Останне лiто. Всi ми родом з 90-х (украiнською)
Федiр Титарчук
Про що ця книга? – Про молодi 90-х.Кому вона буде цiкава? – Напевно тiеi ж самоi молодi, яка зазнала свiй розквiт в тi роки.Про що ця книга? – Про життя пiдростаючого поколiння в одному невеликому мiстечку на «Краю Географii» «Перехiдного перiоду». Про iхне життя, сьогохвилинних устремлiннях, алкоголi, жiночому поле, а також абсолютноi i безпросвiтноi пiдлiтковоi наiвностi. Про той перiод, коли «Останне лiто» назавжди стае тим вододiлом, який вiдокремлюе юнiсть вiд чогось, що лежить попереду Книга содержит нецензурную брань.
Останне лiто
Всi ми родом з 90-х (украiнською)
Федiр Титарчук
© Федiр Титарчук, 2023
ISBN 978-5-4493-7208-6
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Останне лiто
Титарчук Федiр Олександрович
1. Ми
Весна. Не та вогка i водяниста весна, що приходить вiдразу ж за останнiми морозами i знаменуеться струмками, спливаючими пляшками, шприцами та iншим смiттям, що вже роками не прибиралися i ще стiльки ж не будуть прибиратися, утворюючи спочатку купи, потiм звичний ареал проживання, а далi – формуючи нашарування, заростаючи пилом i пiском, створять так званий культурний шар. Який шар? Яка культура – такий i шар. І хулi тут чекати?!
Я вибрався на вулицю, переступив чи то через собачi екскременти, чи то просто через щось, що любив викидати зi свого балкона наш сусiд, який давно пiшов в синява пiсля розпаду Союзу. Переступив i з почуттям юнацького максималiзму вiдправився нарiзати кола навколо «iнтернату», попутно збираючи охочих до такого проведення часу. Охочi знаходилися, бiльше того, в них нестачi в принципi не iснувало. Погода кричала… Але кричала вона кожному свое. Кого дорiкала в тому, що вiн досi не п'яний. Комусь нагадувала про життя та ii продовження, пробуджуючи в ньому статевий iнстинкт i потяг до продовження роду. Нi, рiд нi хто особливо продовжувати не поспiшав, всiх нас бiльше цiкавив сам процес.
Власне, навколо цих двох аспектiв – випити i знайти когось (ну, хоча б, на крайнiй випадок, просто погомонiти про це) i зводилася вся наша життя. Яскраве i романтичне. Хоча, нi, не все згадав – були ще карти, мордобiй i iнодi книги, виключно фантастика, рiдше – щось до остраху комiчне, висмiювати в тiй чи iншiй мiрi часи совка. Словом, було жити весело i навiть та обставина, що кожен день був схожий на попереднiй – нi кого не бентежила.
Менi i ще з десятку таких як я було трохи простiше. Ми ж були вже студентами, вiдiрвалися вiд мамки, пройшли алкогольну школу гуртожитку, наша самооцiнка не мала меж, як, втiм, i дiра нашоi кишенi. Значно гiрше, як менi здаеться, було тим, хто залишився в цьому маленькому мiстечку, що розкинувся на десятках непризначених для життя пагорбах з одного боку рiчки i таким що постiйно заливаеться при весняному паводку Подолi протилежноi його частини. Вже не знаю, чим вони тут крiм алкоголiзму, блядства i перiодичного месилова бруду i один одного в принципi займалися? Адже робити тут було нiчого. Нiчого вiд слова «зовсiм»! Повiрте тому, хто час вiд часу наiжджав у це мiстечко вiд мiльйонного Харкова, хизувався своею вдачею (як, втiм, i iншi), хоча там i хвалитися було нiчим, насамперед закидав додому сумки – тодi це був ще мiй будинок, який поступово «поплив», розчинився, анiгiлювався – i мчав першою справою по своiм друзякам.
Друзяки, хто сидiв удома, – погода ж лайно! Хто заливався алкоголем на «хатi», хто зникав i з'являвся через деякий час з iсторiею про чергову перемогу над тiею, яка готова була i сама здатися в полон, причому, чи не кожному. А ми, приiжджi, але все ж ще корiннi, вибиралися в бруд i безвихiдь мiкрорайону, щоб порадiти черговоi зустрiчi i провести час.
Мiкрорайон наш мав двi назви. Як то водиться, офiцiйну, для документiв, i мiсцеву, народну, сьогоднiшню. Вирiс вiн, мiкрорайон, за останнiми планами – обiцянкам помираючого Союзу, всiм сiм'ям до 2000 року дати по квартирi. І разом з кончиною Союзу закiнчилося i його майбутне. Два десятки багатоповерхових будинкiв з радiстю прийняли нас, i до величезноi заздростi i ненавистi «мiсцевих», що обклали мiкрорайон з трьох сторiн приватним сектором. А далi – Союз як-то сам собою розчинився, залишивши всiх нас з недобудованими сусiдськими будинками, вiтрами, що прошивали наскрiзь не тiльки мiкрорайон, але i в час смертi мiсцевоi котельнi i самi багатоповерхiвки. Хтось навiть казав, що йому вдалося бачити затверджений план розвитку нашоi мiсцевостi, складенi ще в часи Союзу. І, говорив, був там i парк, i ще з пiвсотнi будинкiв, i знесене пiд забудову, а нинi законсервоване кладовищi, i багато ще чого… Але справа була в тютюновому димi, у когось на квартирi й розмов було вже багато, а ось слухачiв – уважних слухачiв – мало. Та й, здебiльшого, на таких посиденьках, половинi сказаного в принципi було вiрити не можна.
Ось так i залишився стояти наш мiкрорайон, оточений ворожою територiею «мiсцевих», якi, через деякий час стали «своiми» в силу своеi, як виявилося, проти нас нечисленностi та вiдходчивостi. Мiкрорайон, що йде по схилу пагорба вгору рiвно до тiеi точки, де найвищий будинок по своiй висотi чи не конкуруе з телевежою, яка маячить в п'яти кiлометрах, на iншiй сторонi мiста, на точно такому ж пагорбi. Мiкрорайон, де взимку не було опалення, а влiтку деколи не вистачало тиску у водянiй магiстралi щоб забезпечити нас водою i дзвiнки в мiськводоканал приводили лише до одного – нам обiцяли воду, «А коли?» – «Коли пiдуть дощi!» – вiдповiдали нам i вiшали трубку.
Наш торгiвельний центр був чи не крупнiше центрального унiвермагу i, за визначенням, надмiрним. Наша пошта дивилася в бiк порослого полинню поля, за яким починалося законсервоване i, як говорили, що готуеться до знесення кладовища. Наша водонапiрна станцiя розсипалася бетонними кiстяками довгобуду. В покинутi колодязi центрального опалення iз завидною регулярнiстю хтось падав. І не завжди вдало. Наша школа була настiльки велика, що для ii заповнення були пущенi автобуси, якi звозили учнiв з навколишнiх сiл i туди ж пiсля урокiв iх вiдвозили. У нас було багато чого i в той же час не було основного – майбутнього. Принаймнi у форматi цього мiстечка, цього селища.
Але на дворi були дев'яностi. Пiзнi дев'яностi. Часи Союзу ще нi хто не згадував з ностальгiею – вже дуже була сильна пам'ять про часи кiлометрових черг, тотального дефiциту, неможливостi змiнити роботу без багатомiсячного вiдпрацювання, довiдки, що тебе кудись беруть i пошуку кандидата, який займе твое мiсце – отакого крiпацтва совкового перiоду. На дворi стояли лихi дев'яностi. Тi самi дев'яностi, про якi зараз вiдомо чи не все i якi, в якiйсь мiрi, навiть встигли обрости патиною ностальгii. Але тодi ми знали мало про те, що вiдбуваеться насправдi, орiентувалися на той свiтогляд, що дала нам ще радянська школа, вiрили чи не всьому, що нам говорили дядьки з телевiзора i були впевненi, що це безгрошiв'я, розруха i дранi джинси – це не назавжди. Це всього лише «мiжсезоння». Ось, незабаром, ми розлучимося з тягарем радянськоi спадщини, видохнем i ще раз вдихнемо, цього разу на повнi груди, i у нас все вийде. Ми станемо жити не гiрше, нiж на Заходi. Будемо працювати в процвiтаючiй краiнi, а роботи вистачить на всiх i грошей буде стiльки!!! І всi, всi, всi ми, через десять рокiв – про що навiть писали в «листах щастя» в останнiй рiк у школi – станемо Рокфеллерами, рок-зiрками, свiтилами науки, великими бiзнесменами, полiтиками найвищого польоту…
Ми не просто в це вiрили. Ми були впевненi, що саме таке майбутне нас i чекае! Не iнакше. І нехай зараз немае грошей, тьоли вернуть носа i насмiхаються, викрикуючи щось там про матерiальний достаток практично в обличчя, джинси в черговий раз поштопалися, а кроси переклеюються вже не перший сезон, але нам вистачае на пиво, iснують душевнi, якi розумiють нас i не настiльки меркантильнi сучки, юнацький максималiзм не дозволяе бачити проблем i перешкод в принципi. Мiстечко вмирае – але це не про нас, краiна котиться в утиль – але це тимчасово, дядька з телевiзорiв брешуть – це теж щось так якось… Все у нас буде добре! У нас, мешканцiв маленького мiстечка на сходi Украiни, пацанiв кiнця дев'яностих, якi прокидалися з думкою про прекрасне майбутне, жили в тому, що iх оточувало, i безмежно радiли життю. Ми в це не просто вiрили, ми це знали – адже по-iншому i бути не могло! У iнших, можливо, але не у нас! Ми знали i чекали, що воно, Велике Майбутне, от-от прийде i зiгрiе всiх нас своiми променями. Обов'язково прийде i обов'язково зiгрiе! Потрiбно лише трохи почекати… Зовсiм трохи. Саму малiсть. А поки чекаемо – ще одна пляшка пива зайвоi зовсiм не буде. Пляшка «Роганi» – тодi ще цього вареного пива.
2. Жека
Весна того року, що йдеться, вдалася. Друга декада травня вiдзначилася легким боязким листям, перiодами яскравим та пекучим сонцям, тривалими перiодами похолодання що всяк час змiнювалися теплом та навiть жарою. Яблунi давно вже вiдквiтли, абрикоси теж, трава пiшла в рiст, але як-то сумно, не дуже впевнено. Травень пiдходив, словом, до кiнця.
З брудом, я, напевно, трохи перебрав. Пiдсихало. І тому я був, природно, невимовно радий. В полях за школою, пiд рядами тутових дерев, що у нас звалися шовковицею, чекало щось, до чого ми, з одного боку, готувалися, з iншоi – ну не так щоб дуже. Елемент непередбачуваностi був присутнiй завжди.
Жекiн день народження. Безумовно, самий звичайний день народження, якi трапляються у всiх i ми, природно, не були винятком. І ми могли сiсти за столик пiд плакучими вербами, якi легким листям намагалися приховати нашу присутнiсть вiд всюдисущого погляду старiх. Таких собi закутаних у хустки старих, яких багато водиться будь де i яким бiльш зайнятися нiчим як стежити за правами пiдростаючого поколiння. Останнi – старi, як водиться, змiнили своi бойовi пости на засклених балконах на користь припiдiздних лавок, як тiльки з тих танув останнiй снiг. Бабульки не те щоб нас ненавидiли, напевно, ми iм просто не подобалися. А може iм i зовсiм нiчим було зайнятися. Словом, ми ставилися до тiеi категорii, що носило засудливу назву: «молодь нинi пiшла не та» i часом вiд цiеi уваги страждали.
Старi сували свiй нiс у всi справи, що тiльки iх короткозорий погляд мiг побачити i, як то часто бувало, про нашi витiвки тут же ставало вiдомо нашим батькам. Бiльшiсть, варто визнати, було навiть «в контрах зi стариками», але необхiднiсть жити пiд одним дахом, а так само фiнансова залежнiсть вiд них не дозволяли не рахуватися з цiею думкою. Тому старенькоi були злом, нехай i значною мiрою нешкiдливим, але не настiльки, щоб перед ними свiтити вiдразу кiлька лiтрiв каламутного пiйла та стiл, повний закуски, накритий Жекою з нагоди свого дня народження.
Але як би те не було, а каламутна рiдина туто ж заволодiла всiма нашими помислами i сама собою поволокла в поля, за школу, пiд тi самi дерева шовковицi, що своiми зламаними кронами повиннi були приховати наш бенкет вiд очей тих самих всюдисущих i мерзенних бабульок. Та й всiх iнших. «Попутникiв» ми теж не готовi були шанувати.
І ми пили! А хто, власне, у нас у дворi не пив?! Сказати, що це схвалювалося нашими старими – було б чимось на зразок лжесвiдчення пiд присягою. І вони не просто не пiдтримували цi нашi алкогольнi устремлiння, але i вели з ними непримиренну боротьбу. І коли ми вже були у них на утриманнi, то доводилося приймати iх позицiю до увагу, та якось «петляти». Інша справа студентство, Харкiв, общага – там можна було i спитися, але дама – нi-нi!
Але коли е каламутна жовтуватого кольору рiдина, вигнана на вiдходах виробництва мiсцевого цукрозаводу, то тут доводилося шукати варiанти. І шовковиця – була не з найгiрших. До того ж Жека, схоже, попередньо вичистив ще й холодильник, витягнувши звiдти пристойно закусити – за пристойною порцii на людину, так що, голод нам не погрожував, це вже точно. Ми дивилися на цей бенкет i не вiрили своiм очам, тому що звикли до того пити часто i зовсiм без закуски. Максимум – вода з-пiд колонки.
І опинившись уже на мiсцi, при загальнiй радостi вiд майбутнього застiлля, ми повиннi були вiдзначити, що мiсця цi в цю пору року i за такоi погоди вже зовсiм видалися непривiтнi, повнi холоду, вiтру i похмуроi одноманiтностi. Небо своею чорнотою усякий раз кидало в нашу сторону закиди засудження, й ми тулилися внизу, намагаючись сховатися вiд них пiд гачкуватими зламаними гiлками шовковиць i цього, схоже, для нашого заспокоення було бiльш нiж достатньо.
Імпровiзований стiл виник в один помах ока. І прим'ята торiшня пожухлоi трава прийняла все, що тiльки ми змогли витягти з об'емних пакетiв, припасеноi харчiв Жекою.
Жека швидко всiм налив, пiдняв склянку i мовив. У перших своiх словах вiн дякував усiм, хто зiбрався тут, в цей непогожий день, щоб вшанувати його своею увагою i роздiлити цю трапезу. Ми, природно, вiдповiли йому взаемнiстю, голосно, перебиваючи один одного, запевняли Жеку, що iнакше бути й не могло, виявляли йому безмiрну повагу, запевняли, що вiн для нас бiльше нiж просто друг i, природно, туто ж випивали.
Вогонь вибухав ще в гортанi i туто ж запах перепаленоi патоки бив у нiс. Ставало зовсiм хреново. Зробивши над собою нелюдське зусилля, кожен з нас проштовхував буру рiдину, що дурно пахла, всередину. Швидко закушував, руками хапаючи все, до чого тi дотягувалися, i о ж наливав собi сам. Наступну.
Я задовольнявся в якостi закуски шубою – стравою божественною i тому недостатньою щоб насититися нею – i заштовхуючи в рот риб'ячий хвiст я був безмiрно вдячний Жекинiй мамi (або сестрi) за можливiсть врятувати свiй стравохiд i нiс вiд щойно випитого речовини, за всiма ознаками що пiдпадало пiд визначення «отруйна».
Друга пiшла швидше першою. Фольклор алкогольноi спiльноти вимагав: «мiж першою i другою перерва…» І ми свято дотримувалися цим традицiям переданим як заповiт нам… Словом, кимось там переданими. Якщо той заповiт був взагалi.
Третя i того впала куди краще двох попереднiх. І випивши ii ми вiдразу ж згадали, що третя начебто як за любов i за дам, яких тут не було, але були в наших серцях i десь там ще… Згадали, розсмiялися, виголосили тост заднiм числом, запивши його четвертою, i розмова тут же пiшла. Як виявилося, на п'яну голову «дам легкоi доступностi» у нас на районi раптом додалося, причому в рази. А чи могло бути iнакше, якщо подiлитися плiтками туто ж ставало нормою, а будь домисел або «а ось хтось казав, що…» вiдразу ж ставав непорушною iстиною?! Збираючи i поширюючи плiтки про ту чи iншу особу протилежноi статi, ми всi раптом прозрiвали пiзнанням кожного хто тiльки брав слово, i того, що про ту чи iншу особi йдеться i в що вона, як говорив «друг мого друга, дiзнавшись вiд ii подруги», вона може, вмiе i на що згiдно, але, на жаль, ось як-то про ключi i пiдходах, щоб отримати все це доступне i бажане зараз i задарма, нi хто не поширювався. Конструкцii приблизно такого характеру починали переважати в нашiй бесiдi, де початок i закiнчення фрази легко могли не складно пов'язати мiж собою, а в ii серединi i зовсiм йшлося про те третьому.
Що ж до ключiв i пiдходiв до всiх цих «доступним», то цю тему ми не пiднiмали, будучи впевненими, що коли складеться, трапиться, то кожен з нас i ключi пiдбере, i пiдхiд сам собою промалюеться. Словом, випили, закусили, а вiтер мучив нас, нашi легкi куртки, нашi душi i нашi волосся. Хотiлося пити i не хотiлося пити бурий самогон. Але ми знову випили, впадаючи в той стан, коли говорити стае здатний кожен, а ось засвоюе сказане не здатен вже нi хто, навiть той, хто виголошував промову.
Жека сiв пiд дерево i був готовий тут же заснути, чого ми, природно, дозволити йому не могли. І не дозволили: «Замерзне!» – одноголосно винесли вердикт ми. І швидко зiбравши все те, що залишилося вiд бенкети, захопивши другу лiтру з собою, раптом хтось запропонував перебратися в бiльш теплi мiсця. Швидше за все, це був Вiталiк, той самий Вiталiк! Власник мотоцикла «Восход» i той, що водив знайомства чи не з усiма механiками з навколишнiх гаражiв. І були тi механiки, майстри на всi руки, перемазанi з сажу, кiптяву, масло i солiдол ледь не до самих кiнчикiв волосся, але зустрiчалися серед них i просто унiкали, якi мешкали в своiх гаражах, перебираючи гори металевого непотребу i в алкогольному мареннi створюючи то шедеври, а то й просто щось незрозумiле.
Нашого механiка звали не те Льолик, не то Льончик, не то ще як. Був вiн худорлявий, пропитий наскрiзь, носив величезнi окуляри в роговiй оправi i жив, схоже, тут же, в гаражi.
Промандрував гордо через весь район, на очах у тих самих бабульок, якi пiсля випитого нами лiтра на п'ятьох нам були вже не страшнi, ми попрямували до гаражiв. Бабульки здивовано i осудливо дивилися нам услiд. В рядах iх часом повисло мовчання. Жека змiгся i прокричав щось на кшталт: «Що суки старi?! Ідiть пi..ть моiм старим!», але ми його вчасно викрали, так як Жека в станi афекту був не просто непередбачуваний, але навiть бiльше – невимовний. І те, що вiн зараз ледь тримався на ногах, дай йому волю, швидко змiнилося б неприборканою активнiстю, що, думаю, бабулькам могло зовсiм припасти не до вподоби.
