– Довго пояснювати! – перервав його Льоха, який i сам був не в курсi, але алкогольна тематика останнi десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по однiй з крутих i вузьких вуличок, що носили прiзвище якогось революцiонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосi неабияк набридло. Вiн хотiв завести пiсню про реперах, о музицi i, можливо, про баб.
– А пожерти взяли? – раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-пiд колонки. І все. А тут таке – пожерти!
– Ти ет чого? – здивувався Леха.
– Я з ранку нiчого не жер, – пояснював довготелесий i такий що виглядав втомленим Жека. – Як би не сталося такого, як у школi, коли…
Цей випадок був вiдомий всiм навкруги i викликав кожен раз нестримний смiх. У той раз Жека прийняв з товаришами за школою по двi соточки чогось пiдозрiлого, прийняв наспiх, бо поспiшав. Закусив зеленим яблучком на голодний шлунок i тут же подався в ту саму школу, звiдки на пiвгодинки з товаришами i втiк. В актовому залi, де зiбралася чи не вся наша величезна школа, йшло якесь дiйство, що саме по собi було для нас великою культурною подiею. КВК або щось в цьому родi. Не важливо. А важливо те, що всiй – усiй школi! – запам'ятався не КВК! Запам'ятався Жека!!! Вiн з'явився все з тими ж своiми товаришами, примостився на вiльне мiсце поруч з Льохою в першому ряду i заснув. І все було б нiчого – його посопування, нехай i в першому ряду, не особливо когось турбувало – хiба що вчителiв, що мотали собi на вус i робили записи в блокнотики – не бiльше, якби тепло, затишок i тi самi двi соточки на голодний шлунок та яблучко, не попросилися назовнi. Природно, попросилися i тут же, не вiдходячи вибралися. Пiд вiдповiднi звуки, прямо на пiдлогу перед сценою i до «величезноi радостi» учасникiв культурного заходу. Захiд, не скажу, що було зiрвано, але Жеку винесли, зал кричав, а Льоха – що виявився його найближчим другом, i не стiльки за ступенем дружби, скiльки «тому що пiд руку попався», пiд улюлюкання залу йомi була вручена ганчiрка i вiдро… Природно, пiсля цього Льоха страшенно злився на Жеку. Злився, докоряв, бубнiв, але потрiбно було знати Жеку, щоб зрозумiти – вiн то може i жалкуе, але от причину Льохiних збурень, власне, не розумiе i не подiляе: «Це все яблучка!» – посилався Жека i не кривив душею, саме так вiн вважав i в тому був упевнений.
– Так пожерти брали? – не вгамовувався Жека.
Як виявилося, про таку дрiбницю, як закуска, нi хто i думати не став. Навiть сам Жека. «А навiщо, власне?!»
– Нiчого, зараз знайдемо! – запевнив нас Льоха i нам довелося змiнити маршрут, оминаючи центр з його «удареною на всю голову транспортною розв'язкою», i рухаючись через залiзничний вокзал, повз приватного сектора i пивзаводу, що вже доживав своi останнi часи.
– А куди ми йдемо? – знову поцiкавився Жека.
– На човнову станцiю, – пояснив я.
– Нахрена?
– Так треба, – пояснив я. – Там зрозумiеш…
Тiльки я в воду не полiзу! – тут же попередив на всяк випадок нас Жека.
Але, власне, в воду лiзти i не було потреби. Просто човнова станцiя, так само як i велика частина мiста, прийшовши в запустiння ще при Союзi, а зараз i того гiрше – занепавши i зносившись, давно не функцiонувала. Старi кiстяки човнiв, купи металобрухту та iншого смiття лежали там горами, але, що найголовнiше, лежали осторонь, в деякому вiддаленнi вiд дороги, що в'еться вздовж рiчки з одного боку i величезного крейдяного пагорба, на якому i стояло наше мiсто, з iншоi. Саме таке затишне i закинуте мiсце нам i потрiбно було, щоб неспiшно розпити те, що вже було мною приховано при досить неоднозначних обставин прямо пiд кущем бiля узбiччя тiеi самоi вулички.
– У воду i не треба. – запевнив Жеку я.
