Роблять чи нi зараз такi окуляри – нам було, власне, пофiг. Ми знову розлили. Та не встигли пiднести до рота пластиковi стаканчики, як у ворота постукали. Вiд стуку ми всi тут же стрепенулися i чомусь вiдразу ж попливли образи… Мiлiцiя?! Дiльничний?! «Старики»?! Вже дуже наполегливо i зi знанням справи стукали.
Ми напружилися, поки Льолiк нетвердо ступаючи через свiй мотлох, прямував вiдчиняти хвiртку. Хвiртка вiдчинилися i ми з полегшенням зiтхнули – обiйшлося. І хвала всевишньому, що обiйшлося.
– Привiт! – распiвно з ноками зриву через прокуренiсть прозвучало з тiеi сторони i тут же в гараж проникло два тiла.
Знав я iх?! Та нi, навряд чи. Можливо, навiть бачив вперше, хоча, хто знае. Застряглi в лихолiттi з подiбним способом життя, алкоголем, тютюном i неправильним харчуванням, особи не дозволяли визначити до якоi iз вiкових категорiй належать цi двi, з дозволу сказати, панянки, хоча iх iнакше як «тьоли» нi хто i не кликав. Першу звали не те Люся, не то Люду – хоча, яка рiзниця. Друга i зовсiм залишилася без iменi, тут же рвонувши до столика i особисто налив собi, таким чином швидко вливаючись в наш колектив.
Два пухких тiла, агресивно розфарбуваннi i з лакованим укладанням розбавили наше суспiльство. Стало зовсiм якось не так. Вiталiк тут же впав в обiйми одноi з прибулих, Льолiк дивився на це з неприхованим роздратуванням i навiть злiстю, чомусь нервово почав збирати конiчний пiдшипник, зважуючи масу того на долонi. Льолiк ревнував! Це було видно навiть нам – таким собi мiшкам з гаражу, шо валялися тут вже напившись. Друга, почувши, що сьогоднi е iменинник, якимось чином опинилася у Жеки на руках. Їi рука обвила Жекину шию, груди билася про його особу, а губи щось нашiптували Жецi на вухо. Женька бадьорився, силкувався i навiть посмiхався, але пелена п'яного забуття його вже тягла за собою, вiд чого всi його потуги поступово затухали, незважаючи навiть на активнiсть «тьоли».
Але найцiкавiше розгорталася в iншому мiсцi i мiж iншими людьми. Льолiк налив собi сам. Випив. Очi його горiли. Всi чекали продовження. І воно не заставилось себе довго чекати. З криком: «Сука е…я пiд… ка сюди притягла!» – вiн пiдлетiв до тiеi самоi застряглоi в лихолiттi особи i схопивши ii за грудки, стягнув з Вiталiка. Вiталiк не мiг допустити, щоб при ньому, при бравiм гусарi i захисникi всiх дiвчат району, творилося таке неподобство, i тут же з ходу впоров Льолiку в його величезнi роговi окуляри. Льолiк похитнувся, щось промимрив незрозумiле i витримавши паузу, кинувся всiею масою на Ветала.
Це була битва титанiв – Вiталiк, зросту десь сто шiстдесяти п'яти i Льолiк – двометрова висушена алкоголем худорлява жердину. Льолiк на льоту вихопив ще раз на тi самi окуляри, похитнувся, мотнув головою, схопив чиюсь склянку, влив в себе i тут же з розмаху засадив Вiталiку. Той дивом ухилився, i, схопивши рульову тягу, кинувся на кривдника. Нi, це було не за правилами i ми тут же вiдiбравши у Ветала залiзяку, повернувши того на вихiдну. А на вихiднiй Льолiк встиг прийняти ще грам п'ятдесят, осушивши ще чийсь стаканчик, i пiд верески, радiснi верески (!), телиць, кинувся уперед. Налетiв на Вiталiка, i, природно, обидва не встояли на ногах. Розкидаючи все в сторони, повалившись на пiдлогу, тут же почали мiсити один другого не жалiючи нi себе, нi противника. Ветал бився, мов божевiльний, лупцюя з розмаху i без розбору, особливо не цiлячись i всяк раз потрапляючи по очках. Його супротивник був поважче, розмах рук мав бiльше i тому нiчого з мiлким в порiвнянi з собою Веталом у смiтнику на пiдлозi особливо вдiяти не мiг, хiба що навалюватися тiлом i тиснути, чому Ветал усякий раз злiтав вгору, вибираючись з-пiд Льолiка, i сидячи зверху, продовжував наносити удари навiдлiг. Щось там неприемне промовляючи.
