Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

6. Саня

У Жеки на прізвисько Пача, вуха гнулися у всі сторони. Бувало, заради розваги присутніх, він їх скручував в трубочки і кривив настільки смішні пики, що все тут же падали від сміху з ніг.

Не знаю, чи це щось вроджене, але він стверджував, що це є наслідком занять боротьбою в дитинстві і тому подібне. Розповідав, як його, ще малого хлопчака, хотіли навіть віддати в спорт інтернат з вільної або греко-римської боротьби, але щось там не склалося чи батько не дав згоди. Ось так і залишився Жека з поламаними вухами і своєю веселою вдачею.

За великим рахунком, Жека на прізвисько Пачик був швидше веселуном і шоуменом, ніж бійцем або борцем. Особливо вимальовувались його здібності в стані хорошого поддатія, мабуть, коли останні гальма йшли геть, але, траплялося, і на тверезу голову його бувало «несло».

— Давай! Давай! — підбадьорював його Льоха сидячи на лавочці і обіймаючи свій старенький і вічно жуючий касети магнітофончик «Протон». — Негри не так танцюють! — резюмував він.

— Це індійські танці! — кричав Жека і пританцьовував під музику, яка лунає з «Протона». — Цю касету мені один індус подарував, — додавав він і далі танцював, забавляючи не тільки перехожих, а й тих, хто в цю мить з якої-то причини вирішив виглянути на подвір'я нашого двору.

— Все одно негри краще танцюють! — задорив його Леха, любитель репу і всього, що з тим пов'язано.

— Нігери так співати не вміють, — відповідав йому Жека на прізвисько Пачик і продовжував зображати якісь па, явно скопійовані їм з індійських фільмів.

— Ти чо? — звідкись з-під черемхи виринув Дроня. — Знову п'яний? — він був прямолінійний, невисокий на зріст і надзвичайно запальний.

— Ось так, взяв і весь кайф обламав!! — зупинився Пачик на половині руху, постояв так частку секунди і зайняв своє нормальне — вертикальне положення. Дроня зухвало дивився на рослого Жеку з висоти свого невеликого зросту, тобто з Жекиного поясу.

— Нє, ні п'яний, кажись, — зауважив він своїм недобрим оком. — А чьо ви тут розсілися? — поцікавився він.

І правда, чого це ми тут розсілися? Надворі стояв чудовий погожий літній день. Сонце пекло нещадно. Усяк, хто в своєму розумі — поспішав або сховатися на річці, або забратися подалі в тінь. І тільки ми, з магнітофоном під пахвою у Льохи, оцінювали акторську майстерність Жеки і попутно сміялися над його манерою це демонструвати. Сподіваюся, з боку здавалося, що у нашому сміху відчувається якась злість, швидше просто веселощі, тим більше, що Жека усіма своїми зусиллями і тим, що зараз у нього відбувалося в голові, давав нам масу приводів.

— Чьо розсілися? — повторив своє запитання Дроня. — Гайда до Сашка!

Сашко, він же Саня, був нашим другом з тих самих пір, як ми всі перебралися в тільки що побудований будинок і жив він в квартирі рівно піді мною.

У Сані був вітчим, а у вітчима велосипед «Україна». Взаємовідносини в цьому трикутнику нагадували латиноамериканський серіал, повний емоцій і непорозумінь. Користуватися велосипедом Сані дозволялося, але ось велік постійно ламався. Ламався так часто і так не до речі, що усякий раз Саня неймовірно засмучувався, а вітчим страшенно сердився і його ор було чути навіть у нас в квартирі. Сам же Санін вітчим був людиною, що кажуть, «все в дім», «домовитим» і необґрунтоване псування майна його усяк раз дуже засмучувало.

— А у нього вдома хтось є? — поцікавився Пачик.

— Не… — відповів Дроня.

— А до нього можна? — зовсім не риторичне питання, так як зовсім недавно Саня примудрився на тій же самій «Україні» переламати сталеву раму — рама тріснула в тому місці, де і переломитися взагалі не могла б — Саня намагався якось ізолентою приховати цей момент, вставивши в раму попередньо стругану палицю. І попервах йому це навіть вдалося. Але рівно до того моменту, як вітчим взяв цей велік і вирішив проїхатися на дачу, природно відразу ж впавши з переламаною рами біля самого під'їзду. Сані страшенно дісталося, він був позбавлений чи не всього, мозок його, мабуть, забився подалі в куток черепної коробки, і відбудувався від ора китайською стіною, але найстрашнішим для Сані була та обставина, що незважаючи на його повноліття, його, як пацана, посадили вдома і заборонили покидати квартиру протягом тижня. Так що це питання було аж ніяк не риторичне.

