– Вилазь! – грюкав у Льохiни дверi Жека. – Справа е!! – не вгамовувався вiн. У Льохи дзвiнок давно згорiв, чоловiком в сiм'i був тiльки вiн та йому, власне, крiм магнiтофона, коробки касет i пари ще якихось технiчних штучок, все iнше було пофiг. Так що дзвiнок жив своiм життям – точнiше, вiджив таке, – а Льоха своiм.
– Ти що, ох..в? – вiдкрив дверi Льоха i ледве втримав тiло, що почало вже падати. – А якщо б матушка чи бабуля дома були? Вони б менi потiм всю голову засрали! – прямолiнiйно змалював ситуацiю вiн. Але Жецi, схоже, було вже все «однозначно на будь-яку основу дробi».
– Вилазь! – вимовив вже тихiше вiн. – Справа е. Развлекуха, я тобi кажу…
Казати Жецi було складно, але те, що вiн щось задумав i це щось сумнiвно тхнуло, Льохi стало ясно вiдразу ж. І трохи помiркувавши, вiн натягнув своi краси, переодягнув футболку з бiлоi – домашньоi, на синю – прогулянкову, i пiшов за Жекою, якого турляло гравiтацiею i обертанням Землi з боку в бiк.
– Пацани, курнути не знайдеться? – прибився до них Дроня. Пацан вiн був чудовий, просто вiдмiнний, якщо б ще не настiльки гарячим i безрозсудним, так йому i цiни б не було. – Пихнути треба б… – пояснив вiн.
Нi курнути, нi пихнути, природно, нi в кого не знайшлося, а ось «сто пудовий развлекон» йому пообiцяли. І коли робити Дрону було сьогоднi до ночi зовсiм нема чого, то вiн з радiстю погодився скласти iм компанiю.
Шлях iх лежав рiвно за Жекою, а той прокладав його, шлях, природно, зi знанням мiсцевостi бувалим лоцманом, огинаючи всi уступи, розкиданi будiвельнi блоки i незакритi люки.
– А куди ми? – не вгамовувався Дрон мiж тим не вiдстаючи вiд Льохи i Жеки.
– Не знаю, – чесно зiзнався Леха. – Я ось за тiлом рухаюся. Наглядаю, як би вiн чогось не накоiв.
– А! – розумiюче засмiявся Дроня.
А «тiло» тягло iх вгору, вгору мiкрорайону, повз чужих дворiв, вже не знайомих бабульок бiля пiд'iздiв, кудись в сторону… В бiк будiвництва! – дивувався Льоха i йому що-то все це стало ще менш подобатися.
Там, нагорi i трохи в сторонцi, маярiло рiвно три недобудованi коробки, якi коли-то повиннi були б стати повноцiнними п'ятиповерхiвками, але поки лише стояли, мокли, наповнювалися пилом, битими пляшками i слiдами багать.
– А що там? – не втримався Леха, наздоганяючи Жеку.
– А ти не з-з-сци! – простягнув Жека i знову вирвався на пiвтора корпусу вперед.
– Не, а чо тут? – не зрозумiв Дрон.
– Зараз все побачите! – зрадiв Жека, припав до землi, запустив руку кудись пiд фундамент, порившись там з хвилину, з великими потугами витягнув величезний шматок арматури дiаметра не менш як 40-го.
– Ось! – показав вiн метровий прут, який в його руцi виглядав досить страхiтливо. – Ти, – вiн вказав на Льоху, – стiй там i дивись, а ти, – тепер прийшла черга i Дронi, – Стiй там, – вказiвку на протилежну сторону, – І дивись туди, а я… – i поки пацани слухняно розходилися по сторонах, не до кiнця розумiючи суть i план Жеки, той розмахнувся i що було сили лупанув по кладцi склоблокiв, що закривали собою отвiр поряд з входом в один iз пiд'iзд.
Склоблоки трiснула, сиплючись дрiбною крихтою. Пiшов другий удар, потiм третiй, i так далi, раз за разом, у всю силу i дурь молодецьку, Жека лупив металевим прутом по склоблокам, виносячи iх геть з кладки. Азарт був настiльки великий, що вiн геть забувся. Забув про обережнiсть. Про почуття власного самозбереження i нецензурна лайка, частiвки, куплети улюблених пiсень, «Сектор газу» – все летiло в простiр разом зi скляною крихтою. І летiло рiвно до тих пiр, поки з-за рогу не з’явився височенну мужик, здивований настiльки безцеремонним вторгненням на охоронювану iм територiю, та ще й такому, що дозволив собi псування майна настiльки вiдвертим i цинiчним способом.
Нi Льоха, нi Дроня та цвiркнути не встигли, як мужик влетiв у зону досяжностi Жеки, схопив того за комiр, вирвав арматурину i, якщо чесно, пацани думали, зараз почне його вiдверто пинати, але мужик зробив гiрше – вiн скрутив Жеку i спробувавши випитати хто вiн та що тут робить, не отримавши вiдповiдi, туто ж пригрозився викликати мiлiцiю для складання i чогось там ще.
