, дай ми,Доки у м’я стоiть,Гей-гой, та кiнь вороненькийУ твоiй стодолi.Погаричок заспав,Пляшечка ’го будить:Гей-гой, вставай, погаричку,Йди помежи люди…ПереспiвДай менi, шинкарко,Вiсiм раз до ранку,О’кей, кривавоi мерiПромочить горлянку.Дай менi, шинкарко,Вiсiм раз до ночi,О’кей, кривавоi мерi,Щоб роззулись очi.Дай менi, шинкарко,Доки дна не видко,О’кей, кривавоi мерi,Щоб не було бридко.Шинкарка заснула,А менi не спиться:О’кей, пiду пошукаю,Чим би похмелиться…Не важко помiтити, по-перше, що украiнцi позбавленi зажерливостi (порiвняйте: «Хоч сiм раз до рана» та «Вiсiм раз до ранку»). По-друге, бiльш вибагливi, сказати б аристократичнiшi, у виборi напоiв: червлене вино, безперечно, вказуе на витонченiсть смаку, у той час як кривава мерi е нiщо iнше, як сумнiвноi якостi сурогат (шмурдяк по-нашому). Трете (i найголовнiше!): для украiнця вживання такого трунку, як червлене вино, е лише прелюдiею до самовiдданоi ночi романтичного кохання, покликаного, до того ж, продовжити славний козацький рiд (звернiть увагу на слова «Щоби нашi дiти мали чорнi очi»!). У апологетiв кривавоi мерi, навпаки, на думцi лише пиятика, вони не вiдчувають не тiльки потреби у коханнi, а й навiть не мають потягу до примiтивних статевих контактiв. Коментувати тут, як ви i самi здогадуетесь, нiчого!]
Юджiн на якийсь час знову вiдчув, що весь свiт для нього спорожнiв, зробився чужим i безцiльним, вiдчув, що йому в ньому до такоi мiри самотньо, нiби вiн уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усiм, що оточувало донинi. Знову згадав i знову щиро пожалкував за минулим днем, i позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивницi далеко за пiвнiч i коли навiть увi снi (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не ранiше третьоi й одразу засинав) його не полишали думки про дрiбнi буденнi клопоти.
Як тепер бути, як усе обернеться, з ким подiлитися сумнiвами, у кого спитати поради? Якби була жива Месалiна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знае! Вiн стiльки натерпiвся з нею, стiльки разiв вона утоптувала його душу i почуття в багнюку, стiльки разiв наштовхувався на ii крижаний, неприховано ворожистий погляд, стiльки разiв його щирiсть розбивалася об стiну нерозумiння й байдужостi, що важко сказати, чи змогла б вона у такi хвилини, як зараз, пiдтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокiйливим словом.
На думку йому раптом прийшло те, про що нiколи ранiше не замислювався: адже Месалiна була единою в його життi жiнкою! Інших жiнок, навiть легковажних хвойдочок, вiн не мав анi за ii життя, анi пiсля ii смертi. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволi, навiдувалися до нього думки про зраду. І не змiг…
Вiн був далекий вiд того, аби приписувати собi бозна-яку гречнiсть, тим паче був далекий од думки про власну винятковiсть i безгрiшнiсть, але мозок його спалахнув: «А Месалiна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навiдувалось до неi почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибинi душi, що це ганебно?»
– Ет! – вiдмахнувся од стражденних запитань, як вiд незносноi мухи. – Чого тепер цим мучитися?
І раптом сполошено здригнувся, не упiзнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залi непринадно i глухо, нiби iз дiжi.
– Певно, саме так починають виживати iз ума, – кисло усмiхнувся. – А що ж! Як нема людинi чим зайнятися, так всякi дурницi i лiзуть до гол…
Обмовк на пiвсловi. Здалося: важко гупаючи, хтось пiднiмаеться сходами.
Юджiн укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.
