За великим рахунком, Жека на прiзвисько Пачик був швидше веселуном i шоуменом, нiж бiйцем або борцем. Особливо вимальовувались його здiбностi в станi хорошого поддатiя, мабуть, коли останнi гальма йшли геть, але, траплялося, i на тверезу голову його бувало «несло».
– Давай! Давай! – пiдбадьорював його Льоха сидячи на лавочцi i обiймаючи свiй старенький i вiчно жуючий касети магнiтофончик «Протон». – Негри не так танцюють! – резюмував вiн.
– Це iндiйськi танцi! – кричав Жека i пританцьовував пiд музику, яка лунае з «Протона». – Цю касету менi один iндус подарував, – додавав вiн i далi танцював, забавляючи не тiльки перехожих, а й тих, хто в цю мить з якоi-то причини вирiшив виглянути на подвiр'я нашого двору.
– Все одно негри краще танцюють! – задорив його Леха, любитель репу i всього, що з тим пов'язано.
– Нiгери так спiвати не вмiють, – вiдповiдав йому Жека на прiзвисько Пачик i продовжував зображати якiсь па, явно скопiйованi iм з iндiйських фiльмiв.
– Ти чо? – звiдкись з-пiд черемхи виринув Дроня. – Знову п'яний? – вiн був прямолiнiйний, невисокий на зрiст i надзвичайно запальний.
– Ось так, взяв i весь кайф обламав!! – зупинився Пачик на половинi руху, постояв так частку секунди i зайняв свое нормальне – вертикальне положення. Дроня зухвало дивився на рослого Жеку з висоти свого невеликого зросту, тобто з Жекиного поясу.
– Не, нi п'яний, кажись, – зауважив вiн своiм недобрим оком. – А чьо ви тут розсiлися? – поцiкавився вiн.
І правда, чого це ми тут розсiлися? Надворi стояв чудовий погожий лiтнiй день. Сонце пекло нещадно. Усяк, хто в своему розумi – поспiшав або сховатися на рiчцi, або забратися подалi в тiнь. І тiльки ми, з магнiтофоном пiд пахвою у Льохи, оцiнювали акторську майстернiсть Жеки i попутно смiялися над його манерою це демонструвати. Сподiваюся, з боку здавалося, що у нашому смiху вiдчуваеться якась злiсть, швидше просто веселощi, тим бiльше, що Жека усiма своiми зусиллями i тим, що зараз у нього вiдбувалося в головi, давав нам масу приводiв.
– Чьо розсiлися? – повторив свое запитання Дроня. – Гайда до Сашка!
Сашко, вiн же Саня, був нашим другом з тих самих пiр, як ми всi перебралися в тiльки що побудований будинок i жив вiн в квартирi рiвно пiдi мною.
У Санi був вiтчим, а у вiтчима велосипед «Украiна». Взаемовiдносини в цьому трикутнику нагадували латиноамериканський серiал, повний емоцiй i непорозумiнь. Користуватися велосипедом Санi дозволялося, але ось велiк постiйно ламався. Ламався так часто i так не до речi, що усякий раз Саня неймовiрно засмучувався, а вiтчим страшенно сердився i його ор було чути навiть у нас в квартирi. Сам же Санiн вiтчим був людиною, що кажуть, «все в дiм», «домовитим» i необгрунтоване псування майна його усяк раз дуже засмучувало.
– А у нього вдома хтось е? – поцiкавився Пачик.
– Не… – вiдповiв Дроня.
– А до нього можна? – зовсiм не риторичне питання, так як зовсiм недавно Саня примудрився на тiй же самiй «Украiнi» переламати сталеву раму – рама трiснула в тому мiсцi, де i переломитися взагалi не могла б – Саня намагався якось iзолентою приховати цей момент, вставивши в раму попередньо стругану палицю. І попервах йому це навiть вдалося. Але рiвно до того моменту, як вiтчим взяв цей велiк i вирiшив проiхатися на дачу, природно вiдразу ж впавши з переламаною рами бiля самого пiд'iзду. Санi страшенно дiсталося, вiн був позбавлений чи не всього, мозок його, мабуть, забився подалi в куток черепноi коробки, i вiдбудувався вiд ора китайською стiною, але найстрашнiшим для Санi була та обставина, що незважаючи на його повнолiття, його, як пацана, посадили вдома i заборонили покидати квартиру протягом тижня. Так що це питання було аж нiяк не риторичне.
– А тобi не пофiг? – розставив крапки над i Дроня. Йому особисто було навiть бiльше нiж пофiг.
Саня нас зустрiв нас своiм одвiчним спокоем i тут же запросив усiх до себе.
– Привiт! – привiтав вiн всiх нас i вiдразу ж перенаправив до себе в кiмнату, так як iншi кiмнати були для нього закритi. Причому фiзично – на замок. Доступний простiр зводилося до кухнi, коридору, роздiльного санвузлу та, власне, його кiмнатi. В кiмнатi висiв величезний килим, стояв комод, а вiкно було вiчно вiдкритим, впускаючи разом з повiтрям ще i вуличний пил, а ввечерi комах та мошок.
– Прикольний у тебе вид з вiкна! – одразу ж пiдскочив до вiкна Дроня. Саня не подiляв його думки – перший поверх, буйна листав плодових дерев закривала все справа i злiва, залишаючи лише просвiт навпроти вiкна. І все. Не те що, скажiмо, вид з п'ятого поверху. Але Саня промовчав.
– Чим зайнятий? – поцiкавився Жека i тут же по очах Санi, що забiгали, зрозумiв – той знову порушив якесь правило вiтчима.