Наш спуск зайняв якийсь час, потiм довга дуга вздовж порослоi очеретом рiчечки Куп’янки, що можна було б перестрибнути вприсядку, але ii закопали i облицьовували бетоном в свiй час так, словом, нам довелося тягнутися до раздолбаного мосту, далi рейками i шпалами до вокзалу, а звiдти, захоплюючись величчю колись кругового пiд'iзду до вокзалу, нинi все бiльше такого, що вже уходив в болото та заростав очеретом, к тим самим будиночкам за похиленими парканчиками i далi…
– Прийшли, – пояснив Льоха. Чомусь пошепки. – Полiзли. – i вiн вказав на яблуню, що своею кроною давно перевалилась через штахетник.
З боку вулицi на деревi не було нi однiеi цiлоi гiлочки, жодного не потерпiлого листочка, нiчого живого – мабуть, часто тут походжали веселi компанii, зрiзуючи шлях додому, з боку лiкарнi або парку.
– Полiзли, – i Льоха досить швидко, незважаючи на своi габарити, скочив на паркан.
Зеленi яблука, зеленi абрикоси, зелене все – аж до щавлю. Все це не доживало i своеi першоi декади, споживаноi нами або пацанами помолодше. Складно повiрити – але не можна було просто пiти в магазин i купити там хоч щось пристойне з овочiв або фруктiв. Їх там просто не було. У кращому випадку перегнiй з моркви або капусти. Траплялося, бабусi виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару мiсяцiв. Ось тодi… А поки, авiтамiноз, молодi зростаючi органiзми, i хана всьому зеленому, що може бути з'iдено. Хана до такого стану, що на бiднiй яблонцi одночасно могло сидiти до десятка нас, вишукуючи останнi, розмiром з горошину, що зав'язалися яблучка.
Приблизно в цей же час, а то i пiзнiше, коли йшла шпанка i черешня, страшенно страждали сади i дерева в приватному секторi. Тому не було нiчого дивного нi у вмiннi лазити по парканах i деревах не тiльки Льохи, але i нас, нi в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.
Пiднявшись на яблуньку, ми усвiдомили, що бували у неi не першими i нам залишилося зовсiм небагато. Ну, з десятка три дрiбних, не сформованих, зелених i моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою нашi кишенi i пазухи.
– А ну я вам зараз! – раптом пролунало кiлька осторонь i тут же змусило нас змiнити повiльнi руху крадькома на бiльш вiдвертi. На нас мчав дiдусь i помахував чимось у руцi.
«Лопата!» – промайнуло у мене в головi.
– У нього рушницю, е…! – прокричав Жека i тут же опинився на землi.
«Рушниця?» – промайнуло у мене в головi i чомусь зараз же захотiлося дiзнатися, чим воно заряджена – дробом або сiллю. Хоча, чесно кажучи, нi те, нi iнше як-то покуштувати не хотiлося.
– Валимо! – проволав Льоха i пiдстрибнув на гiлцi так, що та дала крен, потiм затрiщали i разом з Льохою звалилася вниз. Шлях вiдступу верхом для нас виявився вiдрiзаним – це була та сама гiлка, що… Але роздумувати було нiколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, вiдкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися i побiгли. Леха летiв перший i я вже нi як не очiкував вiд нього такоi прудкостi.
– Нахрен! – закричав вiн i з цим криком винiс на той самий хрiн секцiю прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд i вiдкрив нам шлях до вiдступу. Не до втечi. Нi! До вiдступу, так як ми були героями i хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча – вiдступ i змiна диспозицii.
– А ось я вам зараз! – розсердився дiд i, мабуть скинув рушницю.
– Лягай! —проорав Жека, що бiг останнiм, i тутож наздогнавши нас, повалив додолу.
Не знаю, чи стрiляв старий чи нi, за шумом падiння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що пострiл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому свiт стоiть, але останнiй все так само дивувався: «Чого це вiн? Я всiх врятував!»
Як-то убравшись подалi вiд старого, зламаною яблунi i понiвеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, i проклинаючи все на свiтi, взяли зобов'язання на сходження по цiеi мощеноi прямовиснiй скелi, розмитiй дощами, розбитiй часом i частково розкраденоi на бутовий камiнь i зарослоi чи не вiковими деревами з обох сторiн. Що не кажи – iсторичний центр мiста, однак. Правда, нам вiд цiеi iсторii було якось не дуже…
І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (i чого його називають узвозом, коли це натуральний пiдйом?!) ми тут же перенеслися зовсiм в iншу епоху – «мiсцевий палац лордiв», нi дати, нi взяти – совкове адмiнбудiвля з площею, пам'ятником вождю i любителю дiтей, як стверджуеться, – всього того, що так нещодавно нами було вiдкинуто i що всiм нам вже набило таку оскому, що навiть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратiв площi.
