Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

6. Саня

У Жеки на прізвисько Пача, вуха гнулися у всі сторони. Бувало, заради розваги присутніх, він їх скручував в трубочки і кривив настільки смішні пики, що все тут же падали від сміху з ніг.

Не знаю, чи це щось вроджене, але він стверджував, що це є наслідком занять боротьбою в дитинстві і тому подібне. Розповідав, як його, ще малого хлопчака, хотіли навіть віддати в спорт інтернат з вільної або греко-римської боротьби, але щось там не склалося чи батько не дав згоди. Ось так і залишився Жека з поламаними вухами і своєю веселою вдачею.

За великим рахунком, Жека на прізвисько Пачик був швидше веселуном і шоуменом, ніж бійцем або борцем. Особливо вимальовувались його здібності в стані хорошого поддатія, мабуть, коли останні гальма йшли геть, але, траплялося, і на тверезу голову його бувало «несло».

– Давай! Давай! – підбадьорював його Льоха сидячи на лавочці і обіймаючи свій старенький і вічно жуючий касети магнітофончик «Протон». – Негри не так танцюють! – резюмував він.

– Це індійські танці! – кричав Жека і пританцьовував під музику, яка лунає з «Протона». – Цю касету мені один індус подарував, – додавав він і далі танцював, забавляючи не тільки перехожих, а й тих, хто в цю мить з якої-то причини вирішив виглянути на подвір'я нашого двору.

– Все одно негри краще танцюють! – задорив його Леха, любитель репу і всього, що з тим пов'язано.

– Нігери так співати не вміють, – відповідав йому Жека на прізвисько Пачик і продовжував зображати якісь па, явно скопійовані їм з індійських фільмів.

– Ти чо? – звідкись з-під черемхи виринув Дроня. – Знову п'яний? – він був прямолінійний, невисокий на зріст і надзвичайно запальний.

– Ось так, взяв і весь кайф обламав!! – зупинився Пачик на половині руху, постояв так частку секунди і зайняв своє нормальне – вертикальне положення. Дроня зухвало дивився на рослого Жеку з висоти свого невеликого зросту, тобто з Жекиного поясу.

– Нє, ні п'яний, кажись, – зауважив він своїм недобрим оком. – А чьо ви тут розсілися? – поцікавився він.

І правда, чого це ми тут розсілися? Надворі стояв чудовий погожий літній день. Сонце пекло нещадно. Усяк, хто в своєму розумі – поспішав або сховатися на річці, або забратися подалі в тінь. І тільки ми, з магнітофоном під пахвою у Льохи, оцінювали акторську майстерність Жеки і попутно сміялися над його манерою це демонструвати. Сподіваюся, з боку здавалося, що у нашому сміху відчувається якась злість, швидше просто веселощі, тим більше, що Жека усіма своїми зусиллями і тим, що зараз у нього відбувалося в голові, давав нам масу приводів.

– Чьо розсілися? – повторив своє запитання Дроня. – Гайда до Сашка!

Сашко, він же Саня, був нашим другом з тих самих пір, як ми всі перебралися в тільки що побудований будинок і жив він в квартирі рівно піді мною.

У Сані був вітчим, а у вітчима велосипед «Україна». Взаємовідносини в цьому трикутнику нагадували латиноамериканський серіал, повний емоцій і непорозумінь. Користуватися велосипедом Сані дозволялося, але ось велік постійно ламався. Ламався так часто і так не до речі, що усякий раз Саня неймовірно засмучувався, а вітчим страшенно сердився і його ор було чути навіть у нас в квартирі. Сам же Санін вітчим був людиною, що кажуть, «все в дім», «домовитим» і необґрунтоване псування майна його усяк раз дуже засмучувало.

– А у нього вдома хтось є? – поцікавився Пачик.

– Не… – відповів Дроня.

