– Бережи тебе, лицарю, Свята дiва Марiя, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися дверi свiтлицi.
* * *
У Вороновицю прибули задовго до обiдньоi пори. Коли битий шлях, який робив навколо мiстечка широку петлю, вiдкриваючи очам подорожнiх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свiжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрiю. Невеличке сотенне мiстечко, яке визирало з тих самих заростiв серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збiр полку, наказ про який принiс напередоднi на Богунiв хутiр захеканий, укритий пилом джура, став i для мешканцiв Вороновицi надзвичайною подiею. Усе, що мало йти до вiйська, вирушало, щоб за день-два стати на вигонi перед Брацлавом, де зазвичай проводився збiр Брацлавського полку реестрового Запорiзького вiйська. В очах селян, якi подекуди траплялися назустрiч валцi верхiвцiв пiд час виходу з мiстечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такi хвилини йому здавалася неймовiрно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито трiпотiла у струменях ранiшнього вiтру над його головою. Придивившись, Іван змiг розрiзнити подiбне почуття й у очах сотника Охрiмця, з яким iхав поряд. Невже й вiн соромиться виходу, подii, яка завжди в минулi часи приносила лише пiднесенi емоцii? Напевне. Недоречними виглядали блакитнi сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодiя, яка лилася з того боку, де виiздили сотеннi музики. У вухах досi чувся повний зневаги голос лiтнього селянина, якого зустрiли поблизу криницi, коли напували коней перед дорогою:
– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – i вiн смачно вилаявся в пожовклi вiд тютюну вуса.
– Бачу, чоловiче, не до вподоби тобi наша поява, не дуже жалуеш ти козацтво, – примружився на нього Богун.
– Чому не жалую? – спересерця вiдповiв селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловiковi, тiльки якi ж ви козаки?
– Вiдомо якi, – спокiйно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своеi Вороновицькоi сотнi не признаеш?
– Вороновицькоi сотнi! – i селянин зi злiстю засмiявся. – І совiстi в тебе стачае таке говорити! Чого витрiщився?! Може, ще шаблею почастуеш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве дiло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовнiри ви, прихвоснi лядськi, а не козаки. Справжне козацтво тепер навколо Хмеля гуртуеться. На Томакiвцi тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуеш?
Іван промовчав.
– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачi дiти, iдете до Барабаша та Караiмовича, щоб з ними спiльно Шембергам та Потоцьким чоботи цiлувати. А коли зацiлуете донесхочу, вони вашими руками кровi Хмельницькому i з ним сущим пустять. От такi ви козаки, пане хорунжий!
У Брацлавi стало вiдомо, що полковник Крутiй несподiвано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цiеi цiлi Шембергом шляхтич з Теребовлi. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого мiсяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозi прийшли вiстi, що до гетьмана в Богуславi приеднався Шемберг, маючи пiд своею орудою Переяславський i Бiлоцеркiвський полки. Серед брацлавськоi старшини з'явилися досить достовiрнi чутки, що пiсля з'еднання з рештою реестровцiв Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Днiпром до Запорiжжя. Таку iнформацiю, крiм iншого, доводили розповiдi очевидцiв, якi побували не так давно на Сiчi. Бурлило на Запорiжжi, страшнi заграви прийдешнiх битв поставали на обрii. Що ж дiялося там, у серцi козацьких земель?
