– Невже така страшна, що навiть Вэтал?.. – не закiнчив я, здригаючись вiд iсторii i манери iх переказувати Льохою.
– Ну так, – з легкою посмiшкою, що означала в нього крайню ступiнь веселощiв, продовжував Льоха. – Вiталя говорив, що спочатку подумав, мовляв, тьола протигаз одягла. Нi волоска, нi зморшки – все гладке i без волосся. Навiть там! – вiн вказав вниз. – Навiть там нiчого.
– А вii, брови? – цiкавився подробицями Жека.
– Кажу ж – протигаз! – пояснював Леха. – Нi вiй, нi брiв – взагалi нi волосини! Ветал, напевно, як побачив ii, так одразу протверезiв. А потiм раптом почав нишпорити в пошуках презика. Використаного…
– А ет навiщо? – рiдина явно опаляла руку Жеку i той поспiшав ii швидше вжити, але iсторiя теж його не вiдпускала.
– Це зрозумiло, – смiявся Леха. – Тiла стрьомна, сама все зробила, а потiм прийде i пред'явить, мовляв, дитя твое, давай якось вирiшувати, влаштовувати нашi вiдносини i все таке.
– Знайшов?
– Що знайшов?
– Презик?
– Так начебто знайшов, – знизав плечима Леха. – Знайшов, i сховався у туалетi розробляти план порятунку на унiтазi.
– План порятунку на унiтазi, – Жека вибухнув смiхом i знову ледь не звалився вниз, з борту роздовбанiй гнилий човни.
– Ага, – пiдтвердив Льоха. – Толчьок – вiн саме те мiсце, де народжуються плани свiтового панування, ну або на крайняк, як позбутися вранцi вiд тьоли в протигазi?!
– І як? Вигнав? – було цiкаво i менi.
– Ну з нами сидiв, веселий такий, напевно вигнав…
– Або втiк, – висунув версiю Жека.
– Або втiк, – цього разу ледь не впав вiд смiху Льоха. Мабуть такого повороту подiй вiн якось не очiкував. Версiю не розглядав.
Наш смiх лунав серед руiн колись гучноi човновоi станцii. Праворуч розсипалася металева конструкцiя, ще не розпиляна на металобрухт – не прийшов час. Злiва лежало кiлька човнiв, що вже нi коли не вийдуть на воду – все бiльш-менш тримаеться на плаву давно розтягнули жителi сусiднiх приватних будинкiв.
Приватнi будинки дивилися на нас своiми садами, якi переходили в занедбанi плодовi дерева човновоi станцii, а далекий i такий близький порослий травою берег приносив вологу i свiжiсть нашим тiлам i розуму.
– Ну, за нас! – пiдняв тост Льоха i ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не вiдбулося, але нас це не дуже цiкавило. Рiдина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своiми випарами i полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами органiзму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть… Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави i шаленим бажанням перемогти – закiнчилася, природно, нашою перемогою.
– Фух… – видихнув Жека i тут же напав на наш скарб – зеленi яблучка. – Ох… – повторив вiн i проковтнув цiлком вiдразу декiлька.
– Нам залиш, – прогундосив своiм голосом бум-боксера Льоха. – Нам залиш.
– Чьо? – не зрозумiв Жека. – Я нiчого не жер, – вiн налягав на яблучка. – Цiлий день на городi i нiчого не жер, – уминав вiн яблучка.
– Ти тiльки на яблучка не налягай, – розливав по другiй Льоха з банки буру рiдину. – А то буде як…
***
Наступного ранку мене розбудив дзвiнок. У дверi, природно. Глянувши на годинник i яскраве свiтло сонця, важко зв'язавши мiж собою дев'яту ранку, дзвiнок i це невблаганний сонце, я поплентався до дверей.
– Навiщо ви мене вiдпинали? – задав менi тут же питання Жека, що стояв на моему порозi. Для повноти й чистоти картини варто було б пару слiв замiнити на початково вимовленi Жекою, але вони не вмiщаються в розумiння правил пристойностi i вiдносяться до матерно-неформального лексикону тяжкого ступiню вживаностi.
– Не зрозумiв? – здивувався я.
– Мене вранцi знайшла сеструх, – робив круглими очi Жека. – На лавцi. Знайшла, – запал його згасав. – Вся порвана сорочка, спина в кровi, еб..ло розбите. На асфальтi кров.
«Он як!» – округлив тепер очi i я. Я був упевнений зовсiм в iншому.
– Ми тебе з Льохою вiдвели додому… – пояснював я.