— А тобі не пофіг? — розставив крапки над і Дроня. Йому особисто було навіть більше ніж пофіг.

Саня нас зустрів нас своїм одвічним спокоєм і тут же запросив усіх до себе.

— Привіт! — привітав він всіх нас і відразу ж перенаправив до себе в кімнату, так як інші кімнати були для нього закриті. Причому фізично — на замок. Доступний простір зводилося до кухні, коридору, роздільного санвузлу та, власне, його кімнаті. В кімнаті висів величезний килим, стояв комод, а вікно було вічно відкритим, впускаючи разом з повітрям ще і вуличний пил, а ввечері комах та мошок.

— Прикольний у тебе вид з вікна! — одразу ж підскочив до вікна Дроня. Саня не поділяв його думки — перший поверх, буйна листав плодових дерев закривала все справа і зліва, залишаючи лише просвіт навпроти вікна. І все. Не те що, скажімо, вид з п'ятого поверху. Але Саня промовчав.

— Чим зайнятий? — поцікавився Жека і тут же по очах Сані, що забігали, зрозумів — той знову порушив якесь правило вітчима.

— Ні… — відповів Саня.

— Не гунда! — штовхнув його в груди Дроня. Саня позадкував від несподіванки. А потім у відповідь штовхнув і Дроню. Останній відлетів на метр назад і гепнувся на Санінє ліжко.

— Ах ти так! — підскочив Дроня і схопивши перше що потрапило під руку — настільну лампу, жартома і граючи, вирішив нанести легкі каліцтва Сані. Саня не схибив, відібрав у Дроні лампу, а ми якось заспокоїли самого агресивного, благо, Дроня був настільки ж відхідливим, як і запальним.

— Чьо пожерти у тебе є? — тут же поцікавився він. — І сигарету давай сюди!

За перекурами, печивом з чаєм і салом з цибулею у нас пройшло близько години. Саня розповідав про свої поневіряння і лиха у відносинах з вітчимом. Розпалювався, коли мова заходила про велосипеді. Стверджував, що це сам вітчим перевантажує велік мішками і відрами, коли повертається з дачі. А те, що велосипед потім ламається вже в руках Сани — це наслідок. Знос металу і непруха, так сказати.

— Точняк! — погодився з ним Дроня. — Був би в мене такий вітчим, я б його вже давно застрелив би! — він проковтнув шматок сала і закусив цибулею.

— Він рушниці в сталевому шафі на балконі тримає, — раптом видав Саня.

— Рушницю? — схопився Дроня. — Покаж!!!

— У нього мисливська та мілкашка, — пояснив Саня. — Тільки все це в шафі, в сталевому, на балконі, — чомусь він вибачався.

— Не жени! — перервав його Дроня. — Давай сюди рушницю! У тебе що, ключів немає?

Виявилося, що у Сани були ключі. І від замкнених кімнат, де стояв телевізор, який він в тиху дивився під час відсутності вітчима та матері, і від другої кімнати, і навіть від балкона. І, більше того, навіть від сталевого сейфа зі зброєю! Все у нього було. І благо, що вітчим про те нічого не відав, інакше Сашці потім було би не просто погано, а взагалі, я навіть не уявляю, що той би з Саней зробив.

— А ну дай сюди! — ледь не вирвав з руками у Сани воздушку Дроня. Сейф розчинив нам свої простори і виявився заповнений тими самими двома рушницями — мисливською вертикалкою двустволкою і воздушкою зі стволом, що переламувався, подібного якої ми свого часу пострілювали свинцевими кульками в тирі.

— Ти куди? — не зрозумів Саня Дрона.

— Тут тісно! — прокричав той пронісшись вихором через всі відкриті таємною зв'язкою ключів Сані двері і коли ми його вже наздогнали, то він вже сидів біля вікна, переламував ствол і щось шепотів собі під ніс.

— Кульки давай! — прокричав він Сані.

Саня кульок не взяв, та й взагалі хотів тут же повернути рушницю назад — мало, вітчим зараз повернеться, ми всі у вікно вістребнемо — перший поверх все ж, — а він залишиться «на місці злочину, та ще й з воздушкою в руках. Ні! Такого він зовсім не хотів.