– А до нього можна? – зовсім не риторичне питання, так як зовсім недавно Саня примудрився на тій же самій «Україні» переламати сталеву раму – рама тріснула в тому місці, де і переломитися взагалі не могла б – Саня намагався якось ізолентою приховати цей момент, вставивши в раму попередньо стругану палицю. І попервах йому це навіть вдалося. Але рівно до того моменту, як вітчим взяв цей велік і вирішив проїхатися на дачу, природно відразу ж впавши з переламаною рами біля самого під'їзду. Сані страшенно дісталося, він був позбавлений чи не всього, мозок його, мабуть, забився подалі в куток черепної коробки, і відбудувався від ора китайською стіною, але найстрашнішим для Сані була та обставина, що незважаючи на його повноліття, його, як пацана, посадили вдома і заборонили покидати квартиру протягом тижня. Так що це питання було аж ніяк не риторичне.

– А тобі не пофіг? – розставив крапки над і Дроня. Йому особисто було навіть більше ніж пофіг.

Саня нас зустрів нас своїм одвічним спокоєм і тут же запросив усіх до себе.

– Привіт! – привітав він всіх нас і відразу ж перенаправив до себе в кімнату, так як інші кімнати були для нього закриті. Причому фізично – на замок. Доступний простір зводилося до кухні, коридору, роздільного санвузлу та, власне, його кімнаті. В кімнаті висів величезний килим, стояв комод, а вікно було вічно відкритим, впускаючи разом з повітрям ще і вуличний пил, а ввечері комах та мошок.

– Прикольний у тебе вид з вікна! – одразу ж підскочив до вікна Дроня. Саня не поділяв його думки – перший поверх, буйна листав плодових дерев закривала все справа і зліва, залишаючи лише просвіт навпроти вікна. І все. Не те що, скажімо, вид з п'ятого поверху. Але Саня промовчав.

– Чим зайнятий? – поцікавився Жека і тут же по очах Сані, що забігали, зрозумів – той знову порушив якесь правило вітчима.

– Ні… – відповів Саня.

– Не гунда! – штовхнув його в груди Дроня. Саня позадкував від несподіванки. А потім у відповідь штовхнув і Дроню. Останній відлетів на метр назад і гепнувся на Санінє ліжко.

– Ах ти так! – підскочив Дроня і схопивши перше що потрапило під руку – настільну лампу, жартома і граючи, вирішив нанести легкі каліцтва Сані. Саня не схибив, відібрав у Дроні лампу, а ми якось заспокоїли самого агресивного, благо, Дроня був настільки ж відхідливим, як і запальним.

– Чьо пожерти у тебе є? – тут же поцікавився він. – І сигарету давай сюди!

За перекурами, печивом з чаєм і салом з цибулею у нас пройшло близько години. Саня розповідав про свої поневіряння і лиха у відносинах з вітчимом. Розпалювався, коли мова заходила про велосипеді. Стверджував, що це сам вітчим перевантажує велік мішками і відрами, коли повертається з дачі. А те, що велосипед потім ламається вже в руках Сани – це наслідок. Знос металу і непруха, так сказати.

– Точняк! – погодився з ним Дроня. – Був би в мене такий вітчим, я б його вже давно застрелив би! – він проковтнув шматок сала і закусив цибулею.

– Він рушниці в сталевому шафі на балконі тримає, – раптом видав Саня.

– Рушницю? – схопився Дроня. – Покаж!!!

– У нього мисливська та мілкашка, – пояснив Саня. – Тільки все це в шафі, в сталевому, на балконі, – чомусь він вибачався.

– Не жени! – перервав його Дроня. – Давай сюди рушницю! У тебе що, ключів немає?

Виявилося, що у Сани були ключі. І від замкнених кімнат, де стояв телевізор, який він в тиху дивився під час відсутності вітчима та матері, і від другої кімнати, і навіть від балкона. І, більше того, навіть від сталевого сейфа зі зброєю! Все у нього було. І благо, що вітчим про те нічого не відав, інакше Сашці потім було би не просто погано, а взагалі, я навіть не уявляю, що той би з Саней зробив.

– А ну дай сюди! – ледь не вирвав з руками у Сани воздушку Дроня. Сейф розчинив нам свої простори і виявився заповнений тими самими двома рушницями – мисливською вертикалкою двустволкою і воздушкою зі стволом, що переламувався, подібного якої ми свого часу пострілювали свинцевими кульками в тирі.

– Ти куди? – не зрозумів Саня Дрона.