– Минулоi зими йому на груди табличку повiсили – куплю рублi! – повторив вкотре iсторiю Жека. Ми з Льохою посмiхнулися, згадуючи аматорськi фото цього плаката, зробленi мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисiв чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вiкна мiськвиконкому у якого, мабуть, не було не тiльки рублiв, але i купонiв, а потiм i гривень.
– Так, було дiло… – вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок пiонерiв, панораму Цукрозаводу, пост пожежних пiд блакитними ялинками вiдразу за пам'ятником вождю свiтового пролетарiату, i цiлячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж рiчки з невеликими будиночками вздовж, згорiлим магазином класу сiльмаг, i частими вiдгалуженнями стежок i дорiжок у бiк рiчки. Ось так – спочатку сходження, потiм спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалi за альпiнiзм, – чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пiшли за «старим» маршрутом через центр. Але тодi не було б яблучок, та й там, у центрi, бiля самоi церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звiв пiд неймовiрними кутами вiдразу кiлька дорiг та вулиць, не давши можливостi пiшоходам знайти спосiб iх вiдносно безпечно долати.
– Тут! – вказав я на пожухлi кущ не те шипшини, не то вовчих ягiд, що жався до самого узбiччя крейдяноi дороги. Такий же припорошений бiлоi пилом, як i все навколо.
– Де? – не зрозумiв Жека.
– Тут! – повторив я i полiз за кущ.
Хто б мiг подумати, що саме тут, в цiй чахлим травичцi – а яка могла вирости на грунтi з крейди? – за кущем, який пора б було давно i викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар нiг, ховаеться найбiльше диво з див – пiвлiтрова банку самогону, загорнута в старенький мiсцями порваний пакетик.
– Ось! – я вийняв банку i настрiй у хлопцiв одразу ж полiпшилося. Жека загорiвся, а Льохiни палаючi очi не могли дочекатися, коли ж?…
– На станцiю! – уже наполягав Жека, маючи на увазi, природно, човнову…
***
– Ветал розповiдав, – розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха – стаканчики знайшлися в кишенi у Жеки, зiм'ятi, понiвеченi, але поки що ще такi що не текли. – Пiд час гри в карти розповiдав, – рiдина лилась рiвним струменем, вдаряючись об дно стаканчикiв, злегка навiть пенячись вiд великоi кiлькостi домiшок, наповнюючи нашi емностi. – Вiн днями тьолу притягнув додому. Стрьомну, що його життя! – не вiдривав погляд вiд рiдини Льоха. – Правда що вона стрьомна вiн зрозумiв тiльки вранцi, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дiвка сама до його будинку i дотягла. Вiн там у лiфта впав, по сходах повз, – ми всi представляли з яким завзяттям i натхненням все це розповiдав Ветал i нам вже ставало смiшно. – Вона затягла його, значить дамою, i дала… – Жека ледь з прогнилого борту розваленоi човна не звалився вниз, заливаючись смiхом.
– Затягла i дала! – реготав вiн.
– Ну так! – смiявся стримано i Льоха. Вiн завжди був бiльш менш стриманим в проявi своiх емоцiй, що нi скiльки не применшувало всi iншi його достоiнства. – Затягла, поклала, роздягла i дала, – пояснював вiн. – Так говорить великий бабiй Ветал! – тут i я пирснув, представивши як про це розповiдав сам Вiталя.
– І що? – простягнув руку до склянки Жека.
– А вранцi прокинувся, протер очi, котiв з рота вигнав…
– Яких котiв? – не зрозумiв Жеку.
– Тих, що йому туди всю нiч гадили, – пояснив Льоха. – Подивився на тьолу i «ну ii нахрен»! Каже, що спочатку ховався вiд неi, як вiд прокаженоi, а потiм стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора i честь знати.
Ми ржали. Не просто смiялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцiнну рiдину своiх склянок.