— Віддай! — він схопив рушницю у Дроні. Але Дроня був тертим калачем, тут же штовхнув Саню в колінко і пригрозив врізати ще і прикладом.

— Зрозумів?! — Дроня робив наголос на літері «у», як то, на його думку, робили тільки круті пацани. — Зрозумів? — повторив він уже тихше, споглядаючи над муками Сани, що валявся біля його ніг і який тримався за своє коліно. — Кульки тягни! — легко штовхнув носком кросівки Дроня. — Кульки давай!

Принесені з балкона (із сейфа) свинцеві болванки, прозвані нами кульками, Саня виймав з коробки, як найбільшу цінність, цілком обгрунтовано вважаючи, що всі вони давно перераховані і двічі враховані його допитливим і пунктуальним вітчимом.

— Та що ти там телишся?! — штовхнув Саню прикладом Дроня. — Давай сюди! — і вигріб з коробки чи не жменю свинцевих кульок.

— Щас ми, — він переламав ствол, загнав туди одну з кульок і ляснув воздушкою тому, приводячи її в бойову готовність. — Залягли всі, — скомандував він і сам тут же присів біля відкритого вікна.

— Ти по кішкам? — поцікавився Пачик. Але сам по першій команді засів спиною до вікна і зараз жував знайдену у Сани на кухні булку.

— Ні! — гордо відповів Дроня.

— По людям, чи що? — здивувався Леха.

— По фашистам! — з тиском в голосі надсадно прошипів Дроня вишукуючи ціль.

— По яким фашистам? — не розумів Саня. Гвинтівка і вітчим вже дуже сильно напружували його свідомість.

— По самим натуральним! — знову просичав Дроня, прикладаючись щокою до воздушке. — По самим натуральним… — шепотів він.

— А де вони?

— Зараз будуть! — як снайпер у засідці засів на підвіконні Дроня. Створ його гвинтівки і частину голови, от і все, що хоч якось можна було розрізнити з вулиці. А могутня листя чудово приховувала його хоч праворуч, хоч ліворуч.

— А ось і фашистюга! — обрадувано прошепотів він.

І правда, фашист не змусив себе довго чекати. Фашистові було від сили років тридцять п'ять — стародавній стариган! — і володів фашист могутнім пузом і солідним дипломатом. Пузо він гордо ніс перед собою, дипломат не менш гордо в руці, разгорнутій своїм чорним глянцем пластику в нашу сторону.

— Пипець тобі, фашистська морда! — та не встигли ми навіть зреагувати, як було вже пізно. Палець неспішно спустив курок, свинцева болванка беззвучно покинула ствол гвинтівки і помчала в бік фашиста.

Фашист здригнувся, заціпенів від лязгающего звуку, підніс до лиця свій дипломат, здивовано провів по потрісканій пластику пальцем і щось зміркувавши, раптом плазом упав прямо на асфальт.

— Ага! Засцал, фашистюга! — вимовив Дроня і тут же переламав ствол, заганяючи туди другий синицевий наконєчнік. — Щас ти у мене пізнаєш удалі пролетарської! Відчуваєш гнів праведний!! — прошипів Дроня і знову навів на нього гвинтівку.

Мужик лежав на асфальті практично нерухомо. І тільки його голова відривалася від асфальту на деякий час і знову опускалася, відривалася в пошуках стрілка і знову опускалася через незручність пози. Шукав він його, стрілка, чому-то вгорі, на верхніх поверхах, а то і на даху. Видно було, як рухаються його губи, вимовляючи чи то прокляття, чи то молитви.

— Ось тобі! —і Дрон знов спустила курок. Свинцева кулька вдарилася всього в декількох сантиметрах від голови мужика, той тут же схопився, спіткнувся, впав, схопився, знову спіткнувся, але втримався і з усіх ніг кинувся бігти.

— Уйде! Уйде! — злетів на підвіконня Дроня намагаючись стоячи там же переламати ствол воздушки і швидко перезарядити. — Уйде фашист! уйде тварюка! — кричав він на всю вулицю. — Бери його в кільце. Жени під… а! — волав він готовий кинутися в погоню. Ствол не піддавався. Руки нервово крутили його з боку в бік, кульки розсипалися на всі боки, Саня стогнав від жаху і бліднув від передчуття, Дроня волав на всю горлянку і вже був готовий стрибнути у вікно, озвучивши необхідність наздогнати фашиста і добити його прикладом. І стрибнув би, і наздогнав би, і добив би — ми в цьому не скільки не сумнівалися. І було б так, якби Льоха не схопив Дрона за ноги і не сволок того в кімнату, на підлогу.