III
Подолавши минулого грудня шлях вiд Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на островi Томакiвка, де одразу ж почав будувати укрiплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своiх лав нових бiйцiв. Сумнiвнi, з точки зору влади, люди з'явилися на Сiчi, не на жарт турбуючи рейментарiв польськоi залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реестровикiв i двох сотень драгунiв. Довгi обози, долаючи снiговi замети i зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томакiвку з волостi. Сотнями почали з'являтися на Днiпровому островi «уходники», «бортники» та «лисичники», якi мешкали по бурдюгах i зимiвниках, що iх було розсiяно чималенькими територiями запорiзьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханськоi столицi Бахчисараю – бунтiвний сотник добре розумiв, що без допомоги з-за меж Запорiжжя вiн не зможе подолати коронного вiйська i прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, вiн, пересиливши себе, йшов на союз iз бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий вiд магометанськоi експансii Блискучоi Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повiтря потрiбна швидка татарська кiннота, поеднавши яку з досвiдченою запорiзькою пiхотою, можна було отримати армiю, здатну протистояти досить сильному супротивнику…
У Богуславi було вiдомо майже все з того, що дiялося на бунтiвному островi, однак така поiнформованiсть не могла заспокоiти коронного гетьмана, скорiше навпаки. З активного листування, що його вiв пан Миколай у той перiод з Мартином Калиновським, який перебував у Вiнницi, з Іеремiею Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолiнським i самим Володиславом IV, було помiтно: Потоцький вбачае в таборi, розташованому на Томакiвцi, не просто кiлька сотень озброеноi «ребелii», зовсiм нi! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману iхня мiзерна кiлькiсть, бо це не що iнше, як вершина айсберга. Вирубати слiд упень ту гiдру, позаяк бажають самостiйно панувати в Украiнi, укладати договори з iноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише iхнiй волi та бажанню…»
І Потоцький мав рацiю – iз Сiчi долiтали все бiльш тривожнi вiстi. Тридцятого сiчня 1648 року Хмельницький атакував пiдроздiл черкаського полковника Станiслава Вадовського, який було розташовано в сiчовiй фортецi, а також кiлька комонних пiд'iздiв, що iх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткiй сутичцi, пiд час якоi до козакiв Хмельницького приедналася значна частина реестровцiв, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнiрiв, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський i Кричевський порахували за доцiльне вiдiйти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновiй Хмельницький в оточеннi перших трофеiв i своiх найближчих прихильникiв ступив на широкий майдан Микитинорозькоi Сiчi.
Тут, у присутностi кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника i давнього товариша Хмельницького, перед старшиною i козаками виголосив промову, якою навiк полонив серця суворих запорожцiв.
– Чи не бачите, панове-молодцi, наруги езуiтськоi над вiрою святою? – говорив Хмельницький, i очi його палали вогнем ненавистi до поневолювачiв Украiни, – над нашою благочестивою православною вiрою i тими, хто святому вiвтаревi служить? Знущання вельможного сейму над стародавнiми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнiрства над населенням украiнських мiст та мiстечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидiвського племенi? До вас, лицарство, несу душу свою i тiло, тому що повстав проти сього i тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожуе!
Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козакiв на загальну Раду «для дiла великого». І полинула за цим гаслом до Сiчi багатотисячна хвиля лугарiв, степовикiв i гайдамак, якi жили по берегах Днiпра, Бугу, Самари i Конки. Стали на майданi, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами пiдвищення, на якому розмiстився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утiкачевi i вигнанцю: «Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!» Палала заграва на сходi, провiщаючи ранок 19 квiтня 1648 року.
