– У тiм i справа. Декотрi люди тут дозволяють собi вiдкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаете…
– Ви чули звичайнi теревенi.
Розгон уважно подивився в очi Івану.
– На вашому мiсцi я б не був таким недалекоглядним. Подiбнi, як ви зболили висловитися, теревенi замалим що не утримують у собi прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складаеться в тому, аби душити такi настроi в зародку.
Богун вiдчув, як у ньому зростае огида до цього сухорлявого пiдпанка, невiдомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрiчався з ним ранiше, проте трохи був знайомий i не сподiвався вiд Розгона таких вiдверто пропольських висловлювань. За мить вiн усе ж опанував себе i з пiдкресленою офiцiйнiстю вiдповiв:
– Я обiцяю вам у подальшому бути уважнiшим до таких проявiв неблагонадiйностi. Ви ж, у свою чергу, iнформуйте мене про все, що знаете. Маю надiю, ми здатнi поки що пiдтримувати дисциплiну серед своiх пiдлеглих.
Розгон зiтхнув з видимою полегкiстю i кинув на веслярiв за спиною Івана черговий пiдозрiлий погляд.
– Радий нашою з вами спроможнiстю порозумiтися. Коли пристанемо до берега на ночiвлю, я проiнформую про всi своi пiдозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собi увагу сiроми.
– Цiлком з вами згоден.
Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе:
– Ти як, скурвий сину, стерно тримаеш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом пiдштовхнути! Іди на весла i намагайся виконувати своi обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собi пiд нiс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготовi. Вiн не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега.
Через двi години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заходi, отаманськi чайки, якi йшли на пiвмилi попереду човнiв Брацлавського полку, круто взяли праворуч i попрямували до похмурого у перших сутiнках затону, на одному з берегiв якого височiла прямовисна скеля; другий, бiльш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав i рiдкими невисокими деревцями. Із сусiдньоi чайки, веслярi якоi налягли i почали обганяти, весело прокричав чиiсь голос:
– Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годi мозолi на руках натирати!
Услiд за iншими Богун повернув стерно, i човен, важко схилившись на лiвий облавок, швидко пiшов до берега – веслярi почули швидкий вiдпочинок i запрацювали з темпом не меншим, анiж пiд час морськоi баталii.
Уже поблизу самого берега Іван помiтив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очiкуючи митi, коли буде можна стрибнути на берег.
– Михаиле! – багатозначно вказав Богун козаковi на чайкового отамана.
– Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришiв. – Петре, Филоне, ловiть мерщiй!
Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавцi, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього i оточили з трьох сторiн.
– Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло.
– Що?! – отетерiло пискнув той, а коли вiдчув на своiх лiктях мiцнi козацькi долонi, щосили смикнувся i спробував добути пiстоля. – Нечувано! Та як ти смiеш, збойця?! Негайно прибери руки!
Тiеi ж митi Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сiдницями на вологi дошки чердака. Вiльною рукою Петро взяв з рук Розгона пiстолет i стромив його собi в кобур, нашитий на шаровари.
– Я вiзьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усi своi, навiщо вона вам до волейноi потреби?[3 - Волейна потреба (заст.) – вiйна, генеральна битва.]
Розгон розгубився настiльки, що не мiг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козакiв, котрi його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тiеi ж митi очi йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипiння голос:
– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негiдний шибенику, кров'ю заплатиш менi за таку наругу, навiки проклявши сей день i… – голос осавула раптово обiрвався, пiсля того як Михайло досить вiдчутно стусонув його пiд дих гострим носком сап'янового чобота.
– Полемiку залишимо на бiльш зручний час, virtus domine,[4 - Virtus domine (лат.) – вельможний пане.] – констатував Богун. Вiн швидко озирнувся. За тi короткi хвилини, поки увагу козакiв було привернуто до арешту отамана-невдахи, iхнiй човен один залишився на чистому плесi за пiвсотнi сажнiв вiд берега, решта вiйська вже висаджувалась. Голi, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережнi хвилi й налягали на скинутi з чайок канати, витягуючи носи човнiв на жовтаву смужку пiщаного берега. Іван ще раз окинув оком козакiв у чайцi. Вiдкритi, чеснi погляди, у багатьох читаеться пiднесення пiсля зухвалого арешту обридлого лядського пiдпанка, якого iм було нав'язано в сотеннi осавули. Набрав у легенi повiтря.