– Нi… – вiдповiв Саня.
– Не гунда! – штовхнув його в груди Дроня. Саня позадкував вiд несподiванки. А потiм у вiдповiдь штовхнув i Дроню. Останнiй вiдлетiв на метр назад i гепнувся на Санiне лiжко.
– Ах ти так! – пiдскочив Дроня i схопивши перше що потрапило пiд руку – настiльну лампу, жартома i граючи, вирiшив нанести легкi калiцтва Санi. Саня не схибив, вiдiбрав у Дронi лампу, а ми якось заспокоiли самого агресивного, благо, Дроня був настiльки ж вiдхiдливим, як i запальним.
– Чьо пожерти у тебе е? – тут же поцiкавився вiн. – І сигарету давай сюди!
За перекурами, печивом з чаем i салом з цибулею у нас пройшло близько години. Саня розповiдав про своi поневiряння i лиха у вiдносинах з вiтчимом. Розпалювався, коли мова заходила про велосипедi. Стверджував, що це сам вiтчим перевантажуе велiк мiшками i вiдрами, коли повертаеться з дачi. А те, що велосипед потiм ламаеться вже в руках Сани – це наслiдок. Знос металу i непруха, так сказати.
– Точняк! – погодився з ним Дроня. – Був би в мене такий вiтчим, я б його вже давно застрелив би! – вiн проковтнув шматок сала i закусив цибулею.
– Вiн рушницi в сталевому шафi на балконi тримае, – раптом видав Саня.
– Рушницю? – схопився Дроня. – Покаж!!!
– У нього мисливська та мiлкашка, – пояснив Саня. – Тiльки все це в шафi, в сталевому, на балконi, – чомусь вiн вибачався.
– Не жени! – перервав його Дроня. – Давай сюди рушницю! У тебе що, ключiв немае?
Виявилося, що у Сани були ключi. І вiд замкнених кiмнат, де стояв телевiзор, який вiн в тиху дивився пiд час вiдсутностi вiтчима та матерi, i вiд другоi кiмнати, i навiть вiд балкона. І, бiльше того, навiть вiд сталевого сейфа зi зброею! Все у нього було. І благо, що вiтчим про те нiчого не вiдав, iнакше Сашцi потiм було би не просто погано, а взагалi, я навiть не уявляю, що той би з Саней зробив.
– А ну дай сюди! – ледь не вирвав з руками у Сани воздушку Дроня. Сейф розчинив нам своi простори i виявився заповнений тими самими двома рушницями – мисливською вертикалкою двустволкою i воздушкою зi стволом, що переламувався, подiбного якоi ми свого часу пострiлювали свинцевими кульками в тирi.
– Ти куди? – не зрозумiв Саня Дрона.
– Тут тiсно! – прокричав той пронiсшись вихором через всi вiдкритi таемною зв'язкою ключiв Санi дверi i коли ми його вже наздогнали, то вiн вже сидiв бiля вiкна, переламував ствол i щось шепотiв собi пiд нiс.
– Кульки давай! – прокричав вiн Санi.
Саня кульок не взяв, та й взагалi хотiв тут же повернути рушницю назад – мало, вiтчим зараз повернеться, ми всi у вiкно вiстребнемо – перший поверх все ж, – а вiн залишиться «на мiсцi злочину, та ще й з воздушкою в руках. Нi! Такого вiн зовсiм не хотiв.
– Вiддай! – вiн схопив рушницю у Дронi. Але Дроня був тертим калачем, тут же штовхнув Саню в колiнко i пригрозив врiзати ще i прикладом.
– Зрозумiв?! – Дроня робив наголос на лiтерi «у», як то, на його думку, робили тiльки крутi пацани. – Зрозумiв? – повторив вiн уже тихше, споглядаючи над муками Сани, що валявся бiля його нiг i який тримався за свое колiно. – Кульки тягни! – легко штовхнув носком кросiвки Дроня. – Кульки давай!
Принесенi з балкона (iз сейфа) свинцевi болванки, прозванi нами кульками, Саня виймав з коробки, як найбiльшу цiннiсть, цiлком обгрунтовано вважаючи, що всi вони давно перерахованi i двiчi врахованi його допитливим i пунктуальним вiтчимом.
– Та що ти там телишся?! – штовхнув Саню прикладом Дроня. – Давай сюди! – i вигрiб з коробки чи не жменю свинцевих кульок.
– Щас ми, – вiн переламав ствол, загнав туди одну з кульок i ляснув воздушкою тому, приводячи ii в бойову готовнiсть. – Залягли всi, – скомандував вiн i сам тут же присiв бiля вiдкритого вiкна.
– Ти по кiшкам? – поцiкавився Пачик. Але сам по першiй командi засiв спиною до вiкна i зараз жував знайдену у Сани на кухнi булку.
– Нi! – гордо вiдповiв Дроня.
– По людям, чи що? – здивувався Леха.
– По фашистам! – з тиском в голосi надсадно прошипiв Дроня вишукуючи цiль.
– По яким фашистам? – не розумiв Саня. Гвинтiвка i вiтчим вже дуже сильно напружували його свiдомiсть.
– По самим натуральним! – знову просичав Дроня, прикладаючись щокою до воздушке. – По самим натуральним… – шепотiв вiн.
– А де вони?
– Зараз будуть! – як снайпер у засiдцi засiв на пiдвiконнi Дроня. Створ його гвинтiвки i частину голови, от i все, що хоч якось можна було розрiзнити з вулицi. А могутня листя чудово приховувала його хоч праворуч, хоч лiворуч.
– А ось i фашистюга! – обрадувано прошепотiв вiн.