Дiвки верещали, одна навiть злетiла з ногами на верстат i всiх дивувала своiми голими колiнами, танцем невпевненою у своiх силах стриптизерки пiд крики схвалення. Правда схвалення чого – тут виникае складнiсть трактування.
Друга гостя не поспiшала сповзати з Жеки, схоже, промацуючи не тiльки те, що було заховано у нього в штанях, але i його кишенi, час вiд часу такi туди забираючись. Жека вiдключився i його закинута голова давно вже видавала посапуючi звуки. Я хотiв було вiд усього цього дистанцiюватися i навiть забратися звiдси – знаю чим все це закiнчиться, мавпятником – але, на жаль, прохiд був перекритий двома тiлами що мiталися, якi вже не в першiй ось так в зчепленнi весело мiсили одне одного…
***
– Так я його крутив… – кричав Вiталiк, потираючи рукавом розбитий нiс, кидаючи фрази у бiк ворiт, що захлопнулися за нашими спинами.
Природно нас виперли. Виперли з гаражу.
Невiдомо, чим би все це закiнчилося, хоча, швидше за все, всi б весело посмiялися, як то бувало ранiше. І випили б, напевно. Але в справу втрутилися тi самi стороннi дiвки, яким все це порядком набридло, з нас iм користi було вже не багато – п'янi та й без грошенят, схоже, напружили ми iх, так що вони взяли та й виставили нас з гаражу, слiдом вручивши нам в руки i Ветала. Ветал ще довго духарився, викрикував погрози i прокляття, якi, розповiдав вiн, фiнти сексуального характеру проробляв i зробить ще з Льолiком, але чим далi ми йшли вiд гаражiв, наближаючись до мiсць наших дислокацiй, тим тихiше ставали цi крики, та й сам Ветал все бiльш зникав. Погода охолодила його, кiнець травня, не типовий для Сходу Украiни кiнець травня, вивiтрював дурь з наших голiв. Тут же захотiлося по домiвках. Не розумiючи всiеi пишноти свого дня народження Жека крутив головою i щось вигукував, нам доводилося стримувати пориви Ветала повернутися i накидати всiм, кого знайде в гаражi, тягти Жеку, що всяк раз спотикався, i дивитися самим пiд ноги, щоб не впасти у високу суху торiшню траву або купу смiття, а зверху, серед листя плакучих верб падали нам на голови дрiбнi снiжинки. Дрiбнi i ледь помiтнi, але наполегливi i невблаганнi у своему косому падiннi на нашi розпаленi обличчя i непокритi голови. Травень, однак, сука…
3. Вiталiк
Сонце розiгнало першi ознаки дощу, червень лише вступав в права, i ми ось-ось погрожували вибратися з незвичних для цiеi пори року курток-вiтровок. Я вибрався на вулицю i, пройшовши пару дворiв, здiйснюючи безцiльну прогулянку, i тут вже зiткнувся з Вiталiком.
Вiталiк був однiею з тих колоритних особистостей, про яку варто лише заговорити, як будь-хто на районi вiдразу ж розумiв, про кого йде мова. Був вiн невисоким на зрiст, надзвичайно активним, любив жiноче товариство i, як над ним перiодично жартували: «рiдкiсна дiвчина у нас на районi вiком вiд п'ятнадцяти рокiв не знае Вiталiка». Так вже склалося, що був вiн всього на рiк старшим за мене, але от своi амурнi iсторii складав з дiвчатами набагато молодшими за себе, називав iх напiвжартома малолiтнiми або «мокрицями» i всяк раз западав на якусь з них всiею головою. При цьому вiн стверджував, що виключно його весела та шухерна вдача привертае до нього жiночу увагу, i вони самi виявляють до нього непiдробний iнтерес. Коли ж питання вставало «замутити» з бiльш старшою особою, приблизно його вiку, то тут траплялися оказii. Принаймнi вiн сам того не приховував.
