– Запальний юначе… – сумно вимовив вiн. – Що ж, забiгаючи наперед, скажу тобi: ти отримаеш таку нагоду. Але, разом з тим, я мушу дещо остудити твою пристраснiсть. Тепер iх вже близько шести тисяч, вони досить добре озброенi й мають армату. Це далеко не повнi вiдомостi, позаяк багатьох з моiх людей, висланих для здобуття розвiдувальноi iнформацii, було перехоплено роз'iздами Тугай-бея. До речi – в його кошi теж не менше шести тисяч вершникiв i, я боюсь, вiн виступить супроти нас спiльно iз Хмельницьким.
– Боягузливi кочiвники i вирванцi! – презирливо пхикнув Стефан. – Не маю сумнiву: вони втечуть у своi степи, наляканi одним лише виглядом закутих у броню шляхетних лицарiв.
– Хотiлося б мати хоча б долю твого оптимiзму, юначе… Але, власне, ми з тобою пiдiйшли до теми розмови, заради якоi тебе покликано, Стефане. Ти очолиш авангард коронного вiйська у майбутнiй кампанii i гвалтовно маеш виступити задля того, щоб винищити бунтiвну гiдру до тiеi митi, коли на волостi до iхнiх лав приеднаються десятки тисяч невдоволеного владою хлопства.
Стефан рвучко пiдвiвся з лави i, картинно поклавши руку на рукiв'я палаша, схилив голову в поклонi.
– Дякую за довiру, батьку! – гаряче вимовив вiн.
– Задум мiй такий, – коронний гетьман, не звертаючи уваги на палкий прояв темпераменту Стефана, пiдiйшов до столу i взявся обома руками за спинку дубового крiсла, у якому ранiше сидiв. – Наше вiйсько буде подiлено на три регiменти. Перший i головний залишиться тут, у Богуславi. Вiн складе основнi сили i, перебуваючи пiд моiм приводом, буде очiкувати на прибуття до нас шеститисячного загону князя Іеремii, а також надвiрних хоругв панiв Корецького, Заславського, Чорторийського i Сенявського. Маю надiю, вони з'являться в нашому таборi протягом наступного тижня, вiд сили, двох тижнiв. Другий i третiй регiменти поведеш ти, сину мiй. Жалкую, що немае змоги вiдрядити з тобою твого старшого брата Петра. Його досвiд мiг би дещо врiвноважити твою запальнiсть… Але у всьому е своi позитивнi сторони: колись вiн теж був молодим i недосвiдченим юнаком. Але з часом зумiв довести свою спроможнiсть бути гiдним старовинного роду Потоцьких. Тепер доля даруе таку нагоду тобi, Стефане!.. Отже, ти повинен стати на чолi семи козацьких полкiв i десяти коронних хоругв. Маете вирушити вже назавтра – змiю потрiбно напрудшей придушити, доки вона ще не вислизнула iз своеi нори. Тож Чигиринський, Канiвський, Черкаський i Корсунський полки цiеi митi очiкують команди сiсти на чайки з тим, щоб вирушити до Микитиного Рогу. Цiеi ночi до них приеднаеться Брацлавський полк. Тими полками безпосередньо керуватимуть Барабаш та Караiмович. Вони обидва попередженi, що мають пiдтримувати зв'язок з тобою i виконувати усi твоi команди. Ти ж на чолi хоругв коронного вiйська вирушиш суходолом напрямком на Кодак i далi, до Микитиного Рогу. Окрiм драгунiв, вiдряджаю з тобою пана Шемберга i ще два полки реестрових – Переяславський i Бiлоцеркiвський. Таким маневром ми отримуемо нагоду обложити лотра Хмельницького iз сушi i води, що, маю надiю, повинно принести своi плоди. Якщо ж вiн встигне залишити Запорiжжя, ти, Стефане, затримаеш ребелiю до мого пiдходу. Знай: ти будь-що повинен це зробити. За будь-яку цiну!
Стефан пiдняв на старого гетьмана погляд вологих вiд хвилювання очей.
– Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю!
Пiддавшись раптовому пориву почуттiв, коронний гетьман стиснув сина в обiймах на одну лиш коротку мить. Коли вiн випростав руки, очi його дивилися твердо та холодно.
– Зроби це, Стефане, i ти вкриеш себе невмирущою славою, а Рiч Посполиту врятуеш вiд страшноi загрози. Загрози, якоi не знала досi наша минувшина!
Кiлька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися дверi, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власнi думки, пiсля чого вирушив у куток, туди, де на стiнi висiла посвячена самим Папою iкона святого Миколи. Ставши на одне колiно, вiн звiв перед обличчям зчепленi промiж собою долонi. Довго i старанно вимовляв хрипкi шиплячi латинськi слова молитви «Domine nostre», пiсля чого прошепотiв, переходячи на польську мову:
– Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть вiд меча в темницi, i дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому мiць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю i твердим панцир, – i Потоцький тричi перехрестився за католицьким звичаем.
V
Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотiла, вiдкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неi весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленiв на тлi жовтих острiвцiв очерету, дзвенiв вiд пташиного спiву, загадково трiскотiв сухими гiлками, якi ставали на перешкодi невидимiй з рiчкового плеса звiринi. Кiлька разiв протягом дня, що минув, Іван помiчав на берегах багаття, невеличкi купи вершникiв та кiлька човнiв з невiдомими рибалками. І хоча в кавалькадi реестрового вiйська, яка складалася майже iз сотнi човнiв, не звертали на них жодноi уваги, всi, кого козаки зустрiчали на своему шляху, швидко i беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних мiсцях добре поiнформованi i стережуться iх, немов вогню.