Бiльше щось ловити нi Льоха, нi Дроня тут нiчого не бачили i вiдразу ж втекли з мiсця злочину, розносячи вiсть про полонення Жеки тощо…
– От же ш… – промовив хтось iз наших, дослухавши iсторiю до кiнця. Причому чим це було, засудженням або ж, навпаки, констатацiею крутизни, – розiбрати було важко.
– Чьо робити те? – прозвучало як би з декiлькох сторiн. Виникла iдея йти до Андрiя – нашого колишнього однокласника, що тепер навчався на того самого мiлiцiонера, щоб той на своему рiвнi, так би мовити, вирiшив… Але знаючи Жеку i його постiйнi зальоти, як видалося сумнiвним, щоб цей випадок виявився досить вагомим для вписки Андрюхи за Пачика. І не знаю, скiльки б ще ми сидiли i мiркували, а, бути може, навiть зiрвалися б з мiсця щоб розiбратися на самiй мiсцевостi, «умовити мужика», так сказати, якщо б чи не повз нас не провели того самого Пачика.
Вигляд у нього був сумний. Йшов вiн понуро, щось вiдповiдаючи на питання мужика, вiдповiдаючи знехотя, а може i зовсiм не вiдповiдаючи. Мужик ж усякий раз чимось цiкавився i вiв себе, варто вiддати йому належне, цiлком собi гiдно, утримуючи як себе в руках, так i Пачика за спортивну куртку, за ворiт. Жека, вiн же Пачик на прiзвисько, дрiботiв попереду, вже не такий жвавий i бадьорий, але явно щось замишляв. І не будь вiн Жекой, якби i в такiй ситуацii…
– Гей, Пачик! – заволали ми йому вслiд i, напевно, це його пiдбадьорило. Жека не рвонувся, нi, вiн просто зробив бiльш рiшучий крок вперед, вiн крутнувся на мiсцi, буквально вилiтаючи зi своеi спортивноi майстерки i лише рукави на якийсь час скували його рух. І залишивши ту в руках у здивованого мужика, рвонув з усiх нiг. Та так рвонув, що, мабуть, забувся остаточно, тому що шлях його лежав прямо додому. В будинок, пiд'iзд, додому – по промiй, в зонi видимостi, зробивши забiг на дистанцiю в триста метрiв. В лiгво. Куди його, власне, i вели.
– Об'ект намагався сховатися втечею, – констатував хтось iз наших, спостерiгаючи цю ситуацiю. – Втеча вдалася, але сховатися i замести слiди об'ект вже не мав нi сил, нi можливостi, нi клепки. Сторожовi собаки швидко взяли його слiд, i його затримання стала лише питанням часу.
Напевно, це розумiв i мужик, так як вiн лише зiм'яв майстерку, перехопивши ту своею величезною рукою, i неспiшно попрямував слiдом за сховався в пiд'iздi Пачиком.
***
Як потiм розповiдав сам Жека, проспавшись i оцiнив масштаб свого безумства, його зловили буквально через кiлька хвилин пiсля того як вiн зник у ваннiй.
Зловили i продемонстрували тому самому мужику, який виявився не то виконробом бригади, що тiльки от планувала приступити до вiдновлювальних робiт через роки запустiння, не то просто сторожем, що хоч i дозволяв мiсцевоi пацанвi гратися у бетонних клiтках, але актiв вандалiзму не терпiв.
Жеку продемонстрували. Впiзнали. І тут же вiдiслали до себе в кiмнату, замкнувшись на кухнi до самого ранку, вирiшуючи питання повноти налитоi склянки i шириною тарiлки повноi закуски…
Що сталося з самим Женькою – iсторiя замовчуе. Мовчить i сам Жека. Як риба мовчить. Нi слова. Але лише мова заходить про похiд на будiвництво, тут же стае похмурим i пiд якимось приводом ухиляеться вiд вiдповiдi i походу.
5. Льоха на прiзвисько Хомич
Льоха був моiм чи не найстарiших другом на районi. Принаймнi, практично з самого моменту переiзду на ще недобудований житловий масив, в бруд, в будiвельну розруху i радiсть, що ось тепер i у на е пристойна квартира, я пам'ятаю Льоху i Саню. А Жеку та iнших вже трохи пiзнiше.
Льоха жив у сусiднiй п'ятиповерхiвцi, в однокiмнатнiй квартирi з мамою, молодшим братом i староi бабусею. «В тiснотi, та не в образi», – як часом невесело вiн висловлювався, але, здебiльшого, справи домашнi вiн на вулицю не виносив.