– Тут тісно! – прокричав той пронісшись вихором через всі відкриті таємною зв'язкою ключів Сані двері і коли ми його вже наздогнали, то він вже сидів біля вікна, переламував ствол і щось шепотів собі під ніс.

– Кульки давай! – прокричав він Сані.

Саня кульок не взяв, та й взагалі хотів тут же повернути рушницю назад – мало, вітчим зараз повернеться, ми всі у вікно вістребнемо – перший поверх все ж, – а він залишиться «на місці злочину, та ще й з воздушкою в руках. Ні! Такого він зовсім не хотів.

– Віддай! – він схопив рушницю у Дроні. Але Дроня був тертим калачем, тут же штовхнув Саню в колінко і пригрозив врізати ще і прикладом.

– Зрозумів?! – Дроня робив наголос на літері «у», як то, на його думку, робили тільки круті пацани. – Зрозумів? – повторив він уже тихше, споглядаючи над муками Сани, що валявся біля його ніг і який тримався за своє коліно. – Кульки тягни! – легко штовхнув носком кросівки Дроня. – Кульки давай!

Принесені з балкона (із сейфа) свинцеві болванки, прозвані нами кульками, Саня виймав з коробки, як найбільшу цінність, цілком обгрунтовано вважаючи, що всі вони давно перераховані і двічі враховані його допитливим і пунктуальним вітчимом.

– Та що ти там телишся?! – штовхнув Саню прикладом Дроня. – Давай сюди! – і вигріб з коробки чи не жменю свинцевих кульок.

– Щас ми, – він переламав ствол, загнав туди одну з кульок і ляснув воздушкою тому, приводячи її в бойову готовність. – Залягли всі, – скомандував він і сам тут же присів біля відкритого вікна.

– Ти по кішкам? – поцікавився Пачик. Але сам по першій команді засів спиною до вікна і зараз жував знайдену у Сани на кухні булку.

– Ні! – гордо відповів Дроня.

– По людям, чи що? – здивувався Леха.

– По фашистам! – з тиском в голосі надсадно прошипів Дроня вишукуючи ціль.

– По яким фашистам? – не розумів Саня. Гвинтівка і вітчим вже дуже сильно напружували його свідомість.

– По самим натуральним! – знову просичав Дроня, прикладаючись щокою до воздушке. – По самим натуральним… – шепотів він.

– А де вони?

– Зараз будуть! – як снайпер у засідці засів на підвіконні Дроня. Створ його гвинтівки і частину голови, от і все, що хоч якось можна було розрізнити з вулиці. А могутня листя чудово приховувала його хоч праворуч, хоч ліворуч.

– А ось і фашистюга! – обрадувано прошепотів він.

І правда, фашист не змусив себе довго чекати. Фашистові було від сили років тридцять п'ять – стародавній стариган! – і володів фашист могутнім пузом і солідним дипломатом. Пузо він гордо ніс перед собою, дипломат не менш гордо в руці, разгорнутій своїм чорним глянцем пластику в нашу сторону.

– Пипець тобі, фашистська морда! – та не встигли ми навіть зреагувати, як було вже пізно. Палець неспішно спустив курок, свинцева болванка беззвучно покинула ствол гвинтівки і помчала в бік фашиста.

Фашист здригнувся, заціпенів від лязгающего звуку, підніс до лиця свій дипломат, здивовано провів по потрісканій пластику пальцем і щось зміркувавши, раптом плазом упав прямо на асфальт.

– Ага! Засцал, фашистюга! – вимовив Дроня і тут же переламав ствол, заганяючи туди другий синицевий наконєчнік. – Щас ти у мене пізнаєш удалі пролетарської! Відчуваєш гнів праведний!! – прошипів Дроня і знову навів на нього гвинтівку.

Мужик лежав на асфальті практично нерухомо. І тільки його голова відривалася від асфальту на деякий час і знову опускалася, відривалася в пошуках стрілка і знову опускалася через незручність пози. Шукав він його, стрілка, чому-то вгорі, на верхніх поверхах, а то і на даху. Видно було, як рухаються його губи, вимовляючи чи то прокляття, чи то молитви.

– Ось тобі! —і Дрон знов спустила курок. Свинцева кулька вдарилася всього в декількох сантиметрах від голови мужика, той тут же схопився, спіткнувся, впав, схопився, знову спіткнувся, але втримався і з усіх ніг кинувся бігти.