Виходець Вiталiк був з Полтавщини, iз специфiчною говiркою, прихильником нацiональноi iдеi i час вiд часу зiтхав, що, ось, мовляв, вважав, що знайти себе i свое покликання мiг би хiба що десь в окопах, а так – життя нудне й безцiльне. «Але Росiя точить зуб i тому потрiбно бути завжди у всеозброеннi!» – завершував будь-яку свою подiбну промову вiн. Романтика танкових боiв i великих походiв минулого вабила його. При цьому вiн читав працi основоположникiв нацизму, комунiзму та iнших сумнiвних дiячiв минулого, думаю, не намагаючись проникнути в глибинний змiст iх праць. Це було, так би мовити, у його розумiннi правильно чи просто модно. Але не бiльше. Вдача у Ветала була легкою. Вiн був так само легким на пiдйом, як i на бажання помахатися. Але частiше все обходилося без цього, i його веселий характер створював той колорит у будь-якiй компанii, навколо якого i будувалося все веселе спiлкування.
Але часом темперамент у Ветала брав гору i тодi вiн, не дивлячись по сторонах i не оцiнюючи критично ситуацii, кидався в рiзнi авантюри, якi погрожували йому великими неприемностями, але все якось все ж обходилося. Через п'ятнадцять рокiв, коли доля мене знову занесла в тi краi, я абсолютно випадково зустрiв Ветала. Очi його горiли, погляд блукав по сторонах, алкоголь проступав через кожну пору обличчя i тiла, а в руцi вiн тримав сокиру i грiзно так неспiшно рухався по району в пошуках своеi дружини, яка, як вiн стверджував, викрала iх дiтей i втекла до чергового еб..я. Природно, загрозу зарубати обох (не дiтей – до дiтей у нього ставлення завжди було тонке), не судилося збутися, i зараз вiн знайшов себе в силах оборони, воюючи десь пiд аеропортом, то на дузi, де був поранений i довго реабiлiтувався, пiсля чого знову повернувся у стрiй, туди ж.
На момент нашоi юностi Веталя був тим товаришем, який мрiяв розкачатися – фiзично розкачатися, стати громилом, а-ля Шварц i чимось начебто, задовольнити тим самим свое его, а далi – як складеться… Я думаю, що тим самим – фiзичною перевагою i величезними розмiрами, як i всi ми – вiн тiшив свое пригноблене самолюбство. Це була його «точка опори», щось на зразок комплексу, якщо дозволите, i вiн його не боявся, всiляко намагаючись перебороти себе i обставини. А поки боротьба тривала, добряче випивав, трахав рухоме з ознаками жiночих статевих ознак, крутився зi своiм мотоциклом – «Восходом», що глох частiше, нiж заводився – i марив про велике майбутне.
***
– Здарова! – пiдкотив до мене Ветал. Вiн сидiв верхи на своему «Восходi» i той, на диво, ще не просто сопiв, але навiть iздив.
– Здавова! – пiдскочив я вiд несподiванки. Вiн пiдкотив зi спини i попередньо надсадно просигналив менi в спину.
– Заскочуй! – вiн поплескав по сидiнню у себе за спиною. Я трохи подумав секунду, не бiльше – i акуратно забрався на його залiзного коня. Не встиг я ще толком влаштуватися, як Вэтал рвонув з мiсця, здiймаючи пил i гравiй у стратосферу.
– Навiщо ти так сiдушку задер? – прокричав я йому у вухо. Сидiти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидiння одразу за спиною Вiталiка набирало висоту i я мало не падав йому на спину.
– Щоб тьолок катати! – пояснив вiн, крикнувши менi через плече не особливо поглядаючи на дорогу.
– Навiщо? – не зрозумiв я. Навiщо пiднiмати сидiння, створювати незручностi, щоб потiм катати?! І тут зрозумiв. Просто уявив, як чергова лопоуха малолiтка, запав на метушливий i гомiнкий характер Вiталiка, сiдае на його мотоцикл i тут же сповзае усiма своiми принадами прямо йому на спину. Ноги нарiзно, груди на спинi, рукам робити нiчого i вони обвивають Вэтала в два обхвати..
«Авжеж! В практичностi йому не вiдмовиш!» – посмiхнувся я своiй здогадцi спостерiгаючи за тим, як Ветал набирае швидкiсть, стрибаючи з купини на купину по розбитiй дорозi мiж будинкiв, комусь салютуе, махае Наташцi, потiм мчить поперек дитячого майданчика, вилiтае на спуск бiля мого будинку i далi, в сторону траси, що пролягае через наше мiстечко i забирае потiк машин далi, на схiд, у бiк Луганщини.