– Я був на лавочцi бiля пiд'iзду… – пояснював менi Жека. – Сорочка подерта, перед лавочкою кровьяра, ось така калюжа, нiс – ось, – вiн показав свiй нiс.
– Ми тебе вiдвели додому, вiдкрили тобi дверi, потiм стояли на вулицi, дивилися на вiкна, – пояснював я Жецi. – У тебе спалахнув на кухнi свiтло…
– Та я прокинувся на лавочцi…
– Ну вже не знаю, – розвiв руками я. – А ти взагалi хоч що-то пам’ятаеш?…
Виявилося, – нi, не пам'ятае! Взагалi, пiсля човновоi станцii з Жекою, а точнiше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоi весело, i сумно.
– Херово, – видихнув я i ледве не розсмiявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранцi згадувати i розповiдати перепившимся друганам, що з ними минулоi ночi сталося та що вони там начудили.
– П'ять хвилин. Заходь. І пiшли до Льохи, – запропонував я.
– Наху… ся? – зустрiв Жеку замiсть привiтання Льоха i тут же розсмiявся дзвiнким смiхом. – Нажрався? Яблучками закушував знову? – не вгамовувався вiн. Жека втратив увесь свiй запал, бажання з'ясовувати стосунки, втративши пiд ногами не тiльки грунт, але й рештки самовпевненостi.
– А що там? – поцiкавився вiн.
– А те, що ти нажрався i зiпсував нам свято! – смiявся Льоха. – Ну не так щоб зовсiм, але в тому сенсi, що ми очiкували – то да.
Зiпсував Жека свято? Ну, це спiрно… Те, що пiшов вiн не по тому плану, який ми припускали i на який розраховували – це так. Але ось зiпсував – напевно, нi! Адже Жека доставив нам не тiльки масу клопоту, але i можливiсть, виконуючи цi клопоти, вiд душi пореготати (саме поржати, а не посмiятися i так, – не посмiхнутися, а саме поржати!) над ситуацiею i тiлом, що не бажала спочатку прокидатися пiд деревом, а потiм впиралося своему транспортування додому до останнього.
І тут Льоху понесло:
– А пам'ятаеш як яблучками закушував i у мене банку з останньоi «дозою» вiдбирав?
– Не… – мотав головою втрачений Жека.
– А як впав з човна, пам'ятаеш?
Теж не пам'ятав.
– А як: «Я знаю короткий шлях! Тут недалеко!»? Пам'ятаеш?
Жека i це не пам'ятав, зате ми чудово пам'ятаемо, коли при виходi з човновоi станцii не повернули направо, як нам слiд було б, а, пiддавшись умовляням вже хитаючогося Жеки, пiшли влiво, вниз, до того мiсця, що Жека знав як короткий шлях. Шлях, дiйсно, виявився коротким, але, якщо зiзнатися, то шляхом або навiть стежкою це назвати було складно. Чи не прямовисна гора з крейдових вiдкладiв, що не мала навiть рослинностi – ось i весь короткий шляху, по якому ми й тверезi ледь пiднялися б, а от з пiдхмеленим Жекою довелося i того гiрше. Жека усякий раз норовив впасти i покотитися вниз, тому Льоха тягнув того за руки вгору, я штовхав руками у дупу. Жека ж особливо не сприяв у наших дiях, голосно матюкаючись ще мiг перебирати ногами, час вiд часу намагаючись ногою дiстати Льоху або штовхнути мене.
– А як ми потiм крейду на колонцi вiдмивали? Всi йдуть чистi, охайнi i тiльки три дауна пiд колонкою на центральнiй вулицi миються?! Пам'ятаеш?
І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоiть наше мiсто i якi тягнуться вiд самого Белгорода до верхiв'iв Донбасу, ми прийшли хоч i переможцями, але зазнавши значних втрат при тому. Падiння i невгамовний темперамент Жеки привiв наш зовнiшнiй вигляд у плачевний стан i тому потребув деякого оновлення. Бiлi колiна, взуття з нальотом крейди i штанини, що пiдлягали негайному пранню, були пiдданi нещаднiй мийцi пiд першою ж колонкою. Матюкаючись, лаючись i попутно радiючи, ми всi втрьох стовпилися бiля брижущоi струями колонки i як могли влаштували помивку. Жека, природно, тут же напився води прямо припавши до iржавоi труби, а потiм вимовив щось нечленороздiльне та рвонув «за пригодами». Зловили, вмили, образумили i мокрi, збентеженi своiм виглядом, але не компанiею, все ж продовжили свiй шлях у бiк Мiського парку.