Тридцять тисяч козакiв прийшли на майдан, велетенська, досi небачена сила. Навiть великий сiчовий майдан зробився раптом затiсним, i коли це стало зрозумiлим, Хмельницький вийшов за межi сiчовоi фортецi i тут, на широкому полi над Днiпром, його й було проголошено гетьманом Вiйська Запорiзького Низового i Городового. З очеретiв вiйськовоi скарбницi винесли гетьманськi клейноди, i вiйськовий суддя Омелько Деривухо на чолi кiлькох курiнних отаманiв i значних товаришiв наблизився до Хмельницького пiд гучнi вiтання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамитi нiс вiн «срiбну з позолотою, особливо майстерно зроблену i чесним каменем прикрашену булаву, срiбну печатку i каламар». Трохи позаду восьмеро козакiв, натужившись, несли великi вiйськовi литаври, якi виблискували новою мiддю, i бунчук iз золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька i козакiв з литаврами, гордовито розкривши свое малинове полотнище променям ранiшнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвостi урочистоi валки котилася запряжена четвiркою коней кантара, на якiй розмiстилися три середнi польовi гармати з достатнiм запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, пiсля чого вiн з найближчими соратниками, серед яких був i Данило Нечай, сiчовою старшиною i значними запорожцями вирушив до церкви Святоi Покрови, яка здiймала своi золотi макiвки поряд з будинками сiчовоi старшини та вiйськовою канцелярiею, де вислухав лiтургiю. По ii закiнченнi знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приедналися тисячi мушкетних пострiлiв, утворюючи такий гуркiт, який рознiсся околишнiми степами не менш нiж на тридцять верст. Ожила, ожила Сiч того теплого квiтневого дня! Минулися недобрi часи, коли польський командир наказував запорожцям, радiсть горiла в очах низових братчикiв, передчуття нових битв – одвiчноi козацькоi роботи. Вiд часiв Сагайдачного, напевне, не переживали запорожцi такого небувалого емоцiйного пiднесення. А ще в очах козакiв, якi тiсним колом оточили пiдмостки, що на них знаходився Хмельницький, вiн читав таку гордiсть, таку вiру у власнi сили, що тепер упевнився цiлковито i остаточно – почата ним справа не може вмерти пiд залiзним ударом коронного вiйська. І цiеi митi починаеться вiйна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку нацiю на вершину власноi багатовiковоi слави…
Сонце вже наближувалося до обрiю, пiдводячи пiдсумок того доленосного для Украiни дня, коли вкотре зарокотали гармати, i всiм присутнiм на майданi козакам, яких, здавалося, все побiльшувало, було оголошено: на волость, для вiйни з ляхами вирушае вiсiм тисяч козакiв. Рештi ж наказуеться розходитися по уходах, зимiвниках i бурдюгах, зберiгаючи готовнiсть виступити за першим же гаслом iз Сiчi. Вслiд за цим почалися традицiйнi для козацькоi фортецi гуляння. З дiжками горiлки, пива i меду, з музиками i мушкетними громами, з пiснями i молодецькими танцями, як то дiялося завжди, коли на Сiчi приймалися важливi рiшення або починалася пiдготовка до походу. Вже у вечiрнiх сутiнках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповiв: у чотирьох верстах вiд Переволочноi зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана i домовленiстю з Богданом-Зiновiем прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кiнноти на допомогу повсталим козакам. Довiдавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж вiддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возiв з хлiбом, м'ясом i вином, доводячи справою – вiйськовий союз одвiчних ворогiв дiе!
А вже ранком двадцять другого квiтня потяглися крiзь розчинену сiчову браму, слiдуючи за гетьманом, який виiздив пiд хоругвою i бунчуком, слiдом за новообраною старшиною украiнського вiйська, комоннi та пiшi сотнi, яким судилося стати осередком майбутньоi переможноi армii, сотень тисяч воякiв, котрi поставлять на колiна пихату Рiч Посполиту. І дарма, що тепер пiд орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Пiвторакожуха i Криси. Вони були повнi вiдваги i готовi кинутися у бiй хоч би й з усiм кварцяним вiйськом. Повстання, яке згодом, розгорiвшись, отримало назву Хмельниччини i статус визвольноi вiйни, починалося.
IV
Миколай Потоцький перебував у станi глибокоi задуми, коли у дверi неголосно постукали, напевне, тому вiдповiв не одразу, лише коли стукiт повторився.
– Зайдiть, – коротко кинув нарештi.
Укритi рiзьбою i кованi мiдною чеканкою дверi розчинилися. На порозi стояв Стефан, двадцятишестирiчний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволi замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима пiд бiлявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда i срiбло кiраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогiв.
– Бажаю тобi, ясновельможний пане, любий батьку, довгих рокiв життя i яскравоi лицарськоi слави на полях Марсових!
Потоцький у вiдповiдь лише лiниво змахнув рукою:
– Сiдай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.
Молодий шляхтич шанобливо схилив голову i сiв на краечок лави.
– Ось, – простягнув Потоцький синовi сувiй жовтуватого паперу зi зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.
Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:
– Але чи я можу, адже лист офiцiйний…
– Якщо я даю тобi його, ти, звичайно, можеш його читати. Це вiдповiдь Хмельницького на мiй лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький i Кричевський.
Стефан прийняв з рук батька лист i заходився уважно читати його, мимоволi рухаючи губами в такт написаному.
– Ти розумiеш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закiнчив читати.
– Не зовсiм.