Раптом вiн вiдчув несильний поштовх у бiк. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаевих кумiв, котрих пан Данило, як i було домовлено ранiше, прислав до Богуна перед тим як зникнути iз свого хутора пiд Баром i опинитися в таборi Хмельницького на Томакiвцi. Тут же, на байдаку, перебували й вiрнi Нечаевi Филон та Петро, якi отримали суворий наказ слiдкувати, щоб з голови Івана не впало жодноi волосини (i про що Богун, звiсно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досi не знав iхнiх прiзвищ, хоча вiд дня його весiлля i вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спiлкуватися з ними. Із самим Нечаем, як той прохав, не бачилися жодного разу.
– Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло.
– Ти про що? – не зрозумiв Іван.
– Немов вiд зачумлених розбiгаються.
– Нiчого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове?
– У нас на чайцi все добре. Хiба лишень отой чортяка мене непокоiть, – Михайло ледь помiтно хитнув головою в бiк чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака i пiдозрiло поглядав на Богуна i його спiврозмовника.
– Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Вiн про щось здогадуеться, здаеться менi, он бачиш, як позирае?
– То, може, ми його… На ножi й за облавку? – мотнув головою Михайло.
– Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбiйники ми. Такi питання вирiшуються тiльки на радi. Зберемо раду, тодi й вирiшимо долю лядських прихвоснiв. На рештi човнiв як?
– По рiзному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком i не поговорили нi з ким. Але навiть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нiкому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринцi, канiвцi, черкасцi, корсунцi – усi. Щоправда до вiдкритого бунту справа дiйде не скоро, але хтозна. Потрiбно глядiти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланцiв.
– Потрiбно знати, кого глядiти. У разi помилки маемо ризик передчасно здiйняти бучу, а це призведе до непотрiбних наслiдкiв.
– Мовлять: Филон Джеджалiй людей гуртуе.
– Звiдкiля тобi вiдомо? Михайло знизав плечима:
– Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць рiзне мовлять…
– Хто вiн?
– Кропив'янського полку обозний. А от як вiн тут опинився? Його полк не виступав у похiд!
– Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усi зв'язки з ним i з Хмельницьким. Що дiяти? Коли починати? Усе на свiй розсуд. А який, у бiса, розсуд, коли не знаеш нiчого!
– Чому? – навiть образився Михайло. – Про настроi брацлавцiв нам добре вiдомо, а от решта…
– Так, саме решта, – Іван помiтив на собi ще один пiдозрiлий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, iди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – вiн притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночiвлю, знайди менi того Джеджалiя. Хто вiн…
– Кажу ж: кропив'янський обозний.
– Добре, от його i знайди.
– Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло i попростував до своеi лави, минаючи веслярiв i закрiпленi всюди, де тiльки можливо було вiднайти вiльне мiсце, припаси iжi, питноi води i зброi.
Богун запалив люльку i трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далi вiд берега, на чисту воду, де вiтрила iнших човнiв не спиняли подуву вiтру i вiн дещо допомагав веслярам.
Широкою темно-блакитною стрiчкою розлився Днiпро, вiльно несучи своi води мiж далеких один вiд одного, вкритих сивою iмлою берегiв. Стрiмкi, порослi густим лiсом схили, якi подекуди переходили в бiлястi стiни голих скель, височiли на добру сотню сажнiв над головами приголомшених грандiозним видовищем козакiв. Інодi ж навпаки – гористi береги стрiмко збiгали до низу, перетворюючись на порослi очеретами плавнi та тихi затони для того лиш, аби за кiлька миль знову здiйнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борiв або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлi такоi величавоi картини байдаки з пiднятими на щоглах бiлоснiжними вiтрилами дiйсно походили на красунь-чайок. Легкi й прудкi, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяноi поверхнi, щоб скоро знову здiйнятися на крило, заквилити i повернути груди назустрiч вiтру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свiжим подихом…
За кiлька годин до заходу сонця Богуна вiдiрвав вiд думок чайковий отаман.
– Пане хорунжий! Я волiв би перемовитися з вами кiлькома словами. Чи не були б ви такi люб'язнi перейти до мене на чердак, – гукнув вiн з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана.
– Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому вiдповiв Іван, у душi смiючись над такою багатослiвною люб'язнiстю. – Агов, козаче, – гукнув вiн ближньому з веслярiв. – Вiзьми стерно.
Скоро, притримуючись за канати вiтрильноi оснастки, Богун попрямував на нiс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярiв. За кiлька секунд був бiля Розгона.
– Слухаю вашу милiсть, – напустивши в голос показноi серйозностi, мовив Іван.
Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якiй, спиною до них, сидiли козаки, i зробив кiлька крокiв у бiк задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, якi пiдтримували щоглу. Іван подумки вилаявся i рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадуеться?» – майнула думка.
– Я мушу говорити з вами як зi старшиною i шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос.
– Готовий вас вислухати.
– Рiч у тiм, пане Богун, що мене вельми непокоiть настрiй чернi на нашому човнi. Я думаю, ви не могли його не помiтити.
– Але я не розумiю, що ви маете на увазi, – знизав плечима Іван.
– Я маю на увазi висловлювання деяких козакiв на адресу генеральноi старшини i його милостi пана коронного гетьмана. То були надзвичайно рiзкi слова. Крiм того, цi перешiптування, незрозумiлi погляди… Ви помiтили?
– Я не помiтив нiчого, окрiм мiцних козацьких жартiв та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався.
