І правда, фашист не змусив себе довго чекати. Фашистовi було вiд сили рокiв тридцять п'ять – стародавнiй стариган! – i володiв фашист могутнiм пузом i солiдним дипломатом. Пузо вiн гордо нiс перед собою, дипломат не менш гордо в руцi, разгорнутiй своiм чорним глянцем пластику в нашу сторону.
– Пипець тобi, фашистська морда! – та не встигли ми навiть зреагувати, як було вже пiзно. Палець неспiшно спустив курок, свинцева болванка беззвучно покинула ствол гвинтiвки i помчала в бiк фашиста.
Фашист здригнувся, зацiпенiв вiд лязгающего звуку, пiднiс до лиця свiй дипломат, здивовано провiв по потрiсканiй пластику пальцем i щось змiркувавши, раптом плазом упав прямо на асфальт.
– Ага! Засцал, фашистюга! – вимовив Дроня i тут же переламав ствол, заганяючи туди другий синицевий наконечнiк. – Щас ти у мене пiзнаеш удалi пролетарськоi! Вiдчуваеш гнiв праведний!! – прошипiв Дроня i знову навiв на нього гвинтiвку.
Мужик лежав на асфальтi практично нерухомо. І тiльки його голова вiдривалася вiд асфальту на деякий час i знову опускалася, вiдривалася в пошуках стрiлка i знову опускалася через незручнiсть пози. Шукав вiн його, стрiлка, чому-то вгорi, на верхнiх поверхах, а то i на даху. Видно було, як рухаються його губи, вимовляючи чи то прокляття, чи то молитви.
– Ось тобi! —i Дрон знов спустила курок. Свинцева кулька вдарилася всього в декiлькох сантиметрах вiд голови мужика, той тут же схопився, спiткнувся, впав, схопився, знову спiткнувся, але втримався i з усiх нiг кинувся бiгти.
– Уйде! Уйде! – злетiв на пiдвiконня Дроня намагаючись стоячи там же переламати ствол воздушки i швидко перезарядити. – Уйде фашист! уйде тварюка! – кричав вiн на всю вулицю. – Бери його в кiльце. Жени пiд… а! – волав вiн готовий кинутися в погоню. Ствол не пiддавався. Руки нервово крутили його з боку в бiк, кульки розсипалися на всi боки, Саня стогнав вiд жаху i блiднув вiд передчуття, Дроня волав на всю горлянку i вже був готовий стрибнути у вiкно, озвучивши необхiднiсть наздогнати фашиста i добити його прикладом. І стрибнув би, i наздогнав би, i добив би – ми в цьому не скiльки не сумнiвалися. І було б так, якби Льоха не схопив Дрона за ноги i не сволок того в кiмнату, на пiдлогу.
– Ти що? – кричав Дрон. – Пособник! Шкура фашистська! Вiдпусти мене! Та я щас тебе вб'ю! – увiйшов у роль Дрон.
– Ти чо це? – заспокоював його Льоха, притискаючи як мiг до пiдлоги. – Ти чого це розiйшовся? Ти ж мiг i мужика застрелити? Ти чого?
– Та правда, чого це я?! – раптом опiр припинився. Дрон обм'як, обвiв усiх поглядом лежачи на пiдлозi, а потiм тихо пiднявшись, спрямувавши свiй погляд на Саню неспiшно поцiкавився:
– А що це ти менi рушницю в руки всучив? Я ж не хотiв!
Саня загубився i навiть не знав що вiдповiсти.
– Так ти ж мене трохи людину вбити не змусив! – недобре так дивився на Саню Дрон пiдкидаючи в руцi гвинтiвку. Нехай i не заряджену, але все ж.
– Так, я це… – позадкував Саня. І картина була сповнена комiзму. В половину Саниного зросту Дрон, по масi у три-чотири рази поступаеться Санi, труiв господаря квартири, практично повнiстю придушивши в тому волю до опору.
– Ти ж знаеш, що я зупинитися не можу! – закричав Дроня. – Так ти мене хотiв пiдставити… Ти мене загубити захотiв!!! – i кинувся з ходу на Саню.
– Так вiн шалений! – прокричав Саня i кинувся бiгти в бiк кухнi.
– Вали його, – прокричав весело Леха i тут же завалив на пiдлогу Дроню.
– Та не мене! – здивувався той, цiлком логiчно вважаючи, що реплiка стосувалася виключно Санi. – Не мене валити треба…
Через хвилин п'ятнадцять всi ми сидiли на кухнi. Пили чай, доiдали знайдений Дроном в шафцi коровай. Дверi давно були замкненi, кульки як-то зiбранi, воздушка на мiсцi.
– Ну як я вас всiх! – вiд усiеi душi радiв Дроня. – Як я Вас? А?!
Йому не вiдповiдали.
– А ви, мабуть, подумали, що я чокнулся?! Що у мене дах забрав?! – радiв вiн своему невтримному артистичному темпераменту. – Ось так i всi думають, що я божевiльний. А я ось так приколююсь!!
– А якщо б мужика пiдстрелив, це теж був би прикол? – посмiхався Жека, якому, власне, не зовсiм i весело було вже.
– Так то прикол був… То я жартував так, – пив чай Дроня. А мiж тим день тiльки набирав обертiв…
– Може на ручку сходити? – запропонував Леха. – Там зараз всi нашi…
7. Ватрон
Справжне iм'я Ватрона знали хiба що його батьки та шкiльнi вчителi, перiодично заглядуючи в журнал i якi знаходили його iм'я в суi. Ми ж знали його Ватрона Ватроном i нi як iнакше.