– Не зовсiм… У тому-то й рiч, не зовсiм зрозумiло, що саме мае на увазi сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як бiлий день: вiн усього лише виграе час! Так, саме виграе час! Вiн пише, що був i залишаеться вiрним слугою Речi Посполитоi i одночасно вимагае вiд коронного вiйська залишити запорiзькi землi. Вiн пише, що втiк сюди вiд помсти особистих ворогiв, але одночасно замiряеться на скасування ординацiй i збiльшення козацького реестру. Збiльшення до розмiрiв, якi будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, вiн мае нахабнiсть вимагати скасувати з полковництва у реестровому козацькому вiйську всiх призначених мною i покiйним паном Конецпольським полковникiв, взамiн чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime![1 - Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно.] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять рокiв тому!.. Ще вiн вимагае видачi Чаплинського, Барабаша та Караiмовича, неймовiрно!
– Але це принизливо! Вiн смiеться з нас! – запально вигукнув Стефан.
– Вiрно, мiй любий сину. Але навiть не його смiх е найгiршим у цiй справi. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова i прощення минулих грiхiв. Тепер йому потрiбно дещо бiльше, i саме в цьому криеться для нас страшна загроза…
– Але, прошу пана, цю небезпеку я мiг би розiгнати по плавнях за допомогою одних лишень канчукiв! – не стримавшись, зашипiв Стефан.
Миколай сумно посмiхнувся i кiлька хвилин мовчав, щось обдумуючи.
– Якби все було так просто… – мовив вiн по хвилинi роздумiв, пiсля того як пiдiйшов до розчиненого вiкна i з насолодою вдихнув свiже квiтневе повiтря, що його доносив лагiдний, з пахощами зеленi, вiтерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвiдомлюеш усiеi глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крiм назрiлого хлопського бунту в Украiнi, ми стоiмо на крок вiд вiйни з Туреччиною. Вiйни, яка нам зараз зовсiм не потрiбна. Ти, напевне, не чув про документи, якi Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?
– Нiчого визначеного, так, чутки…
– Чутки! Старий п'яничка припустився страшноi помилки! Точнiше буде сказати: однiеi з цiлоi череди помилок, головною з яких була видача тих iродових документiв Барабашевi коронним канцлером i мала печатка Речi Посполитоi, що ii домудрувався поставити там король Володислав.
– Що ж це за листи, батьку?
– Не багато й не мало, це привiлеi, виданi козацькому вiйську на пiдготовку великого морського походу на Туреччину… Похiд, який спровокувала польська корона! Ти уявляеш, якi наслiдки можуть бути, якщо тi документи з'являться на столi в султана?!
– Пся крев!
– Саме так, мiй любий. Хмельницький цiлком може спровокувати велiце[2 - Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.] грандiозний дипломатичний скандал, навiть вiйну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цiлях. Але разом з тобою цiеi загрози не розумiють, i це вкрай прикро, у Варшавi. Я вже неодноразово писав його величностi i пану коронному канцлеру про необхiднiсть найрiшучiших заходiв як тут, на Поднiпрянщинi, так i на Низу. І серед цих заходiв повинна бути проведена потайна операцiя по знищенню тих вибухових паперiв. Хоча менi доповiдають про велику силу таемноi служби того здрайцi, я за допомогою декого в сеймi мiг би забезпечити iх знищення. Проте бачу лише байдужiсть до речей, над якими можливо i потрiбно замислитися. Крiм того, я маю пiд своею булавою лише шiстнадцять тисяч жовнiрiв, майже половина з яких схизмати, i я дуже сумнiваюся в iхнiй вiдданостi. Це на тлi того, що донесення наших людей з рiзних куточкiв Украiни не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне!
– Не хочу видатися неввiчливим, батьку, але ти згущуеш фарби. На Томакiвцi присутнi лише три тисячi погано озброеноi ребелii. Я волiв би iменувати iх скорiше ватагою розбiйникiв, анiж яким-не-яким вiйськом. До того ж козаки Барабаша i Караiмовича присягли на вiрнiсть коронi. У нашiй перемозi над Хмельницьким можна не сумнiватися! І якщо батько зболить надати менi таку можливiсть, я з радiстю доведу правильнiсть своiх слiв.
Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагiдно поклав йому на плече руку.
