Жека тримався молодцем. Не здавався. І нам навiть здалося, що трохи протверезiв. Здавалося, рiвно до того моменту, як…
– А пам'ятаеш як прямо на входi в парк, наеб..ся i впав? Пам'ятаеш? Прямо пiд ноги патрулю? Пам'ятаеш?
Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав i як угледiвши стовпи вхiдних ворiт в парк вирвався з наших чiпких рук, пробiг всього два кроки i розтягнувся точно мiж цих самих стовпiв, прямо до нiг патруля, що там стояв.
«Пипейць!» – подумали ми i не сумнiвалися, що… Але патрулю, схоже, i зовсiм було похрiн, вони лише подивилися на розпластане тiло, щось мiж собою перекинулися i вiдвернулися.
«Пiднiмайся!» – сичав на вухо Жекi Льоха.
«Вставай!» – боязко дивлячись на людей у формi шепотiв i я.
– А могли б у мавпятнику прокинутися! – продовжував Льоха. – Ти ж на них «мукора грьобанi, хулi тут на дорозi встали?!» – погнав.
– Що, правда? – здивувався Жека i тут же розсмiявся на все горло. – Що, ось так i сказав? Мусора грьобанi?! – вiн розумiв, що мiг, швидше за все, так i було, вiд чого йому ставало лише веселiше. – Мусора грьобанi??
– Тобi залишалося тiльки чоботи iм обблевати i взагалi вечiр вдався б! – пояснив Льоха, згадуючи, як лише вiдтягнув убiк Жеку, той видав i яблучка, i рiдину, i шлунковий сiк прямо посеред алеi.
Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тiльки могли. Залишене за спиною – смердюча калюжу i здивованi погляди добропорядних спiвгромадян, ми поспiшали забратися геть у темряву давно необрiзаних дерев. Мiлiцiя нас хоч i бентежила, але, по сутi, вони були товаришами продажними i за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б. Бiльше нас лякали козаки – пацани, пiшли «в служiння» не за матерiальнi блага, а заради iдеi – принаймнi, так це декларувалося. І iдея у кожного бiла своя, звiсно. І замiстили собою таку собi «добровiльну дружину» за рознарядкою, що пiшла у минуло разом iз совком. Хлопцi в кожному бачили потенцiйного порушника, вели себе зухвало i тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нiчого суттевого iх трiадi виставити не могли, хiба що розчавити iх усiх трьох неспiшно падаючим тiлом Жеки. «Сюди!» – прохрипiв Льоха i поволiк у темряву Жеку.
А потiм сталося те, чого й слiд було очiкувати. В принципi, але не в деталях. У деталях все траплялося щоразу по-новому, але фiнал був передбачуваний – Жека сiв пiд дерево i там заснув.
Не знаю, на що ми там ще розраховували i на що сподiвалися, але спроби розбудити Жеку, що сидiв навпочiпки, не припинялися нами. Спочатку ми умовляли його, потiм штовхали, далi чи не пинали – нi, нi! – не били, але бажання мали вже величезне. Жека не пiддавався, що час вiд часу нiс осуд в наш бiк, але вставати i прокидатися не бажав.
– А пам'ятаеш, як ти тьолок перелякав? – продовжував нагадувати Жецi Льоха. – Пам'ятаеш?
І цього, звiсно, Жека не пам'ятав. Але очi його загорiлися. Тьолки!
– А хрiн з ним?! – не то питаючи моеi думки, не то вимовляючи рiшення всерцях стояв над сплячим тiлом Льоха. Навколо шумiло i розливалися веселощi – лише вийди на освiтлену алею, зроби всього з десяток крокiв, i ось воно – життя, заради якоi ми, власне, й подалися сюди.
– Ти пiди, – запропонував я. – А потiм повернешся, я пiду. Ми ж не можемо це тiло тут кинути?!
Леха був згоден. Вiн i сам би не залишив Жеку, але будучи з ним поруч в який раз потрапляв у халепу через яблучка i самогон, випитих i з'iдених Жекой. І ця обставина його дуже засмучувало.
– Добре, – погодився вiн i зробив тi самi десять крокiв.
Зробив i тут же наткнувся на пару, як вiн висловлювався, «солодких тiл». Тiла були з ним знайомi, являли собою щось дрiбне, малолiтне, несформоване, але вже мали претензii на «нiчне життя!» i «свiтло „вищого суспiльства“».
– Привiт! – вимовила чорненька «плоскодонка» надмiрно кокетуючи.
– Привiт! – вiдповiв Льоха, маючи намiр щось запропонувати. Але не встиг. Краем ока зазначивши якийсь рух, вiн навiть не встиг зреагувати на вихор, вилетiв з темряви.
– Нахрен з пляжу, я тут ляжу! – спочатку показалися вогненнi очi, потiм блiде обличчя, а далi i не фiгура, що не разбирала дороги та комiчно подьоргувалася.