— Ти що? — кричав Дрон. — Пособник! Шкура фашистська! Відпусти мене! Та я щас тебе вб'ю! — увійшов у роль Дрон.

— Ти чо це? — заспокоював його Льоха, притискаючи як міг до підлоги. — Ти чого це розійшовся? Ти ж міг і мужика застрелити? Ти чого?

— Та правда, чого це я?! — раптом опір припинився. Дрон обм'як, обвів усіх поглядом лежачи на підлозі, а потім тихо піднявшись, спрямувавши свій погляд на Саню неспішно поцікавився:

— А що це ти мені рушницю в руки всучив? Я ж не хотів!

Саня загубився і навіть не знав що відповісти.

— Так ти ж мене трохи людину вбити не змусив! — недобре так дивився на Саню Дрон підкидаючи в руці гвинтівку. Нехай і не заряджену, але все ж.

— Так, я це… — позадкував Саня. І картина була сповнена комізму. В половину Саниного зросту Дрон, по масі у три-чотири рази поступається Сані, труїв господаря квартири, практично повністю придушивши в тому волю до опору.

— Ти ж знаєш, що я зупинитися не можу! — закричав Дроня. — Так ти мене хотів підставити… Ти мене загубити захотів!!! — і кинувся з ходу на Саню.

— Так він шалений! — прокричав Саня і кинувся бігти в бік кухні.

— Вали його, — прокричав весело Леха і тут же завалив на підлогу Дроню.

— Та не мене! — здивувався той, цілком логічно вважаючи, що репліка стосувалася виключно Сані. — Не мене валити треба…

Через хвилин п'ятнадцять всі ми сиділи на кухні. Пили чай, доїдали знайдений Дроном в шафці коровай. Двері давно були замкнені, кульки як-то зібрані, воздушка на місці.

— Ну як я вас всіх! — від усієї душі радів Дроня. — Як я Вас? А?!

Йому не відповідали.

— А ви, мабуть, подумали, що я чокнулся?! Що у мене дах забрав?! — радів він своєму невтримному артистичному темпераменту. — Ось так і всі думають, що я божевільний. А я ось так приколююсь!!

— А якщо б мужика підстрелив, це теж був би прикол? — посміхався Жека, якому, власне, не зовсім і весело було вже.

— Так то прикол був… То я жартував так, — пив чай Дроня. А між тим день тільки набирав обертів…

— Може на ручку сходити? — запропонував Леха. — Там зараз всі наші…

7. Ватрон

Справжнє ім'я Ватрона знали хіба що його батьки та шкільні вчителі, періодично заглядуючи в журнал і які знаходили його ім'я в суї. Ми ж знали його Ватрона Ватроном і ні як інакше.

Гроза району, змушував тремтіти чи не кожного і викликаючи часте раболіпство з боку тих, хто не бажав з ним псувати стосунки, він швидко злетів і так само швидко, як буває з нестримно гарячими зірками, і погас. Але в той час він був зіркою. Та ще й якою!

Школа залишилася позаду, технікум, невгасаючі бійки, пиятики, дівки, за чутками, деколи з елементами насильства, наркота — у цьому всьому був Ватрон, мій однолітка зростом під метр дев'яносто, зі сталевою щелепою, величезними кулаками і бажанням їх застосувати у справу і не по справі.

У свій час Ватрону пророкували велике спортивне майбутнє. Роки в спортінтернаті загартували в ньому бійцівський дух і виховали ненависть до слабкості, а травма, отримана на одному із змагань, назавжди поставила хрест на такій спортивній кар'єрі, що здавалося вже відбулася.

Не знаю, можливо цей саме крах планів і позначився на подальшому поведінці Ватрона, який таким чином намагався довести собі та оточуючим, що він ще багато чого коштує, але слава про бійки, пиятиках і дівках бродила по району і часто виповзав за його межі.

Ватрон не те щоб був завсідником нашої компанії. Водив він стосунки з особами більш запеклими, що балувалися чимось серйознішим, ніж самогон і вишукуючими кошти на наркоту нехай навіть і «виставленням чужих квартир». Але варто було Ватрону з'явитися в безпосередній близькості від нас, як всі завмирали, тому що:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.