Льоха був злегка округлим, трохи сором'язливим, любив музику, порозмiрковувати на абстрактнi теми i хотiв стати бiзнесменом. А хто, власне, в тi часи таким стати не мрiяв. Прислiв'я «батько iнженер – горе в сiм'i» тодi була не просто широковживаним, але i до болю для багатьох правдивим. Але так як у Льохи батька не було, про нього вiн взагалi не згадував i тему це всiляко обходив, то все, що йому залишалося, – це мати i стара бабуся та молодший брат, ну, i ми, його друзяки, природно.
Льоха завжди був у курсi всiх наших справ, але намагався в них особливо не встрявать. То почуття самозбереження чи виховання, а може i ще щось, мабуть, брали гору i, як в якiйсь казцi, «його вуха стирчали з кожноi iсторii», але сам вiн жодного разу зловлен нi на чому не був. Мiж тим Льоха будучи нашим другом, на районi популярнiсть мав як Хомич, вiдгукувався на це прiзвисько, нам навiть iнколи здавалося, що його гордо носить, i, природно, без його участi мало що траплялося та вiдбувалося.
***
Лiто вже у всю набирало силу i тут якось неждано-негадано трапився черговий свято. То мiське керiвництво раптом знайшло кошти, то вiн i справдi був запланований ще давно, про що ми, звичайно, здогадувалися, але особливих планiв не будували. І з цього приводу були оголошенi, як це правильно називаеться? – народнi гуляння. Гуляти у нас було не те щоб зовсiм нiде, але бiльш-менш культурно – це тiльки мiський парк. Все iнше – пиятика, розпуста i мордобiй. Ландшафт мiсцевостi такий, не призначений для культури i вiдпочинку, я так думаю. І ось перед нами трьома, Жекой, мною i Льохою Хомичем постала дилема – влитися в компанiю i забухати на столику або видiлитися, випендритися, i забухати вже в парку? Питання випивки не стояв в принципi – це святе. Дилема полягала в мiсцi його, алкоголю, вживання i подальшого бродiння, що кажуть «пiд шофе».
І, природно, вирiшальне слово тут виявилося за Жекой.
– В парк хочу, – примхливо заявив вiн переконливо i ми прогнулися.
– Брати будемо? – поцiкавився я. І на мене подивились не то з подивом, а то i зовсiм з обуренням.
– Звiсно! – заявив Льоха.
– Тодi в мене е! – обрадував iх я.
Варто вiдзначити, що культура споживання спиртного у нас на районi, як, думаю, i у всiх iнших мiсцевостях не обтяжених надлишком грошових знакiв, зводилася до бажання «вбитися» чимось мiцним, бажано при мiнiмальних витратах i без всякоi думи про наслiдки i здоров'я. Слово здоров’я i зовсiм було предметом саркастичних жартiв i як цiннiсть не котирувалося. Саме тому перiодично траплялися iсторii з отруеннями гальмiвною рiдиною, омивачем скла, неправильно виробленi клеем ВФ, а останне, що нам повiдав Жека, чия сестра працювала в лiкарнi, – це гудронна людина. Цей чоловче, спiвробiтник однiеi з путеремонтных бригад, чи то на суперечку, чи то в гарячцi похмiльного синдрому, надудлився креозоту змiшаного з чимось там ще – чим там просочують шпали на залiзницi? – i в станi повноi нерухомостi був доставлений в лiкарню на «реабiлiтацiю». Новину з прибуттям такого роду «пасажирiв» була не нова, але тут збiглася чи не вся лiкарня подивитися на «чудо»!, бо це диво перетворилося в щось подiбне за кольором з дерев'яною шпалою, просоченоi речовиною, що i пило, диво природне.
І ось, вискочивши з будинкiв i зiбравшись на колонцi трохи нижче району, Жека з натхненням розповiдав нам цю iсторiю. Напевно, пiдкреслюючи тим самим необхiднiсть ведення правильного i здорового способу життя?! Нi, навпаки! Констатуючи крутизну i популярнiсть мужика, що таким чином випендрився на все мiсто. Це, власне, i все, що Вам потрiбно знати про культуру споживання алкоголю, яка була притаманна i нам. Дорогий коньяк – це безмiрно круто, але, по-перше, не про нас, а, по-друге, на цi грошi можна напоiти всю нашу компанiю до стану повноi «неописуемостi». І як ви думаете, який вибiр був би зроблений, знайдись така можливiсть у нас?
– Ти взяв? – цiкавився Жека, маючи на увазi цiлком конкретну рiч.
– Ага! – вiдповiдав я.
– Де? – не вгамовувався вiн. Жека тiльки що вирвався з польових робiт, куди його так не до речi загнали «старики», i зараз питання «випити» для нього стояло дуже гостро, так як «старики» його все одно спиляють за втечу з фазенди, так хоч компенсацiя того повинна була бути вагомою.
– Все пучком! – запевнив його я. – Вдома не тримаемо.
– Це як? – не зрозумiв Жека.