– Ну як? – кричить вiн, i я ледве чую з-за потоку повiтря, що нас починае роздирати на частини. А вже Ветал в ражi. Його хисткий i деренчливий «Восход», на заправку якого невiдомо де вiн роздобув цi кiлька лiтрiв бензину (заправок ще немае – в нашому розумiннi немае, а на iснуючих заправках – бензину немае (для простих смертних, природно), як не крути, а бензин взяти нiде).
І ось ми, вискочивши на Харкiвську, заклавши крутий вiраж i ледь не пiшовши в бетонний каркас зупинки, вискакуемо не те щоб на пряму. Швидше нi, на довгу i небезпечну дугу довжиною в кiлометр, що спускаеться на кiлька сотень метрiв вниз, до центру мiста. І це та сама дуга, за якою неспiшно повзуть вгору фури i рейсовi автобуси, а вниз, намагаючись не роструситися i не перекинутися пiд силами iнерцii, рухаються тi ж фури i авто, але вже в зворотному напрямку. Але нам щастить. На дорозi зустрiчаються лише окремi легковика. Не бiльше. А бiльше ми бачити не можемо – дуга довга i досить крута, щоб бiльше сотнi метрiв не дозволити бачить наперед те, що вiдбуваеться далi, за поворотом.
«Та про що я думав, коли сiдав на мотоцикл до нього?» – пролетiла в мене думка, але робити було зовсiм нiчого. «Восход» ось —ось повинен був або завалитися i пiти юзом, або вiд нього щось повинно було обов'язково вiдвалитися i вiн, так само, знову зобов'язаний був пiти тим же юзом вниз, затягуючи за собою i нас. Іншого я не бачив. І не вiдчував. Але тiльки до тих пiр, поки Ветал раптом заволав на все горло: «Привiт!», вiддав вгору руки у формi вiтання продовжуючи рух на мотоциклi, провертаючись всiм тiлом навколо своеi осi, зберiгаючи вiзуальний контакт з об'ектом свого привiтання.
«Ой, бл…» – тiльки i змiг сформулювати я, боячись не просто подивитися в бiк, але навiть ворухнутися на мотоциклi, що мчав вниз по дузi, та загрожував в будь-який момент розвалитися, позбавлений всякого адекватного управлiння.
А дуга дороги, мiж тим, лише ставала крутiшою. Руки Ветал так i не опускав, продовжуючи радiти зустрiчi, в поворот ж ми входили виключно завдяки тому, що Веталу вдалося завалити тiлом мотоцикл в сторону i той, мабуть сам, або пiдкоряючись його наказам, особисто вибрав правильний кут нахилу, рульова взяла потрiбний кут i ми летiли вниз рiвно по тiй же траекторii, де повиннi були б пiднiматися фури. І, думаю, нам бiльше щастило, нiж фурам, що могли бi тут пiдiйматися, хоча б тому, що останнiх у нас на шляху не виявилося. На наше щастя, природно.
– Це було… – лише спуск завершився, i мотоцикл заглох, кинувся розповiдати Ветал про когось, кого вiн знав i хто був йому дуже цiкавою. – Вона живе… – бурхливо й емоцiйно вiн продовжував свою розповiдь, стягуючи «Восход» з проiжджоi частини в самому низу Харкiвськоi. – У неi мати… – щось там було з матiр'ю, родоками i iншими аспектами, що породили у дiвчинки комплекси неповноцiнностi i низькоi самооцiнки обтяженими гарними грудьми, непоганими ногами i розвиненим iнстинктом продовження роду. Принаймнi, все саме так i описував Ветал, використовуючи дещо iншi iдiоматичнi звороти i бiльш вiдвертi подробицi.
А моцик тим часом здох. Здох вiд слова «нахрен!» Завершивши свiй бiг по дузi перекрученою вулицею пiд назвою Харкiвська, витягши цей спуск з останнiх сил, на останнiх метрах вiн просто наказав довго жити i реанiмацii, схоже, не пiдлягав. Скiльки б ми про те його не благали i не билися над цiею проблемою, вiн прикидався трупом i ознак дихання або серцебiiния не подавав, лише прiскаючи форсункою, витрачаючи настiльки цiнне паливо.