Ми виходили за периметр багатоповерхiвок, а бабульки, ми були впевненi, то вже «стукали». Неприемно, але нам було це якось вже дуже пофiг. Стiльникових ми не боялися не того, що таких просто було нi в кого: нi у нас, нi у «старих» – звiдки у простого смертного настiльки дорогий атрибут распальцованого братка або «насмоктавшоi його тьоли» (пробачте за пряму мову)? Тому, швидко зникнувши в районi гаражiв, мало хто з нас побоювався успiшних пошукiв «стариками», якщо тi навiть наважуються на такi i кинуться за нами слiдом.
Не кинулися. І то добре. Зате Льолiк, чия згорблена фiгура нас зустрiла в прорiзу хвiртки гаражних ворiт, з подивом i якось неохоче впустила нас усередину. Ветал тут же вийняв заповiтну лiтру i все вiдразу ж вирiшилося. Льолiк ожив, заметушився, спотикаючись через розкиданi запчастини, про якiсь остови мотоциклiв, що стояли попiд стiнами, через якiсь засмальцьованi книги, журнали, пластинки, банки з консервацiею, накриваючи стiл прямо на слюсарному верстате i розсаджуючи нас по диванам, стiльцям, табуретам i навiть в побите мишами крiсло. Мiсце знайшлося всiм i наш стан вже не дозволяло цiлком здоровоi думки – наскiльки чистi всi цi мiсця зручностей i чи не доведеться пiсля цього старанно вiдпирати мазут, солiдол та iншi мастильнi матерiали? І тiльки ж мастильнi??
Льолiк був тим персонажем, якого знали всi, але мало хто водив з ним дружбу. Вiн час вiд часу виповзав зi свого гаража, прилипав до нашоi чи iншоi компанii, пив, iв, триндiв, час вiд часу затiвав бiйки, природно, в силу свого вiчно п'яного стану, отримував i вiдвалював. Били його не сильно, так, тiльки заради розваги – не бiльше. І пiсля цього вiн знову вiдбував до себе в нору. В гараж. Звiдки не вытуляв носа до наступноi вилазки.
Час вiд часу i ми забрiдали до нього. Не часто, але траплялося. Забрiдали, так само бухали, язиком клепати, билися i весело пiсля бiйку мирилися останньоi сотнею на дорогу, розходилися веселi, залишаючи Льолiка у його гаражi, побитого, такого що весь час пiсля того бурчав, але, схоже, теж задоволеного.
– О! – зрадiв Льолiк, побачивши цiлий лiтр буроi сумiшi i якiсь залишки закуски, що залишилися з нетривалого бенкету пiд шовковицями, дбайливо донесеных кимось з нас, що вже не твердо стояли на ногах.
– А ти думав, ми до тебе з порожнiми руками? – посмiхнувся Вiталiк.
– Ну ти часто саме так i заявляешься, – буркнув Льолiк, вишукуючи серед мотлоху, пилу i мастила пару банок з консервацiею, витрушуючи з тарiлки розiбраний конiчний пiдшипник i дiстаючи звiдкись до остраху брудну ложку.
– Коли таке було? – замайорiв Вiталiк. – Якщо пару раз заглянув до тебе, то це ще нiчого не значить! – обурився вiн.
Розлили. Випили. Закусили. Стало взагалi весело i тепло. Задимiла пiчка-буржуйка в кутку, витяжка не справлялася i частина диму тут же заповнювала простiр гаража.
– Зараз розтопиться i буде все чудово! – пояснив Льолiк i поправив своi окуляри. Окуляри були у нього неймовiрно мiцнi, так як не раз витримували пряме попадання, i Льолiк цiею обставиною навiть часом хвалився, мовляв, зараз таких окулярiв не роблять.