Фiгура пообiцяла лягти i тут же лягла, прямо мiж двома «плоскодонки», що розiйшлися перед ним, як води перед одним з пророкiв. Наш пророк упав до нiг «неземноi краси», краса ж дико вискнула, в два голоси виматюкалася по-дорослому i вихором помчала геть, не те хi-хiкая, не то проклинаючи нас.
– Ну а далi що, розкурював сигарету Жека прямо пiд дверима у Льохи?
А далi ми знову рятували тiло. Нам здавалося, що все пропало. Що ось-ось нас накриють. Що дiвочий вереск привернув увагу або мусорiв, або козакiв. І що гiрше – це ще питання.
Ми волочили тiло, що втратило здатнiсть рухатися, i волочили як могли. Ноги Жеки тягнулися за нами, руки батогами звисали у нас через плечi.
– Не нада до тiтки! – час вiд часу приходячи в себе щось нiс Жеку. – Не нада до тiтки!
Вже не знаю, може й справдi в нього тут де жила тiтка, а може вже бiлка наполегливо стукала до його шпакiвнi, але вiн вирвався i навiть спробував вiд нас тiкати. Довго гнатися за ним, правда, нам не довелося. Вiдразу бiля цегляноi стiни стадiону закiнчився його забiг.
– Потрiбно таксi! – прохрипiв Льоха, звалюючи на себе тiло Женьки.
– Ага, – погодився я i подумав, як би це вибудувати шлях так, щоб не потрапити на очi патрулю i дiстатися…
– Не треба до тiтки! – кричав Жека, коли ми його впихали на задне сидiння в таксi.
– Ми додому, – пояснював я, сiдаючи поруч з ним i дозволивши Льосi вказувати шлях водилi.
– Вдома батя! – простогнав Жека. – Додому теж не треба!
– Що це з ним? – водилою був пацан, напевно що i прав ще не мав.
– Нах..ся, – пояснив Леха. – Вiн не небезпечний, – навiщось додав вiн.
Але водiя не стiльки цiкавило —безпечний наш товариш чи нi – його бiльше турбував салон, який Жека усякий раз погрожував заблевати.
– Вигружайся! – прибули на зупинку ми, де думали провiтрити Жеку. А потiм вiдвести його додому, коли вiн хоч якось буде триматися на ногах. Але пасажир iз заднього сидiння вiдмовився виходити.
– Нахрiн демони, – пинався вiн ногами i впирався руками в сидiння.
– Ах нахрiн?! – схопили за ноги ми незговiрливого пасажира i виволокли з машини, впустивши спиною на купу щебеню i гудрону. І як раз з нагоди хтось вирiшив перестелити нашу трасу гравiем з бiтумом, залишивши на узбiччi гiрки всього цього чи не по саме колiно, ось в цей самий гравiй з бiтумом i потрапив наш пасажир, вилiтаючи з заднього сидiння машини. Ноги ми вiдпустили, пасажира пiдняли абияк, а таксист тут же вдарив по газах, несучи ноги i колеса, навiть не чекаючи закриття заднiх дверцят. І ще якийсь час ми могли бачити хлопаючи дверцята «шiстки» що неслася вниз по Харкiвськiй.
– А далi? – не вгамовувався Жека, викурюючи вже другу сигарету i вiдверто радiючи за своi вчорашнi подвиги та звершення.
– А далi ти лежав на лавцi пiд вишнею бiля мого пiд'iзду. Нив. Блював. Схоплювався. Лаявся. Поки тобi не набридло i ти не захотiв додому.
– І? – здивовано округлив очi Жека. Мабуть, його здивувало, що вiн в такому станi раптом захотiв додому.
– Ми тебе вiдвели. Поставили бiля дверей. Вiдкрили замок. Заштовхнули в квартиру, так як ти на той момент передумав i впирався. Вийшли на вулицю. Постояли, пiдождали, поки загориться на кухнi свiтло i потiм пiшли по домiвках, вiдпочивати. Вже було за пiвнiч.
– А далi?
– А далi ти прийшов до нас i розповiв, як ми тебе били, рвали сорочку, мазали асфальт кровищею i пiд кiнець кинули здихати на лавочцi бiля пiд'iзду, – продовжував Льоха ехидно посмiхаючись. – І якщо б не сеструха, що вночi поверталася додому, то хана б прийшла тобi! Напевно таргани, в нору утягли би…
– Так нiс же хтось розбив?
– Асфальт, напевно. Ти з лавочки падав? Скiльки разiв??
6. Саня
У Жеки на прiзвисько Пача, вуха гнулися у всi сторони. Бувало, заради розваги присутнiх, вiн iх скручував в трубочки i кривив настiльки смiшнi пики, що все тут же падали вiд смiху з нiг.
Не знаю, чи це щось вроджене, але вiн стверджував, що це е наслiдком занять боротьбою в дитинствi i тому подiбне. Розповiдав, як його, ще малого хлопчака, хотiли навiть вiддати в спорт iнтернат з вiльноi або греко-римськоi боротьби, але щось там не склалося чи батько не дав згоди. Ось так i залишився Жека з поламаними вухами i своею веселою вдачею.