Гроза району, змушував тремтiти чи не кожного i викликаючи часте раболiпство з боку тих, хто не бажав з ним псувати стосунки, вiн швидко злетiв i так само швидко, як бувае з нестримно гарячими зiрками, i погас. Але в той час вiн був зiркою. Та ще й якою!
Школа залишилася позаду, технiкум, невгасаючi бiйки, пиятики, дiвки, за чутками, деколи з елементами насильства, наркота – у цьому всьому був Ватрон, мiй однолiтка зростом пiд метр дев'яносто, зi сталевою щелепою, величезними кулаками i бажанням iх застосувати у справу i не по справi.
У свiй час Ватрону пророкували велике спортивне майбутне. Роки в спортiнтернатi загартували в ньому бiйцiвський дух i виховали ненависть до слабкостi, а травма, отримана на одному iз змагань, назавжди поставила хрест на такiй спортивнiй кар'ерi, що здавалося вже вiдбулася.
Не знаю, можливо цей саме крах планiв i позначився на подальшому поведiнцi Ватрона, який таким чином намагався довести собi та оточуючим, що вiн ще багато чого коштуе, але слава про бiйки, пиятиках i дiвках бродила по району i часто виповзав за його межi.
Ватрон не те щоб був завсiдником нашоi компанii. Водив вiн стосунки з особами бiльш запеклими, що балувалися чимось серйознiшим, нiж самогон i вишукуючими кошти на наркоту нехай навiть i «виставленням чужих квартир». Але варто було Ватрону з'явитися в безпосереднiй близькостi вiд нас, як всi завмирали, тому що:
– Гей, дiду! ти ох..л? – кричав вiн менi побачивши мою фiгуру десь з пари сотень метрiв. Так бувало в шкiльнi роки i не обов'язково об'ектом ii агресii мiг бути, скажiмо, я. Та хто завгодно! Йому просто хотiлося побитися i вiн шукав, з ким би «поштовхатися»?
– А що я? – вiдповiдав я i тут же шукав шляхи до вiдступу. Зв'язуватися з Ватроном не особливо хотiлося. Особливо враховуючи його повне безголiв'я.
– Та ти ох..л! – шукав вiн причин для сварки поступово наближаючись.
– Нi… – вимовив я i розумiв: «Треба тiкати!»
– Куди? – кричав у слiд Ватрон i тут же переключався на когось iншого. – А ти чого так на мене дивишся? Ти теж ох..л?
Траплялося, Ватрону намагалися дати вiдсiчь. Хто тiльки проти нього не виходив – навiть якийсь боксер навпiл-професiонал, як я розумiю, але пара пропущених в голову, а далi починалося месилово. Ватрон просто звiрiв.
Правила були зовсiм не для нього. Бiльше того, вiн iх зневажав. Пам'ятаю, як будучи тими ж школярами, всiх нас взяли, та й вивезли на пару тижнiв для надання шефськоi допомоги мiсцевому радгоспу. Радгосп славився своiми плодово-ягiдними насадженнями, де i як раз наспiла полуниця.
– По п'ятнадцять кошикiв з кожного – це норма! – сказали нам. – І за кожен кошик ви отримаете… – щось там нам належало, щось нам наобiцяли. Я прикинув, i нiби як навiть виходило непогано. Для бiдного школяра, природно. На пару крас повинно було за пiдсумком вистачити.
І ми пiшли в поля, бродячи уздовж рядiв полуницi, що вже вироджувалася та збираючи ту саму у кошика.
– Так, з тебе один кошик! – тут же встановив Ватрон норму збору з кожного з нас.
– А чого? – дивувалися ми.
– А по еб..?! – аргументував вiн. Аргумент був, варто визнати, бiльш нiж iстотним, тим бiльше що нашi преподи тут же усувалися вiд подiбних спорiв, залишаючи вирiшувати подiбнi питання нам самим. Ватрон це тут же зметикував i навiть на поле не виходив, лежачи з парою таких же хлопчакiв пiд сусiднiми яблунями, попиваючи мiсцевий самогон, що вимiнював у тих же самих мiсцевих – що вже вони там давали за нього, це так i сталося покрито мороком, може так само вимагали? – i час вiд часу виходячи на поле, щоб зiбрати данину та дати парi людина по головi. Так, заради розваги. І остраху, природно.
Не скажу, що всi горiли виконувати ту норму, так i викладачi обмежувалися хiба що рiдкiсними зауваженнями на ухилення бiльшоi частини «несвiдомих школярiв», так що, по закiнченнi ми дiзналися страшну правду – грошей нам якихось дадуть, але ми, виявляеться, всi разом, прожили i проiли бiльше, нiж взагалi напрацювали i для радгоспу наше перебування вилетiло в копiечку, тому нам видiлять якихось грошей i подiлять iх помiж усiма порiвну, по сорок копiйок або близько того. Саме тодi я усвiдомив всю силу колективноi вiдповiдальностi i «роботи на загальне благо не покладаючи рук» Подiбнi уроки давали вiдмiнне уявлення про те, що шкiльне виховання i iншi моменти – не бiльше, нiж марення i нi як не пов'язанi з реальним життям..
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