– Молодцi, я маю надiю, усiм зрозумiла суть того, що тут у нас вiдбуваеться? – звернувся вiн до козакiв. – Якщо нi, пояснюю: пан лядський посiпака мав намiр розповiсти Барабашевi про заколот, який ви, сучi сини, вчинили на човнi. Але позаякя особисто ще маю сумнiви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайцi. Тож зв'яжiть його мiцнiше та стромiть у рот кляпа. І нехай полежить пiд лавою. Михаиле!
– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навiть не згадував про панiбратську манеру, якою зазвичай спiлкувався з Богуном до виступу в похiд. Тепер у його голосi чулися лише повага й чiтка вiйськова дисциплiна.
– Залишитеся з Филоном у чайцi. Очей iз цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрiбно попереджувати про мовчання?
– Розумiемо! – почулися веселi голоси.
– Ображаеш, ваш мость! Не дiти…
– Нехай Боговi дякуе, стерво, що ми його до пекла не доправили.
Коли нарештi причалили до берега, сутiнки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною iмлою. Не очiкуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув i за мить уже крокував мокрою вiд вечiрньоi роси тирсою. Пiсля смiливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося мiняти, а якщо бути вiдвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, пiсля того як Богдан Хмельницький мало не потрапив пiд сокиру ката i був змушений минулоi осенi спiшно вирушати на Запорiжжя, Богун мав дiяти на власний страх i розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на пiвсотню козакiв, що iх мав пiд власною орудою. Вiн i гадки не мав про подii на Низу, хоча вперто не вiрив чуткам, котрi розпускали у вiйську шпиги Шемберга, а саме: заколотникiв на Томакiвцi жалюгiдна жменька, iх деморалiзовано i скоро спiльними дiями вiрного коронi реестрового вiйська i хоругв драгунii буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, пiддано справедливому суду i стратi. Тож вiн вирiшив тепер не очiкувати, доки Михайло знайде Джеджалiя i домовиться з ним про зустрiч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мiрою осягнув, на яку небезпеку наразив своiх козакiв, у разi якщо про iхнiй вчинок стане вiдомо. Тодi, безперечно, з огляду на особливу небезпечнiсть iхнiх дiй пiд час вiйськового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстрiляють у кращому разi. Швидко, без зайвих роздумiв та сентиментiв. Тож, сказавши «А», цiлком логiчним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати дiяти на просторi решти полкiв, якi розташувалися великим табором на березi Кам'яного Затону. Але хто вiн такий, щоб дiяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманцi. Тепер вiн зовсiм не був упевненим у собi так, як кiлька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалiй виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рiвнi, що й вiн сам? Урештi Іван вирiшив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спiльникiв, а потiм вони разом щось надумають. Настрiй у вiйську такий, що хвилюватися бiльше приводiв було в Барабаша з Караiмовичем, анiж у тих, хто мав намiр повстати проти iхньоi влади.
Збираючи докупи розтривоженi, немов вулик бджiл, думки, Богун нарештi зупинився поблизу вiд великого оберемка хмизу, що його роздмухували двое козачат.
– Агов, вояки, – звернувся до молодикiв, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоiть?
Але новачки не встигли дати будь-якоi вiдповiдi – за спиною в Івана почувся шерех, i за мить густий басовитий голос вiдповiв:
– Бог його знае, чоловiче. Немае часу по полках та сотнях дiлитися, он нiч уже. Як iшли чайками, так i на ночiвлю стаемо. А тобi хiба що?
Іван повернув голову вбiк i побачив середнiх лiт козака в потертому блакитному каптанi i високiй баранячiй шапцi з червоним шликом. Пiдiйшовши до козачат, незнайомець iз сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку нiс за спиною.
– Менi потрiбен обозний Джеджалiй.
– Хто? – козак чомусь наблизився i прискiпливо обдивився Богуна.
– Обозний Кропив'янського полку на iм'я Джеджалiй.
– А ти хто такий будеш? – вiдповiв невiдомий запитанням на запитання. Іван вiдчув, як втрачае рiвновагу.
– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаеш, де Джеджалiя вiдшукати, – скажи, а не знаеш, навiщо випитуеш речi, якi тебе не стосуються?
– А ти заспокойся, молодцю, – посмiхнувся самими краечками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повiр, дарма б тобi мозок не пудрив.
– Богун я, вороновицький хорунжий.
– Це з Брацлавщини?
Іван мужньо зiбрав докупи рештки самовладання:
– Це з Вiнниччини.
Козак, здавалося, не помiчав Іванового роздратування.
– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це вiн?
Івановi раптом стало смiшно.