– Уйде! Уйде! – злетів на підвіконня Дроня намагаючись стоячи там же переламати ствол воздушки і швидко перезарядити. – Уйде фашист! уйде тварюка! – кричав він на всю вулицю. – Бери його в кільце. Жени під… а! – волав він готовий кинутися в погоню. Ствол не піддавався. Руки нервово крутили його з боку в бік, кульки розсипалися на всі боки, Саня стогнав від жаху і бліднув від передчуття, Дроня волав на всю горлянку і вже був готовий стрибнути у вікно, озвучивши необхідність наздогнати фашиста і добити його прикладом. І стрибнув би, і наздогнав би, і добив би – ми в цьому не скільки не сумнівалися. І було б так, якби Льоха не схопив Дрона за ноги і не сволок того в кімнату, на підлогу.

– Ти що? – кричав Дрон. – Пособник! Шкура фашистська! Відпусти мене! Та я щас тебе вб'ю! – увійшов у роль Дрон.

– Ти чо це? – заспокоював його Льоха, притискаючи як міг до підлоги. – Ти чого це розійшовся? Ти ж міг і мужика застрелити? Ти чого?

– Та правда, чого це я?! – раптом опір припинився. Дрон обм'як, обвів усіх поглядом лежачи на підлозі, а потім тихо піднявшись, спрямувавши свій погляд на Саню неспішно поцікавився:

– А що це ти мені рушницю в руки всучив? Я ж не хотів!

Саня загубився і навіть не знав що відповісти.

– Так ти ж мене трохи людину вбити не змусив! – недобре так дивився на Саню Дрон підкидаючи в руці гвинтівку. Нехай і не заряджену, але все ж.

– Так, я це… – позадкував Саня. І картина була сповнена комізму. В половину Саниного зросту Дрон, по масі у три-чотири рази поступається Сані, труїв господаря квартири, практично повністю придушивши в тому волю до опору.

– Ти ж знаєш, що я зупинитися не можу! – закричав Дроня. – Так ти мене хотів підставити… Ти мене загубити захотів!!! – і кинувся з ходу на Саню.

– Так він шалений! – прокричав Саня і кинувся бігти в бік кухні.

– Вали його, – прокричав весело Леха і тут же завалив на підлогу Дроню.

– Та не мене! – здивувався той, цілком логічно вважаючи, що репліка стосувалася виключно Сані. – Не мене валити треба…

Через хвилин п'ятнадцять всі ми сиділи на кухні. Пили чай, доїдали знайдений Дроном в шафці коровай. Двері давно були замкнені, кульки як-то зібрані, воздушка на місці.

– Ну як я вас всіх! – від усієї душі радів Дроня. – Як я Вас? А?!

Йому не відповідали.

– А ви, мабуть, подумали, що я чокнулся?! Що у мене дах забрав?! – радів він своєму невтримному артистичному темпераменту. – Ось так і всі думають, що я божевільний. А я ось так приколююсь!!

– А якщо б мужика підстрелив, це теж був би прикол? – посміхався Жека, якому, власне, не зовсім і весело було вже.

– Так то прикол був… То я жартував так, – пив чай Дроня. А між тим день тільки набирав обертів…

– Може на ручку сходити? – запропонував Леха. – Там зараз всі наші…

7. Ватрон

Справжнє ім'я Ватрона знали хіба що його батьки та шкільні вчителі, періодично заглядуючи в журнал і які знаходили його ім'я в суї. Ми ж знали його Ватрона Ватроном і ні як інакше.

Гроза району, змушував тремтіти чи не кожного і викликаючи часте раболіпство з боку тих, хто не бажав з ним псувати стосунки, він швидко злетів і так само швидко, як буває з нестримно гарячими зірками, і погас. Але в той час він був зіркою. Та ще й якою!

Школа залишилася позаду, технікум, невгасаючі бійки, пиятики, дівки, за чутками, деколи з елементами насильства, наркота – у цьому всьому був Ватрон, мій однолітка зростом під метр дев'яносто, зі сталевою щелепою, величезними кулаками і бажанням їх застосувати у справу і не по справі.