– Доведеться штовхати, – резюмував Ветал i вiдразу ж схопився за кермо. Пiдключився i я.
Якось з горем навпiл ми заштовхнули його наверх «Восход», в душi матюкаючись i шукаючи винних. Але коли моцик уже був нагорi, вiн раптом, немов знущаючись над нами, сам собою завiвся. Двигун сiпнувся, заскрипiв, заскиглив i раптом ожив. Сам! Заходив поршень, повалив дим, зрадiв Ветал.
– Поiхали! – ляснув вiн по сидiнню. – Зараз ми до неi завалимся! – вiн явно говорив про ту ж саму, кому махав руками, заради якоi ми ледь не влетiли в стовп, не вилiтали або не зустрiлися з пiдiймаючою фурою. Про ту, про яку вiн трiщав протягом усього години, поки ми штовхали вгору його мотоцикл. І ось… «Та ну нахрен!» – ледь не заперечив я йому, але все ж знайшов в собi сили вiдмовитися у бiльш коректнiй формi.
Ветал не засмутився. Не знiяковiв. Не здивувався. Лише потиснув менi руку на прощання i задимiв на «Восходi» по дворах, дитячими майданчиками, повз розгромлених гiрок i гойдалок, пiд яблунями i плакучими вербами, прямо до тiеi, що…
4. І знову Жека
– Блiн, там Пачика замели, – прилетiв до нас Леха на прiзвисько Хомич.
– Як замели? – не зрозумiли ми. – Хто? За що? – принишклий i втомлений вiд неробства i одноманiтностi столик раптом пожвавився. – Чьо та як?
– Так вiн нах… ся, – Леха таким чином висловлював крайню ступiнь алкогольного сп'янiння, пiсля якоi Жеку завжди тягнуло на подвиги. – Нажрався в свиню, приходить до мене i каже: «Ходiмо зi мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся – пацану труба, зараз щось буде, збираюся i гайда за ним. По дорозi прихопили Дроню…
– І чьо? – не вгамовувалися ми.
– Замели Пацюка! – емоцiйно розводив руками злегка пухловатий Льоха. – Нахрен замели.
– Так чьо вiн то зробив? – Ти не тягни, розповiдай.
І тут Льоха повiв свою iсторiю.
Варто вiдзначити, що Женька в нашiй компанii був наймолодшим за вiком, але не останнiм по зросту. Вимахав щось там пiд сто вiсiмдесят п'ять, а то й пiд всi сто дев'яносто, фiгуру вiн мав середню, час вiд часу пiддавався на умовляння Вiталi i починав качатися залiзом, але пiсля кожного заняття обов'язково слiдувала сигарета, потiм пляшка пива, а потiм i зовсiм тренування закiнчувалися. Жека ось-ось як закiнчив школу i то вже пiшов кудись, маеться на увазi технiкум чи то ПТУ, чи то тiльки збирався – ми не особливо цiкавилися. Це був мiй друг дитинства, i коли я остаточно перебрався в цю компанiю, до нас пiшов i Жека.
Скiльки я його пам'ятав, з ним завжди щось траплялося. Не зi зла i не спецiально, але жарти або пустощiв заради, вiн вiчно влiтав в iсторii. Бив у машин дзеркала, демонструючи навички схiдних единоборств, а потiм тиждень ходив з викруткою, примiряючись з якоi б машини згвинтити те саме дзеркало, щоб вiддати його господаревi понiвеченоi машини. Господар не був в курсi, але дав Жецi тиждень, щоб той як-то особисто вирiшив питання, iнакше все стане вiдомо Жекiному батьковi i ремiнь тодi здасться для Женьки самим солодким варiантом вирiшення питання. Тодi згвинтити нiчого не вдалося, пiдключили батька i як-то все вирiшилося, але Жека в черговий раз запам'ятав, що до чого. Але не надовго. Трохи перебравши, вiн знову залiз у якусь iсторiю i там вже фiгурував дiльничний.
І таких випадкiв за його нетривале життя було безлiч. І все по наростаючiй, тому коли Льоха прибiг i повiдомив прецiкавi новину, ми нi скiльки не засумнiвалися в його словах.
А справа, зi слiв Льохи Хомича, була приблизно така:
