Iван Богун. Том 2

І

Грізне п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького ще позавчора залишило за спиною Крилов і тепер повільно, опоясавши себе багаточисельними під'їздами і дозорами, узгоджуючи свою швидкість руху зі швидкістю незграбних обозів, прямувало просторами Дикого Поля до Кодацького порога на Дніпрі, де під прикриттям мурів фортеці було вирішено з'єднатися з полками під проводом Барабаша з тим, щоб купно продовжувати похід до Томаківки і Микитиного Рогу, з води і суші блокувавши бунтівного Хмельницького.

Стугоніла земля під важким поступом закованих у залізо коней гусарії. По шість у ряд, поділені на хоругви в чотири-п'ять сотень вершників, виїздили гусарські товариші, виблискуючи у променях по-весінньому ласкавого сонця кованим золотою ниткою залізом панцирів, сегментованими крицевими наплічниками і шоломами-місюрками з високим верхом і кільчастими відлогами, які захищали шию. Закуті в залізо рукавиць руки велично підтримували прикрашені золотими або срібними бляхами вуздечки. Красені-коні гнули лебедині свої шиї та закусували вудила, хропли і били копитом землю під час зупинок, тоді, коли доводилося очікувати, доки підтягнуться обози з панським майном. За гусарськими хоругвами, як і перші, оповившись оксамитом та шовками штандартів, прапорів і значків, страусовим пухом султанів, залізною ходою прямували роти «чорних дияволів». Така назва, що перейшла до Польщі з батьківщини рейтарів – Німеччини вслід за ними самими, цілком і повністю характеризувала другу за значенням кінноту Речі Посполитої. Чорні лаковані лати, чорний оксамит камзолів і сап'ян чобіт. Вороні, з вогненними очима, коні й чорні округлі шоломи-бурґіньйоти на головах вершників. Серед цієї скупої і похмурої гами кольорів різнилися хіба що блискучі стволи бандолетів,[6] хижі леза сокир та золоті галуни на рондиках коней.

У Стефана, який їхав на чолі війська під великим гербовим штандартом роду Потоцьких, груди здавлювала хвиля захвату і гордощів за власний статус рейментаря усіх цих пишних хоругв і рот. У такі хвилини він на чолі чималої свити гнав коня чвалом вбік від напрямку руху похідних колон і завмирав, милуючись картиною могутньої величі власного війська. У вуха били бравурні ноти військового маршу, що їх старанно видували з міді труб та ріжків музики, серце наповнювалось відчуттям власної значущості, п'янким розумінням сили й непереможності. У пам'яті спливали давно прочитані рядки Овідія, Тацита й Светонія Транквіла. І ось уже не двадцятишестирічниф молодший син і надія коронного гетьмана на чолі війська, ні! Він Гай Юлій Цезар, який серед лісів Галлії веде свої непереможні легіони до стін Герговії, щоб покарати на горло бунтівного Верцингеторікса. Він Сципіон Африканський, якому волею долі призначено закінчити шлях варвара Ганнібала спекотними долинами Кампанії і схилами Альп. Він Септимій Вар, що за наказом божественного Октавіана Августа дарує світло цивілізації варварам холодної Германії… Утім, останній приклад невдалий – Септимій Вар утратив у хащах Тевтобурзького лісу три легіони і сам загинув, не змивши ганьби найдошкульнішої поразки війська за всю історію імперського Риму. Але така дрібниця не спроможна засмутити Стефана. І ось він, зажмуривши очі, бачить, як він сам, сидячи в сідлі бойового коня, на високому пагорбі швидким рухом вихоплює з піхов короткий меч-гладіус і спрямовує його блискуче лезо вперед, туди, де перед темною стіною соснового лісу чорним накипом збилися натовпи бородатих, одягнених у лахміття та звірині шкури варварів. І вслід за цим його рухом могутній ритмічний гуркіт охоплює все навколо – то зрушили з місця закуті в залізо лорік легіонери. Підкованими калігами ударили вогку землю, здійняли над головами ліси пілумів, вдарили ними до обтягнутих червоною шкірою скутумів[7] і стіною пішли до неминучої перемоги. У повітрі з моторошним шипінням загули боліди, що їх зметнули до небес велетенські катапульти, а в уяві Стефана чомусь каркаючий голос урочисто продекламував: «Senatus populus que Romano![8]»

І от уже Стефан, сміючись від ейфорії, яка охопила його після таких видінь, летить знову на чоло війська, вимагає вина, здіймає келих і п'є старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще більше розпалює молодого Потоцького, і він відчуває себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтівника Хмельницького. Недаремно перед від'їздом батько шепнув йому: «Іди, і нехай історія напише тобі славу!»

Переночувавши в урочищі Княжі Байраки, Стефан повів своє військо далі й у вівторок другого травня вийшов до річки Жовті Води. Нашвидку оглянувши місцевість, він без довгих роздумів віддав наказ переправлятися на її протилежний, лівий берег. І хоча нічого не віщувало небезпеки, першими на переправу пішли ті, кого менш за інших цінував пан рейментар – Переяславський та Білоцерківський полки реєстрового козацтва. Гусарію та рейтарів до часу було залишено у двох похідних колонах, проміж які повільно втягувався обоз і драгуни ар'єргарду.

Стефан розглядав у далекозору трубу як перші три сотні Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку після весінньої повені річку, коли почув стукіт копит за спиною і нерішуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час він спостерігав за тим, як коні реєстровиків ідуть до грудей занурені у брудну воду, як метушливі козаки в синіх жупанах швидко розхоплюють на плечі мішки з возів, аби не дати їм попсуватися від води, як вони до пояса у воді переходять Жовті Води вслід за комонними, одразу скидаючи там у вози своє добро і похапцем викручуючи шаровари та поли жупанів.

Нарешті Потоцький відірвався від окуляра і поглянув на прибулих. Перед ним стояли переяславський полковник Адам Душинський і сеймовий комісар козацького війська Яцек Шемберг.

– Слово гонору, панове, сі блакитні мухи рухаються надто повільно, а нам ще вкрай потрібно встигнути переправити обоз шляхетного панства і військо. Пане Шемберг, не могли б ви, гм… підігнати їх, чи що?

Шемберг, сорокатрирічний шляхтич, який провів на королівській службі от уже чверть сторіччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-під густих сивуватих брів і обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами:

– Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, інакше значна частина припасу й провіанту буде зіпсована. У цьому і є основна затримка.

Потоцький зітхнув:

– То є кепсько, панове, дуже кепсько!

– Ми тут, ваша милість, саме з питання переправи, – зиркнувши з-під лоба промовив Душинський.

– Прошу?

– Особисто я дотримуюся думки про недоцільність переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що він цілком упевнений у сенсові своїх слів.

– Гм… Цікаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький.

Полковник приречено зітхнув і ще раз прокашлявся.

– Головним чином те, – усе ж уперто продовжив він гнути своє, – що на протилежному боці немає навіть кількох миль рівної і вільної від рослинності місцини для облаштування табору, самі лишень озера та болітця.

– Але, прошу вибачення, який табір? – запротестував Потоцький. – Хіба ми тут для того, щоб подібно до кротів вкопуватись у землю? Ні, полковнику! Попереду ще кілька годин ясного сонячного дня, тож я маю на меті подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушені зупинитися на ночівлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли він радить поводити себе, мов запорізька наволоч, закопуючись у землю без жодної на те необхідності.

Душинський густо почервонів і заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмішку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг:

– Пане Стефане, його милість має рацію. Недоцільно робити таких ризикованих маневрів, як переправа, знаходячись на ворожій території, якщо не проведено ґрунтовну розвідку на місцевості. А більш ворожої території, аніж тут, годі пошукати, ми наближаємося до самого серця Запоріжжя!

– Але пан забуває про Кодак, – скривив губи Стефан, – під час найменшого руху ребелії його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повідомити мене!

– І все ж таки я наполягаю на проведенні розвідки на тому боці Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфіденційно вповноважив опікати Стефана, оберігаючи його від юнацької запальності й необдуманих рішень.

Кілька хвилин Стефан мовчав. Його неприємно вразили сумніви підлеглих у доцільності його, командуючого, рішень. Але в душі він не міг не погодитись із Шембергом і Душинським – серед цих триклятих боліт можна втратити військо не менш швидко, аніж утратив його Септимій Вар у Тевтобурзькому лісі. Урешті Стефан вирішив змінити тон із саркастичного на підкреслено шанобливий:

– Вельмишановна шляхта має знати, що я ніколи не пропускав повз вуха добру пораду мудрих людей, тож і ваші зауваження вважаю якщо не слушними, то принаймні гідними уваги. Отже, пане Душинський, не відмовте в люб'язності взяти із собою необхідну кількість переяславців і здійснити розвідку на кілька миль углиб лівобережжя Жовтих Вод. На щастя, ваші козаки першими почали переправу, тож готові вирушити негайно, як тільки завантажать на вози свої дорогоцінні пожитки. Ми ж з панами Шембергом, Чарнецьким та Сапєгою, у свою чергу, помислимо, як нам забезпечити себе від несподіваного нападу.

– Слухаю, – коротко кинув Душинський і повернув коня. Потоцький деякий час супроводжував його поглядом, мимоволі замішувавшись неймовірно чіткою і вишуканою риссю полковникового коня.

– Гей, жовніре! – крикнув нарешті він крізь зуби до найближчого герольда з почту. Той шанобливо наблизився і схилив голову. – Відшукай панів Сапєгу і Чарнецького. Передай їм, що я волів би порадитись, нехай негайно їдуть сюди.

За годину, встигнувши переправити на лівий берег Переяславський та Білоцерківський полки, а також близько півтори тисячі драгунів, переправу вирішили припинити до повернення під'їзду Душинського, а ще через годину спітнілий і вкритий з ніг до голови бризками тванюки посланець, із стегна якого стирчала довжезна татарська стріла, з'явився перед Потоцьким і, мляво рухаючи потрісканими губами, повідомив, що загін його милості пана полковника на відстані половини милі від річки Саксагані наскочив на великий татарський чамбул і під час швидкої сутички був розбитий. Рештки роз'їзду з важко пораненим паном полковником, відбиваючи атаки татар, оборонною рукою прямують сюди, під прикриття основних сил. Лише закінчивши доповідь, посланець захитався в сідлі й неодмінно гепнувся б на землю, якби його не підхопили одразу кілька жовнірів. Пополотнілий Потоцький одним рухом зіскочив на землю і зігнувся над пораненим.

– Скільки маємо часу? Молю тебе, лицарю, не мовчи!

Але козак не відповів жодного слова. Його бліде восковою блідістю обличчя не виказувало майже ніяких ознак життя, а груди ледь-ледь здіймалися.

Десь за рікою, з боку, де чорнів укритий густим лісом півострів, утворений руслами Жовтих Вод і Інгульця, почулися далекі рушничні постріли.

– Ось вам і відповідь, пане старосто, – почув Потоцький над головою зловісний голос Шемберга. Стефан рвучко випростався і підніс до очей далекозору трубу.

За дві англійські милі, майже не розбірливі з такої відстані, летіли чвалом кількадесят вершників у синіх жупанах. За ними, зайнявши мало не половину обрію, мчали татари. Опустивши трубу нижче, Стефан похолов: драгуни та реєстрові козаки на протилежному березі розсідлували коней, розпалювали багаття та готувалися до обіду.

II

Мутна від недавньої повені річка Жовті Води являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своєму верхів'ї два русла – безпосередньо річку Жовту і ту, що протікала східніше та носила живописну назву Очеретяна Балка. Круті схили її берегів були укриті густими заростями шипшини і ялівцю, здалеку схожі на м'яку, світло-зелену перину. А нижче, майже на три чверті перетинаючи русло, перешіптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала свою назву. Проміж Жовтою Водою і Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здіймався півострів, що його бачив молодий Потоцький, коли розширеними від жаху очима спостерігав за кількатисячною татарською ордою, котра гнала залишки його нещасливого роз'їзду. Старий темний ліс, що вкривав гору, був продовженням знаменитого в землях вольностей запорожців Чорного лісу і мав назву «суперник Чорного». Він і зіграв зі Стефаном Потоцьким злий жарт – приховав під своїми крислатими дубами не тільки орду Перекопського мурзи Тугай-бея, але й заманив невідомо за чим до себе необачного Душинського. І навіть це було не найстрашнішим для польського полководця, хоча він до часу й не здогадувався про пасаж, прихований на півострові – саме там зупинилося все козацьке військо. Надто вже звабливим місцем для талановитого стратега, що ним безперечно був Хмельницький, видалася ця місцина над Жовтими Водами – досяжне лише з півночі, зате зі сходу, заходу і півдня воно являло собою самим Богом утворену фортецю. Крім того козацький гетьман відчував: Потоцький не може оминути Жовтих Вод, ідучи на з'єднання з полками, котрі йшли Дніпром. Тож тепер Тугай-бей отримав нарешті нагоду підтвердити справою свій військовий союз із Хмельницьким і зробив це не гаючись…

Бій за річкою кипів жорстокий. Старий служака Яцек Шемберг надто довгий час провів у коронному війську, щоб піддатися паніці від несподіваного ворожого нападу, тож діяв чітко, намагаючись урятувати те, що можливо було врятувати після помилки, вчиненої Потоцьким. Він, не гаючись жодної хвилини, рушив до жовнірів, які перебували на протилежному березі. Швидким чвалом минув береговий схил і кинувся конем у брудні хвилі Жовтої у супроводі одного лише хорунжого, котрий ніс гербовий штандарт пана сеймового комісара, гордовито здіймаючи його на довгому ратищі. Скоро там засурмили сурми, піднялися вгору значки, і почалася швидка підготовка до оборонного бою. Драгуни, виконуючи накази Шемберга, спішилися і, нагнавши коней у тил, поєднали зусилля з козаками Переяславського і Білоцерківського полків, щоб стягнути з небагаточисельних возів, які встигли переправитися, хоч який-небудь захист від ворожих вершників.

– Не боятися ворожих лав, сучі діти! – громоголосно повчав заклопотаних підлеглих Шемберг, виїжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руці. – Стояти твердо, піки вперед, більше крику. Татарський кінь має два страхи – остроги вершника і ваші списи. І ніхто не примусить мене думати, що острогів він боїться більше! Він припиняє чвал від одного вигляду блискучої криці, а коли вона смертельною стіною виникає перед його очима, він ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, і Бог дарує нам перемогу!

І постала та сама смертельна стіна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершників. Потрібно віддати належне його військовому досвіду – на все було потрачено не більше п'яти хвилин. Ще через хвилину перші татарські бахмати вдарили копитами в загорожу з возів. Посипалися стріли, заторохкотіли постріли мушкетів та самопалів, кинули у стрій за возами свої олив'яні вітання. І хоча польські підрозділи почали нести втрати, вони були незрівнянно меншими, аніж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотні й сотні козацьких та жовнірських життів татари вдарили б у спину полкам під час зворотної переправи. А шалений біг кінноти дійсно було спинено лісом списів, перед яким ворожі коні ставали дибки і налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершників.

Перша злива стріл, як і злагоджені залпи з польського ваґенбурґу, швидко вщухла – на тонкому периметрі, що складався всього лиш з одного ряду возів, закипів шалений шабельний бій. Татари плигали на вози прямо із сідел і накидались на поляків цілими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пікінерів за допомогою арканів – велика перевага кримчаків була очевидною. Зі страшними криками кидалися татари із шаблями у руках через такі проходи на ворога, тоді як інші намагалися розірвати табір, відкочуючи важкі вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а нові вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розміреними ударами, здійнявшись у стременах, рубали вони чубаті козацькі голови, або, накинувши на котрогось з поляків аркан, витягали нещасного з батави і тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реєстровці трималися мужньо. Там, де стрій було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здіймали у височінь на ратищах косооких вершників; збивали татар із сідел влучними пострілами. Але чисельна перевага зробила своє – усе більше синіх жупанів вкривали стоптану траву перед живою стінкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливіше насідали татари. Немов степові сіроманці, відчували вони власну силу над жменькою польського воїнства, тож втрачали страх і найменшу розсудливість. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто і нещадно. Не пройшло й чверті години від початку битви, коли рейментарям польського війська за рікою стало як білий день зрозумілим: за умови ближнього бою, коли немає можливості використати мушкети, гаківниці і ті кілька фальконетів, які були в розпорядженні в Шемберга, війська на лівому березі приречені на поразку. Вводити ж у бій нові сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога і цим самим дали б йому можливість диктувати на полі бою свої умови. Взамін у Потоцького не було жодного козиря.

Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладів була помітною зовсім невтішна картина – драгуни і реєстровці перемішались з атакуючими лавами татар на добрий десяток кроків углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто із жовнірів, відкинувши зламані ратища і порубані шаблі, боронився голоблями возів, камінням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долітав схожий на страшний стогін звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю і гніву, з якими змішувався тріск зброї і стукіт тисяч копит.

– На рани боскі! – у Потоцького перехопило горлянку, тож він мусів прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув він на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапєгу, ще кількох значних шляхтичів, що нетерпляче витанцьовували в сідлах, стискаючи правицями руків'я шабель. – Ми мусимо надати їм допомогу!

Сапєга раптом повним ненависті поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспішайте робити іншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуєтесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапєгу погляд звужених очей.

– Пан має на увазі, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячі війська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапєга. – Вам не здається, що вони саме того й очікують? Погляньте на ту гору проміж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позиція для атаки на нас під час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведінку і вже тримає козаків у батавах, очікуючи на нашу недалекоглядність.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, він спроможний дати собі раду. Все, що від них потрібно, це впорядковано відступити на правий берег, під захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрібне відповідати, приклав до ока далекоглядну трубу і засопів. На протилежному боці нічого не змінилося – жорстокий бій вихоплював десятками зі строю як драгунів і козаків, так і татар. Попереду, як і раніше, гордовито майорів штандарт Шемберга, а від лісу на обрії поспішали все нові татарські чамбули. Потоцький прискіпливо роздивлявся їх, але з полегшенням зрозумів, що проміж них ніде не помітно червоних запорізьких каптанів. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не відходять? – бубонів собі під ніс Стефан. – Пан Єзус освєнцоний, вони мають відійти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – ліниво кинув у відповідь Чарнецький. – Гаряча голова! Але він завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз відірвав від очей трубу.

– Боюсь, пан має рацію! – він повернувся і махнув рукою до офіцерів, які, сидячи в сідлах позаду, очікували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маєр і Вільховський! – голосно покликав він.

Тієї ж миті до нього наблизились на гарячих конях троє молодецьких рейтарських ротмістрів.

– Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно беріть свої роти і переправляйтесь на допомогу Шембергу.

Вільховський приклав до грудей руку і схилив голову в поштивому поклоні, німці обмежилися коротким нахилом голови. Через кілька хвилин тисяча чорних дияволів з наскоку подолала Жовту і вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив їх, страшних у шаленому чвалі, бачив хмарки білого диму від пострілів рейтарських бандолетів, блискавки їхніх хижо загострених сокир… Але коли він за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершників були з трьох боків обкладені купами татар і, зберігаючи рівняння, відходили до річки.

– О матко боска! – майже схлипнув Стефан і здійняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман!

До рейментаря наблизилися ще троє ротмістрів.

– Заклинаю вас, Стефане, не робіть цього! – Сапєга підскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вікторію, але не сьогодні, це нерозсудливо!

– Дякую за пораду, – холодно кинув крізь зуби Стефан і повернувся до рейтарів.

– Панове ротмістри…

– Vivat! – дружно гаркнули всі троє.

– Панове ротмістри, ви повинні нарешті зламати це абсурдне становище. Уперед, і нехай вам допоможе святий Франциск!

Ще три роти важкої кавалерії здійняли з річкового дна клуби жовтуватого намулу, і бій закипів з новою силою. Залізний кулак рейтарів обійшов каре Шемберга з лівого флангу і вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи іррегулярної ординської кінноти Тугай-бея паралельно фронту козаків Шемберга. Однак, вступивши в бій, вони зав'язли в ньому не менш швидко, ніж попередні три роти – рейтари розрядили пістолі й почали рукопашний бій. Стефан не вірив власним очам – полохливі татари сміливо приймали бій, не лякаючись майже двох тисяч важко озброєної кінноти і трьох тисяч відбірної піхоти! Звичайно, можна було пояснити їхню сміливість кількістю, яка вже сягала семи тисяч вершників за приблизними підрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такої поведінки степовиків, беручи до уваги свою недовгу військову кар'єру. Зазвичай ті діяли за рахунок швидкості й несподіванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер він був розгублений і, аби не виказати цього присутнім, продовжував діловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.