У свій час Ватрону пророкували велике спортивне майбутнє. Роки в спортінтернаті загартували в ньому бійцівський дух і виховали ненависть до слабкості, а травма, отримана на одному із змагань, назавжди поставила хрест на такій спортивній кар'єрі, що здавалося вже відбулася.

Не знаю, можливо цей саме крах планів і позначився на подальшому поведінці Ватрона, який таким чином намагався довести собі та оточуючим, що він ще багато чого коштує, але слава про бійки, пиятиках і дівках бродила по району і часто виповзав за його межі.

Ватрон не те щоб був завсідником нашої компанії. Водив він стосунки з особами більш запеклими, що балувалися чимось серйознішим, ніж самогон і вишукуючими кошти на наркоту нехай навіть і «виставленням чужих квартир». Але варто було Ватрону з'явитися в безпосередній близькості від нас, як всі завмирали, тому що:

– Гей, діду! ти ох..л? – кричав він мені побачивши мою фігуру десь з пари сотень метрів. Так бувало в шкільні роки і не обов'язково об'єктом її агресії міг бути, скажімо, я. Та хто завгодно! Йому просто хотілося побитися і він шукав, з ким би «поштовхатися»?

– А що я? – відповідав я і тут же шукав шляхи до відступу. Зв'язуватися з Ватроном не особливо хотілося. Особливо враховуючи його повне безголів'я.

– Та ти ох..л! – шукав він причин для сварки поступово наближаючись.

– Ні… – вимовив я і розумів: «Треба тікати!»

– Куди? – кричав у слід Ватрон і тут же переключався на когось іншого. – А ти чого так на мене дивишся? Ти теж ох..л?

Траплялося, Ватрону намагалися дати відсічь. Хто тільки проти нього не виходив – навіть якийсь боксер навпіл-професіонал, як я розумію, але пара пропущених в голову, а далі починалося месилово. Ватрон просто звірів.

Правила були зовсім не для нього. Більше того, він їх зневажав. Пам'ятаю, як будучи тими ж школярами, всіх нас взяли, та й вивезли на пару тижнів для надання шефської допомоги місцевому радгоспу. Радгосп славився своїми плодово-ягідними насадженнями, де і як раз наспіла полуниця.

– По п'ятнадцять кошиків з кожного – це норма! – сказали нам. – І за кожен кошик ви отримаєте… – щось там нам належало, щось нам наобіцяли. Я прикинув, і ніби як навіть виходило непогано. Для бідного школяра, природно. На пару крас повинно було за підсумком вистачити.

І ми пішли в поля, бродячи уздовж рядів полуниці, що вже вироджувалася та збираючи ту саму у кошика.

– Так, з тебе один кошик! – тут же встановив Ватрон норму збору з кожного з нас.

– А чого? – дивувалися ми.

– А по еб..?! – аргументував він. Аргумент був, варто визнати, більш ніж істотним, тим більше що наші преподи тут же усувалися від подібних спорів, залишаючи вирішувати подібні питання нам самим. Ватрон це тут же зметикував і навіть на поле не виходив, лежачи з парою таких же хлопчаків під сусідніми яблунями, попиваючи місцевий самогон, що вимінював у тих же самих місцевих – що вже вони там давали за нього, це так і сталося покрито мороком, може так само вимагали? – і час від часу виходячи на поле, щоб зібрати данину та дати парі людина по голові. Так, заради розваги. І остраху, природно.

Не скажу, що всі горіли виконувати ту норму, так і викладачі обмежувалися хіба що рідкісними зауваженнями на ухилення більшої частини «несвідомих школярів», так що, по закінченні ми дізналися страшну правду – грошей нам якихось дадуть, але ми, виявляється, всі разом, прожили і проїли більше, ніж взагалі напрацювали і для радгоспу наше перебування вилетіло в копієчку, тому нам виділять якихось грошей і поділять їх поміж усіма порівну, по сорок копійок або близько того. Саме тоді я усвідомив всю силу колективної відповідальності і «роботи на загальне благо не покладаючи рук» Подібні уроки давали відмінне уявлення про те, що шкільне виховання і інші моменти – не більше, ніж марення і ні як не пов'язані з реальним життям..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.